Диви, наче запахло смаленою губкою. Низом війнув холодний вітер, затріпотіла верба, і хрущі сипонули цілим роєм. Та Санько вже не ловив їх, прищулився, ждав перших крапель. А може, пронесе? Може, погримить, поблискає та й піде собі понад річкою? Санькові аби проскочить до яру, а там — хлопці, курінь, печена картопля. В гурті, як кажуть, і дощ за борщ, і злива — півдива. А от як у полі застане гроза…
— Тпру! — почулося з вулиці. — Саню! Відчини ворота.
Хлопець кинувся на батьків голос, до чорної верби, де пахло сіном і спітнілою конячою шерстю. У двір заїхала якась горбата копиця, тепла й духмяна, під нею рипіло дишло й видзеленькували повідки, попереду йшла дивовижно висока й розкошлана постать — батько не батько, мовби сніп очерету.
— Тату, це ви?
— Отак-о! — відгукнулися батько; вони ще в силі та могутті, в їхньому голосі вчуваються глузливі нотки. — Як же дорогу знайдеш, га, коли свого не розгледів?.. Може, злякався?
— Та ні, пожену. Хлопці кликали…
— Дощу не буде, — чи то заспокоїли сина, чи самі собі сказали батько. — Хмару на Залуччя потягло. Пострахає, переказиться й стихне.
Коні були гарячі, з духом болотної води, Санько прошмигнув попід ними, спиною витиснув гніздо в сіні, щоб було як повертатися в передку, зубами розсупонив мокрі посторонки і, хазяйновито покрикуючи: "Повернись, Оська! Назад, Стриж, щоб тобі!.." — зняв зопрілі од поту шлеї.
Батько сказали, що коней напоїли біля мосту, підсадили хлопчака на сумирну Оську, нагадали, як завжди: "Стринож босяка, — це вони так про молодого жеребчика, — щоб не поліз у мочарі". Малий хвацько вйокнув (хай не думають батько, що він боїться), вдарив п’ятами кобилу, і наче вітер підхопив його, виніс за ворота, над головою майнуло темне шатро верби, а назустріч побігла вуличка, глуха й таємнича, як старе й забуте річище, на тьмяних берегах мелькали зубристі ряди огорож, принишклі купки садів, де-не-де блимали вогники в хатах, наче бакени на вечірнім Сожі. І Санькові здалося, що не верхи він скаче, а пливе по темній спокійній воді, свіжий вітрець студить йому груди, м’яка пітьма огортає все тіло й несе, й несе його в сповитку, легко погойдує, далі й далі веслує — в глиб горобиної ночі.
Коли вулиця широко розступилася, вбираючи в себе молочну повінь житнього лану, Санько притишив коней, намотав на руку поводок від Стрижа, щоб той не толочив хліб. Але комизливий жеребчик рвався вперед, обганяв Оську, збивав її в гущину.
— Ах ти, жевжик! — полоснув Санько темряву, здибилась гриваста хвиля, Стриж мало не звалив хлопця, але пішов спокійніше. Дорогу в сивому житі було добре видно; вона скидалася на глибокий рівчак, який то губився за поворотом, то виринав знову. Коні, хоч і зв’язані коротко, черкали боками об високе жито, наче купалися в рясці. Санько ногою ловив колосся, воно приємно лоскотало підошву, і ось — рип! — один вусач застряв між пальцями.
Небо над лісом, де стояла важка попеляста хмара, трохи посвітлішало. Синя смужка окреслила обрій на заході, зараз гриміло в чорноті десь ген-ген за Сожем. "А таки не буде дощу", — подумав хлопець. Видно, й хрущі зрозуміли, що дарма сполошилися, і знову діловито загули під сорочкою. Санько тихенько чмихнув, уявивши собі, як будитиме хлопців опівночі: тільки хто з пастушків задрімає, він дістане хруща, роздратує ї — сонькові за комір. Мовляв, не спи, козаче, батіг по тобі плаче, лошата в городі, коні в болоті, а ти — хр-р… А той як схопиться, як закричить— весь курінь розляжеться од сміху. "І мені, і мені!"— підставлятимуть хлопці шиї, сон як рукою зніме, будуть реготати до ранку та розказувати веселі пригоди.
