Будь здоров, коханий, згадай часом і за мене, але не дуже критично — не хочу так марно виглядати.
Сердечне тебе здоровлю, а як коли щось дуже милого стріне тебе в життю, то пригадай собі, що є одна, яка бажає тішитися з тобою разом!
Бувай здоров! Сердечно стискаю твої руки
29. III. 1911.
Твоя Альва"
XVI
По кількох днях перевіз Ольгу зі шпиталю до її покою, бо там було їй дуже зле і скучно. По тижні прийшла до здоров'я, встала з ліжка і була вільна від смертельного клопоту, як би наново родилася на світ. За весь той час пильнував її Криса, як ростину з рідних сторін. Приносив цвіти, книжки, вино, ліки — всьо, чого забажала.
Прийшла до нього вечором, кинулася на шию і зачала цілувати і дякувати.
— Я сповнив лиш звичайний товариський обов'язок. Нехай се не обов'язує тебе ні до чого. В другій кімнаті самовар, прошу зладити чай.
Вичитував записник десятилітнього хлопчини.
"Кінець світа настає в міру, як сонце тратить свою силу, аж, врешті, перестане світити на землю. Якби кожда комаха і птах від початку світа лишили нитку свого лету в воздусі, то нині була би над нами така сіть, що день був би сірий з-поза неї, як тепер. Як колись запанує темрява на землі, то..."
Дзенькнула розбита склянка, Криса заглянув до Ольги. Обмазалася вуглем по лікті, порозливала воду, попекла пальці, сліпала над чайником, робота йшла незручно, капарно.
— Я не створена до господарки, — замітила з усміхом.
— Цікавий я, до чого ти сотворена?
— До любові...
— Та-ак? Побачимо.
В уяві станула Льота. Та дрібна, непосидюща людина, як живе срібло. Все горить, росте, твориться в її руках. За кілька хвиль з нічого зробить обід, вечерю, що забажаєш. Глянув перед себе, долівки в комнатах світяться, курки, котелик, самовар, начинє, клямки — все світиться, як золото. Пішов до шафи по серветки, тут все сніжної білості, поскладане з мистецьким змислом. Навіть його стара сорочка могла піти на виставу церованого білля. Всюди рука Льоти.
Ольга сиділа на софі і приглядалася, як Криса витирав склянки, розкладав на тарілках овочі і наливав вино.
— Люблю дивитися, як ти господариш. Криса сів коло неї.
— Дуже попарила лапки?
Підіймила верхи рамен вгору, як дитина, і впала на нього обіймами.
— Ду-зе... Я маю дуже ніжне тіло. Все мрію про рожеву шовкову сорочку. Я вже раз мала таку. Вона дуже м'ягенько обтулювала моє тіло.
Криса глянув вбік і збентежився.
В куті між печею і його столиком стояв довгий держак, на нім прив'язане помело.
Дивно стало йому, що не завважив сього досі. Хто се тут поставив? Левчик? Не Левчик, Льота? Не Льота.
Якби невідома рука лишила символ.
Ольга не виділа нічого, лиш оповідала:
— Приходжу нині до хати і застаю величаву китицю квітів, а кухарка каже, що се приніс якийсь грубий, кривий пан, що дуже сопів і стогнав на сходах. Я здогадалася зараз, що то був голова партії, д-р Цедергольц. Вся молодіж дивиться в нього як в бога, а він собі така свинота! Як приїхала я тут з листом від партії, приймив він мене дуже ласкаво і віддав окремий покій. Я була і у нього чотири доби і потім мусила втечи. Страшенно мучив мене! Хотів конче, щоби я віддалася йому. Мав окремі промови до мене, а вів бесіду дійсно так, що в деяких хвилях просто магнетизував мене. Велику силу слова має той чоловік! Говорив про свободу духа, емансипацію жінок, естетику життя, і раз була вже така хвиля, що я заслухалася і стратила всю силу, як очарована, а він, хоч спаралізований на один бік, — одна нога у нього цілком скута, — зайшов мене ззаду так зручно, що я не спостереглася, й обіймив мене вполовину враз з фотелем, як полоз. А в руках він сильний! На мене вдарив студений піт, але в ту мить останнім тривком волі висіпнулася я з його обіймів.
