Жайворонкові джерела

Хто не встає рано, губить найкраще з скарбниці дня — першу ясність. Привітання Боже через сонце.

Не всі чують його — не всі бачать. Не хочуть! Не відповідають...

Пташки продзвенять, і вся відповідь.

А ще: погляне душа з надсвіття, — нема вбогої чорноти, що ми бачимо! листок, відпавши з дерева, зотлів на розмоклому ґрунті: він теж, як все, з часточок незліченної світучости.

Творець знає і наш зір. Ридає з нами, якщо горе.

Закони поклав при творенні: розвиватись, до призначеного доцвітаючи, як світло.

Якби боролись проти чорного в душі!., але йдемо через найлегше, — мертве перекотиполе.

Окремо ряд праведників: пройшли, зло подужали. Вітаються — небо з ними говорить.

Птахи славлять знаки світла, гарніші від скрипок.

Світанку наш! як шкода: тратимо зміст, що в тобі — в трояндній краплі.

* * #

... Знову світить — гарне! дитя золоте — приміряє, граючись, корону, що Богові належить. Пальчиками орлові крила торкає. Світить: уявити не можна, якщо саме в цю мить не бачиш.

Дивуюсь! незміренним дивом, — як збудовано...

Щодня світить.

Декотрі засміються сухо, наче камінець об камінець: "бач, причинний, дивно йому, що сонце щодня сходить."

А от — що з собою зроблю?

Гадаю: так дивно, мабуть з людством... тепер все в ньому перевернулось, мов з надрів духовної плянети

життя його: вибухнуло, розбило тоненьку корочку, потріскану, нитками фарисейства зшиту.

Були величезні праведники — їх постріляно, повішено.

"Праведникам жити заборонено!" — таблиця почеплена проти сонця. І ніхто не дивується.

* * *

Справді, як це: в безконечній поверхні з'явився ти на дрібну хвилю. Човен на океані — твоє існування, ні! порошинка на веслі...

Все — перед очима, бо сонце.

Ниви просять: радій з нами! До квітки, що, карма-зинна, зубчастий келех підносить, скажи: "гарна."

Гай шуми громадить. Поки згасне ґнотик дня і притча відпалахкотить на хмарах. Тоді місяць бере вінчик на варту; призначений.

Одна сторінка вдень розкрита: соняшні літери; друга вночі: місячні... зірки переглядаються.

Бездонний зміст; але не знаєм ні граматики, ні словника, що — життя говорить.

Обложило небо. В чорноті провалюється вага — гуркіт несвітський; блиск шаблями біга.

Сідаю під рокитою, закриваю від дощу обличчя.

Невесела, річко! Мов на С2рці в мене: в глибині.

Знов чвари; знов заздрість навкруги гільчастим жалом чорніє; сичить.

Що я їм? Заважаю чи що... Беріть лаври! З галузками, з корінням, з листям — жужма беріть! Я ж наодинці завжди. І кожноіму: перший поклонюсь.

Поверхня від дощинок геометрично вимережилась неперечислимістю.

Птаство піднімає голос.

Бузок розгорівся — світлий, як церква.

* * *

Я смертельно втомився.

Ліг аж на горі; недалеко перехрестя, — трава, вітер бурхає.

Джміль шукає гнізда, і жайворонки щебет розсипають над колоссягм, подібним до дитячих кучерів; полинули родиною пити від джерел.

Між горбами річка, внизу двобаштний собор — сіре видіння над дзеркалом, стрілками молитву тче.

При дорозі дерев'ячко: абсолютно рожеве!

А онде, на схилі — друге... безлисте, блискуче, як ворон, мрг на ріллі, в трунастій вижолобині. Свічник на панахиді. Привид пекла.

Страшно.

Я смертельно втомився; в Бога благаю сил для душі, що й дереву дані.

Від перехрестя рвачко криллям кидається вітер! бурхає.

Чую: далі піду.

* * *

... В траві рожева бризка і торішня павутина понад ріллею. Туман — серпанок по долині, заставленій вербами... Розкинувсь по горбах сад; груші (білі!) палають. Синичка нікого не боїться.