— Фр-р! — здригнувся раптом Стриж, став наче вкопаний, нашорошив вуха. Оська теж спинилась, злякано мотнула головою, захропла.
"Що це з ними?" — у Санька спітніли долоні. Хлопець навіть відчув, як трясуться піджилки — у нього чи в кобили.
— Н-но, поїхали. — Санько торкнув поводок, коні боком-боком у жито, тиць і стали. "Вовк! — стрельнула думка. — Зграя вовків!"
"Ш-ш-ш!" — гойднулися колоски, щось кудлате посунулося з яру, все ближче й ближче. Санько підібрав отерплі ноги, уп’явся в холку, ждав: пронесе чи схопить?
"Ш-шу-шу!" — пішла темна хвиля житами.
— Вітер… їй же бо, вітер! — видихнув хлопець. — Які ж вовки у посівах? — Він скоса зиркнув на Стрижа, побачив, як той неспокійно пряде вухами. — Ач, страхополох, — куща злякався! — Оперезав жеребця батогом, і той, роздуваючи ніздрі, шугонув на дорогу, Оська за ним, коні сплутались, позадкували в рівчак.
Лиш зараз Санько додивився, що коні, як би не крутилися, повертають морду в один бік — туди, де чорнів на шляху невисокий горб. Крізь волокнуваті хмари вже пробивалося тьмяне світло місяця, і Санько, тримаючись за гриву, пригнувся, обшастав очима той горбик.
— Фу-фу-фу! — щось сердито захукало і клубком покотилось в рівчак; сіре, настовбурчене, воно підстрибцем наближалося до коней, погрозливо хукало, а коні відступали, відступали, стріпували — гривами і били копитами землю. Завмирав клубок, завмирали й коні, назад відскакував — і коні за ним, ніби вони були прив’язані до страховиська невидимими віжками.
"Анциболот! — зіщулився хлопець. — Плутає, плутає коней, як було восени з дядьком Юхимом…"
Він пригадав Юхима, сторожа з общинної водокачки; якось той прибіг у, село, глухої ночі сколошкав людей і, трясучись, розказував, що за ним ганяється по болоті окате, безп’яте, з відьомським вогнем у пельці. Це не вперше ганялося за бідним сторожем, було й раніше таке, і мужики сміялися, не вірили йому, аж поки Юхим не щез. Зник — і все, наче корова язиком злизала. Знайшли тільки в мочарах його солом’яний бриль.
"Мамо, заступнице рідна!" — зойкнула хлоп’яча душа в багнисту пітьму, де ворушився клубок.
— Угу-у-у! — тюгикнуло за левадою, луною пішло над житами. І не так сірий клубок, як оце протяжне, мертвецьке "у-у-у!" до німоти злякало хлопця. Може, то крикнув бугай в очеретах, Санькові ж причулось Юхимове: "Ряту-у-уйте!" Біла, як вата, мара піднялась над болотом, і, метляючи довгими, аж до неба, руками, понеслась понад яром, загоготала в степ: — Ого-го-го-го-о-о!
"Задушить! Затягне в болото!" — з жахом подумав хлопець, і хоч білим туманом розвіявся привид, студений голос шептав Санькові: "Не стій! Розверни коней і тікай у село, тікай, поки живий та цілий!" Він щосили рвонув за повід, але коні його не слухались, хропучи, видирались на гору, а клубок відкочувався і все меншав, танув на очах. "Ба-ба! Відступає страховисько!" Хлопець пришпорив гнідих, вони пішли сміливіше, ось-ось розчавлять кудлате. Санько, не пам’ятаючи себе, злетів з коня, одним стрибком догнав втікача, з розмаху вдарив пужалном. Воно, кругле й колюче, хрюкнуло, перекинулось і… затихло.
— Їжак! Їжа-а-ак! — захлинувся Санько відчайдушним криком. — А щоб ти згорів, мишолов проклятий! — і він ошаліло затанцював круг їжака, що смирно лежав на спині.
