Там — обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.
Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.
Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли — мабуть, господар збирався рисунок відновити.
Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і ясминами.
Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов'язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись — до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.
Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.
— Мати звеліла бігти додому! — сказала Федора.
Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила страшно.
Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як сірка, серед якої очі горять темною охрою! — палить ними хлопця і находить на нього, чогось прив'язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.
Батько почув про покльованого і здогадався:
— Приспосібник, як хорт; крикнуть: "Кусі"! — він кинеться до горла.
Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір — під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.
Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців — тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип'яч.
Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі — нема гілок.
Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі — харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.
Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.
Відро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед темряви.
Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро, підтягнувши з ями, і — нарізаного на пустоші верхогрунту з травою, до якого чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.
Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота — без брязкоту.
Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.
То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне. Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки — ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.
Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок мурувати: в квадратній ямці, на середині дна,
— Подай драбину! — пошепки в темряві озвався пічник.
Мар'яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на дно; потім — цемент і причандалля, зрештою — скриньки і дошки.
Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В ній — чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо вкрито олійною фарбою.
Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи, спочиваючи.
Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали,— ворушились, мов нічні птиці.
Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.
— Якраз і треба було полити,— сказав Максим,— зелень візьметься.
— Візьметься: хоч пізно! — промовила жінка.
Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою — на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.
Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки — сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні,— хмари зап'яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля — очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.
Останню працю дома відбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці... як нема? — печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.
— Знайдем роботу в місті! — сказав Максим. Жінка оглянулась.— Роботу знайдем,— пояснив він.— Сказали: тут нема.
Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
— Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, напроти так і валить — аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: "Максиме, ти?" — питає він і дивиться несвоїм поглядом.
"Мабуть, вам прикрість або голова болить",— кажу йому. А він:
"Не болить, уже завертається".
"Чого ж?"
Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.
"Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успілв".
Як приглушений, стоїть; протягає гірко:
"Та-а-ак..."
Жаль стало його, я і раджу:
"Відхиліться думками від клопоту!"
"Куди? — питає він.— Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки".
Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довiрили,— ні, тягнися під городські паркани. Заб'ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмузок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти — як?
— Про мене! — сказала жінка; себто, їй однаково.
Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.
Дощик перестав; розлилась біляста світлота крізь хмари.
— Виходжу я з колгоспного — знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод — тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. I сам би пішов, так прив'язь.
Дякую йому і дивлюся — подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:
"Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись".
"Ні! Порадію..."
Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:
"Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?"
"Злі духи; без личин, як їх малюють".
"Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?"
"Без казанів і кухні".
"Гляди, що так! — сказав він.— А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба — з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? — і мулярів для печей, і цегельних заводів теж,— силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! — рідко буває, і ціна чортова".
"Там і без казанів, огонь завжди,— кажу йому.— Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься".
"Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує".
"Не знаю,— признався я,— там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога — ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок,— нічого, що від сонця з'явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу".
"Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець.— І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть,— мені казали. Скоріше, бо тут зав'яжуть під зашморг!"
Вартимець пішов; а я не знаю, що думати,— чудний він...
— Чого ж чудний? — обізвалася Мар'яна,— в нього серце прокинулось: при біді.
— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.
— І я чую,— зовсім тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що — на серці. Видно, велика тривога в неї.
— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від'їзд, можливо — причину страхів.
— Будемо їхати! — заперечила Мар'яна.
Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.
9
Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! — біжить по садибі, вганяє щупи в грунт.
Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида — важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:
— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?
Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: "Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви,— за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!" Намірявся сказати, а змовчав: "Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає".
Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз — крик, на стороні, де попелище.
Бригадник гукнув під вікно:
— Виходь, опис буряків буде!..
Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.
Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги.