Це — найближчий чоловік панові! Його вірний джура — Херонімо Діяз. Та ж ваша милість може собі його пригадати…
Альбігеєць заспокоївся. Кивнув головою і витяг із завоїв руку.
— Мені велено говорити з вашою милістю без жодних свідків із вашого боку. Як розкаже ваша милість?
— "Брат" піде по воду, а вернеться аж під ранок — відповів Енріко. — Прошу далі.
Пройшли кілька вужчих і ширших хідників, аж опинились у великій, круглій печері, що нагадувала собою посудину, відтулену вгорі, мов кратер вулькану.
Посідали на каменях. "Брат", як називав Енріко свого попутника, взяв бурдюка[81] й уклонившись, вийшов.
Енріко підкинув на середину печери хмизу, що лежав купою в кутку й запалив.
У печеру заглядало небо пильним поглядом золотих зірок-очей. Але той тихий погляд ураз щільніше заволік чорний дим багаття.
Як Авелева офіра, знявся він угору темною свічкою, до зір, немов комином. Із пітьми немов хтось висмикнув кілька чорних стяжок.
То кинулись кажани і з димом вилетіли в отвір.
— Дозволите приладити вечерю? — спитав Пальоміто.
Підходило до півночі, коли співрозмовники закінчили нараду.
З догоряючого багаття втікав останній дух. Енріко був видимо задоволений: без сумніву, все йшло добре! Може навіть ліпше, як можна було сподіватись!
А посланці, — такі прості й нехитрі люди, що від них легко довідатись дуже багато цінного…
Справді "мудрі як змії" ці люди не є!.. Перед світанком вирушить він із ними до Тараґони, де вже його — напевно! — чекає дон Карльос…
Хай іще тільки підкріпляться їхні коні й той третій, що привели його для Енріко… А "брат", що пішов по воду?.. Ну, той мусітиме почекати, аж по нього пришле Енріко, як побачиться з дон Карльосом…
— Так що ж? Заснемо трохи! Ще маємо час! — запрошує де Кастро своїх гостей. І, з явним задоволенням вертається до добрих вісток, що принесли йому ці його гості.
— Це добре, що й на африканський беріг перекине Лясерда своїх людей! Шкода, що Монфор не схотів тут зачекати, а повернув до Романії… Ну, нехай сіється добре зерно й на африканському березі…
— І на африканському й на нашій землі мусить стояти твердо віра… — втомлено погоджується Пальоміто… — В Африці, — додав півсонно, — буде тепліш. А тут, — витягає з-під плаща шкуратяну пляшку-торбинку, обережно розкручує шийку, міцно стиснену сирим ремінцем.
— Смію послужити вашій милості? Поки хмиз горів — було тепло. А тепер тягне холодом…
Але катар не п’є вина. Так само, як ніколи не їсть і м’яса.
— З водою тяжко в цьому краю!.. От, як би ви мали свіжу воду…
— А як же їй не бути в людей подорожніх? — підводиться Херонімо, і повільно йде до коней, що голосно перетирають зубами овес.
Херонімо озивається до них, а вони пирхають і переступають з ноги на ногу.
Щось брязнуло об камінь, бризнувши дзвінкими іскорками розбитого скла.
— Прошу вашої милости! — простягає Ейрікові повний води оливяний пугар тверда Херонімова рука.
Та ж видко, що старий дуже втомлений: трохи стрибає йому рука й через вінця переливається струмочок.
— Хай буде на здоров’я тіла й душі вашої милости!
Альбігеєць п’є зі смаком, до краплини, до дна.
— Давно не пив я такої смачної води… Це — з доброго, мабуть гірського джерела…
— "Джерела спасіння", чув, так його звуть люди — немов трохи шкутильгає Херонімів голос.