— храм! забуто печалі й зідхання — видужуй душею.

Як дз гризуться, не відають, що втрачають.

* * *

Листочки — зелений туман! в'ються. Кришталізує початок літо.

Сховавшись між гілками і хмарою, одна каскадами кидає щебет: від найтоншого золота до діямантового свищика.

Скромна; а екстази повно в серці. Як стриматись?

Само ж сонце купається! Бризкає, висвічує очима, в потоках зорі денні. І діти заводять веселої, мов соняшник.

Вертаючись, фіялки стрінув, коло джерел — чи вони загублені? — такі випадкові.

Ні, на межі народжені: "придивись!" каже серце. Схиляють на ниточках барву, тендітно виткану — золотиста зіничка всередині.

Проходжу понад ланом пшениці, згадуючи небо.

"І* 5§С

Дерево, ще вчора чорне, ніби змій, сьогодні обкину-лось білозірним цвітом:.

Світляний1 океан; на дні — то нива молода, то чер-воночорна ;рілля. Ллється бальзам: від недуги; жайворонкової1-краси додано, джмелевої,:, галузчиної.

Голубів послано — туррк... рк... оу, вуркочуть, кличуть до бзрега.

Подивишся на терен: нащо вже злий! а й він до сонця пучками знаки подає, ляскається по-дитячому: "хочу процвісти!"

Жайворон пересипає жемчужини.

Про річку й казати нічого: ловить зірки на рінистих спадах.

Дитя до берега; вінок, черевички, панчішки, платтячко, — білі, найянголиніший образ на зелені земній.

* * *

Сонце рікою йде, ясність — як в соборі.

Жайворон розсіває. Сірими крильцями тріпоче; покликано його! Щебет тонкий, що й промінчики зірок з ікони.

Коли я на гору піднявсь, високо! став, наче сліпий: в жайворонковому сяйві.

Немає височини над небо.

Хай би стереглись деспоти: перебуде блакить, дихне морозом, і вони пропадуть.

їм би тихо з-під трави шелестіти, не зводити голосу,— знак приречення палахкотить.

Не буде хліва і загону вселенського, що городять,— нг буде. Небо вйдужниться, лінза світлова зосередить могутність на порошинці: схопиться полум'ям гніздо лукавого під баштами, а сам він...

Горе тому, хто в'є налигач на сили безсмертного серця.

* * *

Дах півнеба — в місяці. Зірка переливається; а другі непорушні. Наче в— скрипці, симетрія в сузір'ї, чи — веретено, коли прядуть.

Барвних додана для ріжноманітности. Значення. Краси.

Поема Божа і в ній закон, ясний, але і таємничий! як в сонці.

Свідчення, що має золотий зміст, засвічене навіки. Краплю по краплі, в душу прийматимем злагоду, записану в слові з світил вечірніх.

Перетока внизу —дукачі в дочки царя річкового; Орудування перетопленого перламутру по лускатих плечах.

Переходять діти через сіяння.

Знаю (бо сам переходив), нічого звідти не видно, — звичайна вода. А звідси ось: чудо світучости!

Здається, так буває в житті... переходимо течію — буденна картина. Вода без сяйва, хоч і чиста.

А зійди нагору, поглянь — диво! окраса з окрас прекрасних.

Не вірю, коли кажуть: "давайте, без містики! навіщо віра в чудо? ми реалісти."

Чи ви не діти, ідо переходять по перетоках? Самі собі все збіднюєте.

Життьова річка, з джерела — до моря. Мелодія сонця: звичайно, для некамінних.

* * *

Я — немаєтний! і місця робочого немає. Дістаю світлицю: не зрівняють.ся мармурові палати в палацах.

Лямпа могутня — володіє життям; троянду воскрешає.

Картини по стінах!., он труд намальовано: грабарі пісок беруть і кран повертає журав'ячу шию; он отара: пес підганя неслухняних, "чи так я роблю?" господаря поглядом питає; он матінка і дитя, що тільки-тільки почало ходити в пурпуровій льолі: схиляється і потік торкає, чи справжній? он закохані голубляться, при жоржинах стоячи, шепчуть, а що, це всі знають; он книжку хтось читає; он бабуся миє сороченятко.