Криса скубав борідку, око палало, блукав в далекім світі, обличє— вірний портрет Тасса.
— Може, вийдемо? — спитав.
— Добре, ходім до мене, — відповіла вона.
Вулицею мовчали. В своїй хаті кинулася Ольга знов йому на шию і зачала плакати.
— Чому ти мене так не любиш, як я тебе? Я ще ніколи нікого так не любила... Жити не можу без тебе.
Служниця внесла лампу, обоє посідали. Ольга впала в веселий настрій.
— Знаєш, привели тут до мене одного, дуже інтелігентного товариша, студента філософії, який спеціалізується в психології. Читав мені з руки і знамените відгадав мою вдачу і характер. Лишив мені навіть книжку "Ворожба з руки".
Криса всміхнувся непомітно.
"Зачинає читати з долоні, а скінчить на чім іншім", — подумав.
— Називається Патлатий, знає твої праці і конче хоче пізнати тебе. Криса обрушився:
— Чи я на показ!?
Ольга збилася з толку, але прибрала вимушений усміх.
— Овва, зарозумілість промовляє з тебе, товаришу... Треба бути трохи скромним.
— Але ж дайте мені спокій з тими всіми товаришами, що хотять пізнавати мене! Я вже маю їх досить!
Встав і взяв капелюх.
Ольга перекинулася в інший настрій. Схопилася й обіймила його за шию.
— Дуже перепрошаю. Я не хотіла вразити тебе.
— А я тебе прошу: дай мені спокій з всякими новими знайомствами. Я не потребую їх! Розумієш? Вона зачала просити:
— Лишися ще кілька хвиль! Я нізащо в світі не пущу тебе! Побудь ще трохи, мені страшно самій.
— Мушу йти — жінка хора, хочу написати лист до неї.
Ольга опустила руки і повелася, як підвіяна, на крісло.
— Можеш іти, я тебе зовсім не задержую. Опановував розстрій і говорив спокійним, сухим голосом:
— Не люблю таких товаришів, що не шанують моїх людських обов'язків...
На лиці Ольги виступила краска гарячки, вона покрутила головою, дивилася вбік і сказала:
— Ох, коли б ти знав, Юрко, як мене болючо кривдиш!
Криса видивився на неї.
— Я-я тебе кривджу!? Вона потакувала рішучо.
— Так, дуже мене кривдиш. Ти сам, може, навіть не відчуваєш, як не раз одним словом завдаєш мені рану, як затроєним ножем. Уперед не звертала я на се уваги, але відколи чимраз більше віддалася тобі, то замітила, що ти як би напосівся ранити мене, щораз гірше, просто як би мав приємність в такім поведенню зі мною. Не раз не можу собі вияснити, чи робиш се свідомо, чи несвідомо...
— Я не розумію, о що тобі ходить. Скажи ясно... Се виглядає на дивацтво, хорі нерви... Вона говорила здержано.
— Дійсно, ти мене так не раз не розумієш і так вбиваєш в мені всьо найсвятійше, що я маю охоту вибити тебе або випросити за двері.
Криса встав.
— Скажи отверто, о що тобі ходить, і дай мені спокій!
— Я можу вас, пане Криса, в кождій хвилі звільнити від себе — прошу — як вам не подобається — можете вийти.
Був прибитий надміру:
— Ви не маєте ніякого права ані обов'язувати, ані звільняти мене — розумієте? Належу до вільних людей і ненавиджу всякої залежності.
— Перепрошаю, ви більше невільні, ніж я, ніж хто-небудь інший! Вам навіть не сниться, який з вас великий невільник!
— Я сповнюю свої обов'язки, затикаю людям пащі, аби не дзявкали на мене, а роблю се лиш для своєї духнової свободи...