Помалу вмощують сідло, розкладають плащі…
— Так на добра… на добра… при… при… — стрибають слова альбігейцеві. Вся його постать раптом витягається вгору. Вимахує білими полами плаща наче широкими крилами, немов би справді хотів злетіти вгору… Хапає повітря, переривчасто, судорожно позіхає. Але повітря неначе не йде в легені. Очі сяють білками під темними смугами брів.
Енріко розриває на грудях плащ, белькоче вривчасті склади і, не набравши віддиху, падає наперед, без звуку, ніби спіткнувшись на бігу. Вояк і джура підхопили його над самою землею й не дали розбити об камінь чола. Поклали на спину.
Вирячені очі звертаються білками догори, аж зіниці ховаються під незамкненими повіками.
Обличчя почервоніло. На устах з’явилося трохи піни. Забився в короткій судорозі, мов ув аґонії і витягся, нерухомий і втихлий. Тільки на чолі, що тепер уже стало синяво-білим, виступають як роса важкі та прозорі краплини поту. Вони повільно скапують, мов кульки живого срібла, в чорні кучері.
Чи не втікає з тими краплинами й коротким віддихом і душа з тіла?.
Херонімо поклав півтрупа на свій зложений плащ, що приготовив при сідлі, замість ліжка, і мовчки поглядом запитав: — Що ж далі?
Пальоміто вихопив малий смолоскип із розколини в скелі й присвітив близько до обличчя Енріко. Той не реагував на світло.
— Чи ж не обдурила чарівниця? — тріпала підбитим крилом тривожна Херонімова думка.
— Та, як би ж таки отруїла, коли ж Марилена ручилась?
Подумав? Чи може промовив уголос? Бо ж вояк відказує:
— А як би й на одного вовка менше? Не буде шкоди отарі Божій. Беремо на коня?
— Чи ж таки живий? — зітхає Херонімо.
— Та ж теплий!
Довго їхали мовчки.
— Е-ех! — нарешті не витримав Пальоміто.
— Чи ж мені така доля — все тягати по Еспанії мертв’яків?… Тоді ж, як привіз був патерові листа, що "цей" писав нашому панові, — просив: "Відпустіть, Отче всечесний, мені гріха наперед! За того єретика… і край! Так ні, не дозволив дом[82] Еспіріто!… От, і вожусь: до кордону від проваджував живого, тепер волочусь із мертвим..
— Але ж іще живий! Сам кажеш: теплий! Теплий і є!
— Та на що його життя? Ніби теж лицар! — сплюнув вояк. — Дає слово, що не поверне до Еспанії! Дає слово, що не згадає про дон Карльоса! А не встиг виїхати — вже мою душу купує! Пише листа!… Вуйку! Дарма, що я — Пальоміто "голубок" тобто чи "голубчик"! Дозволь: шпурну його туди до чортових сестер, в урвище, — і край!
— Мовчи й молись! Щоб не загинув без каяття! Душа ж бо в ньому людська!..
А коли небо почало рожевіти й новий день вияснився між німими, жовтими скелями, подорожні стукали в манастирську браму до францисканців…
Правду сказала гітана: не вмер напоєний. Але хоч і дихав рівно, до свідомості не приходив…
Тіло пашіло. А сам трусився, мов у тяжкій, болотяній фебрі.
Коли ж марив, то говорив непов'язані слова. Ніби вичитував слова з різних сторінок словника.
Брати взялись опікуватися "підібраним у дорозі невідомим подорожнім"…
Пальоміто подався до Толедо здати звіт патерові Інніґо.
А Херонімо щодужче поспішав до Тортози.
* * *
"Мандрувати до Яфи" — здавна означало: пройти численними небезпеками.
То ж щодужче береги Еспанії ставали для Карльоса безповоротно минулим, а та палестинська пристань — початковою точкою нового життя, Лясерда більше впевнювався, що й ця приказка, — як і багато інших, — уже втратила свій історичний глузд.
Ні піратів, — ба, навіть хуртовини! — не здибав еспанський бриг "Естрелля" в рівних, мов устояла олива, водах цього неспокійного на весні моря.