Музична розрада: концерт щебетучий! На вишині, в покутті голубому-голубиному, ікони, вірніш — непізнані через їхню велич і святість, відсвіти від образів Творця і всіх могутностей неба.

Така світлиця, — чи зрівняються палати?..

Чую: пісня з роси розкривається маківкою в високу вічність світла.

Записуй та кажи спасибі!

* * *

Від проміння шкіра злазить на плечі; а холодно — вітер і річка.

Уявляю: шляхетні мечники вийшли з давнини, над-біднили надто заможних, надбагатили надто вбогих.

То, навіть від справедливого, але все ж насильства, нації перевернуться в жебраків, а горлоріз — зверху.

Ящірка проз лікоть прокралась.

Хвіст відбито; нерівний біг. Під пащекою і на чер,ев-ці яснозелена, спинкою темнобрунаста, цяточки вподовж. Витончена мережка по боках, мов давній орнамент.

Багато всякого! муравч мандрують чергз доріжку, лізуть на коліно, кусаються. Оси дрібні, ненабагато більші від мурав'їв. Зате, як розхмарило (білі черепахи розпливлися від сонця!), тоді — літак: колосальний, "надфортеця". Гуркіт, ніби потяг в небі.

Нзмає в повітрі огненних драконів, як було в сиві століття; — ящірки в траві.

Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться: буде, як Євангеліє кажг. Бо — на небі сонце. Ніхто не вразить його, не торкне, хоч хай всі звірі світові визлоблюються під тинню. То так, як сонце в небі, Євангеліє в серці. Най-могутніше. Сяйво від нього — в сфері, що найперша.

Все буде, як воно каже. Буде.

Ось нарочито: проходять дві дівчини, дві красуні... одна тримає в руці, піднявши й одвівши на сторону, ящірочку за хвостик. Дивіться!

В старовину дракон ласий був на красуню: брав їсти. Тепер красуня, сміючись, тримає за хвостик останнього дракончика.

Все зміниться, щоб здійснити соняшний закон.

Найбільшої хоробрости вимагає прощення. Так: щиро простити образу в стані озлоблення, вимагає героїзму.

І супостатам простити?

Звичайно! Як зробив Ісус Христос. Розп'ятий поруч розбійник покаявся — Спаситель простив. Нерозкаяного — ні.

Є речі, неможливі для думки, бо вона в один бік, почуття в другий. Аж поки зійдуться, як місяць і сонце: одне вночі, друге вдень.

Буває, що разом на небі.

Чи ні, не так!.. Пляцета вся — до сонця; її ж від швидкости в мертве поле кидає. Зрештою, ходить на повній доріжці.

Всім простити! (можливо, про вийнятки судді ска* жуть).

Крізь розжеврені хмарки — виголошення сонцеве... всім! крилатим, що на гілках; і тим, що протоколи пишуть.

За стінами природа: стосвічник до Царських воріт, завішених блакиттю.

Там свіжіти кров*ю, духом могутніти, просвітлятись очима...

Щоб зрозуміти: прощення — найтяжчий іспит хоробрости.

Травиця — наче горить за парканом (наче рукав життя).

Дорога древня. Півтисячоліття тому возили камінь, замок будувати, а он біля Дунаю — принцеса жила. Над вежами залізні прапорці чорніють. Бойовиті! Старовина: з,лМОК, місяць, дорога над кручею.

По згір'ю розбіглися: чорняві вишні, берези зовсім біляві; дивляться вниз, як весна простилає скатерть.

Дунаєві сподобалось; і птах перевіряє, все перевіряє клявіші: від найвищого — до листка, що над хвилями. Розсипає серце.

Безмов'я навкруги.

(Ніби — про мармуровий двірець мрія в берези; в вишні — про долю дівочу).

Дунай спішить, як сонце щит подало: "віднеси до моря!" де — синє; спішить, вербам ледве — прощайте! — хлюпне.

За люблені пари ходять над берегом; знов серце всім господар, передбачити хоче.