— Так, але забуваєте про важнійші, вищі обов'язки супроти ліпших одиниць, які віддалися вам душею і тілом.
Криса повидів, що не дійде з нею до ладу.
— Вертаю до річі. Скажіть мені, коли і чим я вас скривдив; на сім залежить мені.
Не хотіла виявитися. Він впав на здогад. Вдивився в неї з диким усміхом і цідив спокійно:
— Разить вас, може, що я деколи згадую за свою жінку?..
Ольга давила лютість і говорила сухо:
— Я просила би вас дуже, товаришу, щоби ви в моїй присутності ніколи ані словом не згадували про третю людину. Се просто виводить мене з рівноваги. Я вперед розуміла вас в тім згляді й оправдувала, але тепер — назвіть се як хочете, — може бути, що в тім моя слабість, та як би воно й не було — ви з огляду на мої почування до вас — ніколи не згадуйте про третю особу, бо се вбиває мене, й я мусила би зірвати з вами і сказати просто: ідіть собі до чорта, я обійдуся без вас! Боліло би се мене дуже, але вже більше не мучила би ся, як досі.
В Крисі перемоглася туча, — він з поета перекинувся в холодного природника. Поправив рішучим рухом крісло під собою і питав спокійно, сверлуючи її очима:
— Перепрошаю вас — ви знаєте мою жінку? Ольга відповіла нервозно:
— Я її зовсім не знаю і не бажаю знати... "Ага, — подумав Криса, — негідниця ніколи не стерпить вірної жінки!" По хвилі додав:
— А чи знаєте ви, що то всьо, за що ви мені вдячні, — походить в першій лінії від моєї жінки, хоч вона навіть не знає вас?.. Зрештою, говорім як далекі люди: чим моя жінка, як дружина артиста, може заваджати мені в приязні з гідними людьми?
— Прошу вас, товаришу, мені зовсім не хочеться входити в ту справу, і більше не бажаю розмови на ту тему.
Заткала уха.
Криса встав і вийшов.
XVII
З її лиця щезла краска, очі як темні діри в масці.
Пішла до столика, виймила з футералу лискучий, острий ніж, взяла ліскову паличку, сіла на софі і стругала. Білі тріски відлітали на підлогу, Ольга стругала завзято, на її лиці замерз усміх полового подражнення. Вирізувала на паличці карби, зістругувала їх, паличка ставала менша, врешті остав з неї лиш патичок. Ольга покришила його впоперек на дрібні куснички, змела долонею на землю і відложила ніж. Встала, скинула прожогом суконку та сорочку і ходила гола по покою. Станула перед дзеркалом, гладилася по бедрах, потім лягла на зелений, стрижений килим і качалася, як пантера, аж сон зломив її.
Сниться їй, що в кімнату ввійшов невідомий дужий хлопець, всміхався і б'є її в лице, вона паде на коліна, обіймає його з усеї сили за бедра, він обгортає її своєю пелериною, бере острий, лискучий ніж і водить вістрям в подовжних лініях по її стегнах і на переді вгорі по ногах. За кождим почерком ножа просякає кров наверх, як червона гарасівка, Ольга витягаєся і лебедить в захваті полової розкоші.
Збудилася, встала і писала лист до Патлатого.
"Мій!
Ще так раненько, а я вже не сплю. Ще сонечко дрімає в обіймах іншого світа, а я тужу за тобою. Тужу так, як тужать десь тепер сонні ще, навіяні млою листочки на деревах і як вони на привіт перших променів замиготять всіми красками, так і моя душа здригнула б ся тепер від твойого цілунку...
Ох, як дуже тужила я цілу ніч і тепер тужу за тобою!
Я так хотіла пригорнутися до твойого серця і вслухатися в нескінченну пісню краси, в ніжні, вічні акорди, які переливаються з твоєї душі в мою.
Ох, як дуже тужила я цілу ніч і тепер тужу за тобою!
Прийди, пригорни твою Олю до своєї груді, оплети мене своїми могучими раменами, нехай потону в нірвані.