— Та ж і як би інакше? — були переконані плавці. — Боже благословення вступило на наш корабель разом із побожним прочанином, що несе свічку до Гробу Господнього!
І команда корабельна з пошаною скидала шапки перед завжди мовчазним Карльосом, коли він вечорами виходив на чардак судна.
Спершись на поручні, вдивлявся в далечінь, таємну, як життя, німу — як смерть. Блукав поглядом у світляній сітці зір. А в душу падала свіжа роса, ткала дивну мережу заспокоєння й тиші, що наступала по недавній хуртовині.
І те мереживо, хоч іще й настільки прозоре, що крізь нього добре прозирали образи свіжого минулого, ніби з кожним днем усе більш густішало й певніше відділювало зломаного духом лицаря від цього, що було — але ніколи вже не буде! — його життям…
За тією запоною все більше зникав той давній, — колись рідний! — світ для Карльосових очей…
Зате ж сам Карльос не зникав із Херонімового погляду, що невтомно його пильнував. Не тільки вдень, а й у нічній темряві намагався джура не втрачати з очей свого "Карліто". Одначе вдень око-в-око ні разу з ним не стрічався.
В ті сині ночі з усе наростаючим теплом, як діти ласощів, чекали знуджені довгою подорожжю плавці оповідань "старого кондот’єра"[83], що ним назвався Херонімо, вступаючи в Тортозі на корабель, поперед дон Карльоса. Не крився, ніби не знає пілігрима: бував по світах, то доводилось здибуватись де з ким!
— То ж хто бо він є? І що вчинив? — не вгавала цікавість моряків. — Кажи все, камараде, що знаєш!
Допомічна варта на кормі[84], завжди готова заступити когось із дійсних вартових, уважала Хероніма за свого. Бо ж і він — якщо не вартував увесь час з допомічниками, то майже щоночі сидів із ними. Тут бо "Карліто" ніяк не міг помітити свого джуру.
— Та, що там казати? Знаю, що й ви догадуєтесь! Побожний християнин! Та ще — лицар бездоганний, як має бути! А питаєте: чи багатий? Певне, що вдома мав що на ноги взяти!… А тепер — такий багатир, як і ми всі: три свічки, що коло труни розсвітять — ото і все майно!
І зводив мову на щось інше. А камаради бачили, що "на тому вогні обіду не звариш", і переходили теж на інші теми.
Та ж того вечора теми шукати не довелось.
Закресливши небо світляним півколом, зірвалась із пітьми велика зоря й упала в море, здавалось, так близько за облавком, що аж дивно було, що не чути шипіння, як від гашеного водою смолоскипа.
— Оце, братця, булькнула!
— Чисто, як той бідолаха "Мореніто"[85] — згадав товариша молодий моряк ґренадинець[86].
— Втопився, сердега? — кинув сильного свого баса Херонімо.
Але враз ніхто не відповів. Згадка про смерть, коли не веде до молитви, тінню тягне за собою поважне скупчення думок.
— Хворів, — відповів по хвильці мовчання баскієць-стернач. — Довго й тяжко мучився. В Саїді, — як питну воду брали, — впала на нього повна бочка. Ну, ноги — на скалки! Обидві…
— Добрий був парубійка! Тихий… Ягнятко!
— Ягнятко, правда!… Але з тих, що коли б таких двоє, то якого хочеш вовка загризуть!
— Ну щось ти… того! Як правдивий андалюзець![87].
— Андалюзець — затям собі те, чоловіче!— не бреше!..
— Тільки не вміє бачити правди… за своєю буйною уявою!..
— Е, братця, — позіхнув баскієць, — бреше чи правду мав, а кінець нам усім однакий: камінь до ніг і — бульк! Он, як та зірка… у море, замість у землю освячену…
І знову сум терпкою хвилею залив душі, немов зловісна птиця війнула м’яким крилом…
Замовкли надовго, пірнувши хто в згадки, хто — в молитву…
— Ге-ей!..