Понуривши голови, Оська й Стриж здивовано розглядали маленьку сіру тварюку: "Фр-р! Оце такий шмаркач?! І сто потів зігнав з поважних коней! Ай-я-яй, де ваші очі!"
Алюром летів Санько через поле, до грудей притискав картуз, бовть-бовть — бовтався їжак у картузі, шаруділи хрущі під пахвою, якийсь нахаба гудів за вухом і його протяжне "у-у-у!" нагадувало той страхітливий голос, що до смерті налякав Санька. Та зараз ніби розступилася ніч, щезли кудись примари і знов молочно-спокійні стали жита, обрій чистий, блідо-голубий, за розірваним мостом червоним вічком блимав, кликав до себе вогник. "Хлопці картоплю печуть!" Санько усміхнувся, коней пустив у галоп, він смакував, він уже бачив, як регочуть хлопці з його чудернацької пригоди.
Він був ще малий, Санько, ї не знав, яку силу зборов цієї ночі, — страх, той самий страх, що не одного заводив у драглисті мочарі.
Притча друга. Білі паляниці
— Ух, і погода, — сказав Гарба.
— Н-да, вуркаганська ніч, — озвався Клим Басаман. — Дай закурить, Гарбо! Очі злипаються…
Здавалось, вони їхали по ріллі. Під ними рілля, над ними рілля, ніде ані вогника, ані найменшого просвіту — грязюка й тягуча темінь.
Такі ночі бувають лише напровесні. З курганів і териконів лускою злізли сніги, земля розкисла, стала чорна й масна, як мазут. Ще звечора степ затягло хмаровинням, і все довкруг наче захлинулося багнюкою. "Ух, і погода! — бурчав Гарба. — Ну просто віхтем заткнуло зіньки. Не те що коней, віжок у руках не видно". Скрипів холодний дощ, колеса чавкали в багні, але й скрип дощу, і порипування підводи, і голоси мужиків глухнули у вологій пітьмі.
Продармійці їхали добру годину, коли не більше. Де вони зараз, далеко чи близько від Айдару, ніхто не міг би сказати: дорога незнайома і така сліпища — цигаркою в рота не вцілиш. Брати Басамани, Клим та Кузьма, лежали бочком на соломі, майже впритул носом до носа. Так зручніше було курити, по-циганському — одну самокрутку на двох. Затягувався Клим — передавав Кузьмі, а той, затягнувшись, — братові. Смоктали економно, так щоб не слинити "бичка", вогник прикривали від дощу. І між затяжками про щось говорили. Гарба не чув, про що. Гарба сидів у передку, правив ледачими ревкомівськими кіньми. Та, власне, хіба можна керувати кіньми при такій несусвітній погоді? Він давно попустив віжки: хай ідуть сухоребрі, куди йдуть. Краще не смикати їх, бо тільки зіб’єш з дороги. Кінь — це, брат, розумна тварина, нюхом відчуває, де наїжджена колія. Тим більше, якщо ця колія веде до волосної контори, де можна поживитися реквізованим фуражем.
У шпаркій темноті важко було збагнути, де ти сидиш, де твої ноги, куди тебе котить. Одно відчуваєш: щось під тобою хитке, воно трясеться, то раптом підноситься вгору, то провалюється в яму, то кидає тебе на борт, то пригинає до днища. І тільки по цьому вгадуєш, що візок все-таки їде, долає горбки й водориї, що під ним земля, а не якась порожнеча.
Дрібний, в’їдливий дощик шмагав з лівого боку, і Гарба натяг каптур плаща аж на очі, щоб затулитись од вітру. Згодом відчув, як тепліє заніміла щока, млосно й солодко ломить в кістках, як пітьма похитує і заколисує сонне його тіло. Він сидів, втупивши погляд у чорне провалля, де хлюпотіло рідке багно, неначе там збовтували масло, прислухався, як рипить мокрий брезент, як стомлено пирхають коні, вибираючи дорогу.