За морями та океанами лежить найвіддаленіша земля — Антарктида. Безлюдна, скута вічною кригою, холодна і непривітна вона. У воді довкола Антарктиди живуть найбільші у світі морські тварини — кити. Ніде немає їх стільки, як тут. Тому по праву цей далекий загадковий край можна назвати країною Китанією.
Окрім цих морських велетнів, у країні Китанії живе сила-силенна дивовижних птахів.
Дивовижних — бо мають крила, а не літають. Несуть яйця і не в гнізда кладуть їх, але й не кидають і на мить їх без нагляду — зігрівають під собою, аж доки не вилупляться з яєць пташенята. Птах здається незграбним. А пірне у воду — всі рибини кидаються урозтіч. Бо так швидко почне він у воді махати крильми, наче плавцями, що піймає здобич і на глибині.
Пінгвіни — так звуть цих птахів.
Смачну рибу вони часом шукають далеко-далеко від Антарктиди.
Одного з таких мандрівників нам довелося зустріти аж поблизу південних берегів Африки. Я побачив птаха вперше і подумав, що це сидить на воді велика свійська качка. А за мить, хоч як вдивлялися ми у воду, вже ніде не бачили його. Коли зирк — аж пінгвін на палубі сусіднього траулера. Ми саме навантажували морожену рибу.
Пінгвін виструнчився, ніби солдат. Крила, як руки, складені вздовж тіла. Спина в нього чорна, аж лиснить, живіт білий. І що дивно: на пінгвіна ніхто аніскілечки не зважає. Значить, уже звикли до нього, і він там як свій...
— Давно ви дружите з пінгвіном? — питаємо в рибалки.
— Уже з тиждень не відстає від нашого судна. Де ми, там і він.
— А як же він вилазить на палубу?
— По сліпу,— відказав рибалка.
Сліп — це так називають виріз у хвостовій частині траулера. Сліпом витягують сіті з уловом.
Моряк підійшов до пінгвіна, погладив йому шию. Птахові це сподобалось. Він вдячно поглянув на моряка. Той підніс йому до дзьоба рибину.
— На, їж!
Пінгвін винувато крутнув головою, ніби промовляв: "Не можу ж я поїдати всю рибу, якою мене частують. Живіт лусне".
— Ми вже скоро закінчуємо промисли,— сказав рибалка,— потім додому, в Одесу. Візьмемо й пінгвіна з собою. Може, в наших краях йому сподобається...
Минуло відтоді більше місяця. Якось випадково я стрів у Одесі того самого моряка.
— Ну, де ж ви поділи пінгвіна? — питаю.
Моряк каже:
— Плив із нами ще кілька днів. А як підходили до екватора, то однієї ночі його не стало.
Напевно, пінгвінові в його пір'яному кожусі дуже докучала спека. Скотився сліпом у воду та й подався до рідної країни Китанії.