Дядько було вже зовсім відписав нам свою левадку, а після цього побачиш ти її, як власні вуха".
Не побачу, вірю, що не побачу, бо й про комунгосп у цій книжці теж згадується.
І тепер, коли мене питають, як я дивлюся на свої перші твори, ъ щиро відказую: "Так само, як і дядько Данило!"
МІЙ ГЕРОЙ
На початку квітня подули теплі вітри, по небу побігли пухнасті хмарки, вночі через них перестрибував срібний місяць, а вдень сліпило сонце. Дощані східці до казарми густо обсіли сонечка.
Весна.
Нестір Натура потягся усім своїм тілом, що аж затріщали кістки. Він сидів біля запорошеного вікна, дивився на жовті струмочки в коліях і маявся від надміру сил.
йде вже четвертий рік, як війна з німцями вирвала його з Путіловського заводу. Побував уже на всіх фронтах, втратив половину пальців на руці, а кінця війни ще не видно. З рештками розбитого дивізіону він дістався в Конотоп на нове формування. Солдатів розташували за містом у колишніх холерних бараках.
Командири, налякані скасуванням величань, не наполягали тепер і на заняттях словесністю, тому солдати увесь свій час витрачали або на мітинги в селі, або на лузання насіння. Товстим шаром лушпиння була вкрита не тільки підлога в казармі, а, здавалось, усе місто.
Місцеві фронтовики і незаможні селяни, що все ще потерпали перед куркулями, тепер намагалися у всьому наслідувати артилеристів. Вони навіть ввели до складу свого революційного комітету взводного 3-ї батареї Нестора Натуру.
Але щодалі дружба між солдатами й селянами почала затьмарюватись. Особливо з весни. Артилеристи, що не мали ;до чого прикласти молоду силу, почали залицятися до дівчат, з кращими одружуватись. Місцевих фронтовиків брали ревнощі.
Збори селян і на цей раз відбувалися біля сільської розправи, біленької хатки з одним вікном до церкви. Артилеристів і цього разу прийшло більше, ніж селян, але Нестора Натури між ними не було. Батарейний комітет послав його за квартир'єра до Ростова, куди мали намір перевести артдивізіон ніби на формування. Однак підозрілою була близькість Дону, де вже купчилась денікінська армія. Це і мав розвідати Натура.
Селяни, що зійшлися заздалегідь, сиділи купками на спориші. До одного гурту підійшов місцевий фронтовик у шинелі наопашки і в обмотках на босих йогах. Він був малий на зріст і дрібний з обличчя і намагався надолужити хоч голосом.
— Триста літ ромаиовський строй! — закричав він фальцетом.— Значить, кровопивці з нас кров ссали і всі буржуї, капіталісти, різні анархісти хочуть нам вернути контрреволюцію. А ми стікали потом і кров'ю. Тепер требуемо землю, тому що все народне!
Повернувся й пішов до іншої купки, а на його місце став уже насурмлений солдат, тільки з половиною дашка на солдатському кашкеті. Від нього нестерпно тхнуло йодоформом. Взявши селянина за рукав, він почав ніби закінчувати думку попереднього оратора:
— Ми требуемо, товаришу, восьмичасовий робочий день —раз! —і ткнув чорним від йоду пальцем селянинові у розстебнуту пазуху.— Далі, ми требуемо, щоб землю відібрали у дворян і саботажників, розділили її напополам так, щоб не дісталось кадетам, контрреволюціонерам і мсншовикам-оборонцям — два!
Його спокійний голос, що скидався на звичайну розмову, притягав нових слухачів. За кожним його словом вони хитали головами, немов підраховуючи усіх своїх ворогів.
— Потім, товариші, ми требуемо, щоб усі були рівноправні — і баби, і дівки.
Остання вимога прийшлась селянам не до смаку.
— Може, скажеш, що й у міністрах може ходити баба? Довкола засміялись.
— їхнє діло горшки та миски! — повчав бородатий селянин.
Інші вже з жалем подивилися на солдата з надломленим дашком і відвернулись.
Тим часом сторож виніс із розправи столик і ослін. За ним вийшли з паперами писар і голова ревкому. Коли той же сторож прогнав хворостиною дітлахів, які тут же бавилися в коника, а також підігнав ближче селян, що вже кричали: "Голосніше, голосніше", писар почав читати:
— "Згідно з постановою Тимчасового уряду..." Але його перепинив голова комітету:
— Ти скажи толком, чого їм треба?
— Щоб ми обрали від себе одного представника в повітовий земельний комітет І0°.
Не давши йому скінчити, на ослін вистрибнув усе той же дрібненький солдат в шинелі наопаш і з обмотками на босих ногах. Він захриплим уже голосом прокричав ті самі слова, що й раніше, тільки додав:
— Нас ждуть, товариші, німці, і ми їм уже написали, щоб, значить, без анексій і контрибуцій!
Його зіпхнув інший солдат і зразу ж замахав руками:
— Товариші, у нас у Москві як було, коли контрреволюція і саботажники хотіли назад посадити на престол Романова? Зібрались і вибрали сімку...
— А нам одного треба,— перепинив його голова. Але солдат на його слова не звернув ніякої уваги, тільки підвищив голос:
— Треба землю поділити так, щоб усім по сім, а буржуям та кадетам — дулю! — І ткнув її чомусь під ніс голові комітету.
Потім узяв слово чоловічок з блудливими, глибоко запа-лими очима. Він приклав суху руку до вишитої маніжки, улесливо вклонився на всі боки і скрадливим голосом почав:
—— Люди добрі!..
— Нема тепер людей,— гукнув хтось із натовпу,—Тепер усі рівні — товариші!
Оратор винувато посміхнувся:
— Я не бачив отих буржуїв, контрреволюціонерів, це, мабуть, по великих містах, а тільки бачу, що наша голота дожилась біля болота, що й курки ніде випустити. Землі у нас хіба що під нігтями...
-* Твоя не вміститься,— перебив той же голос.
— А тут ось у пана її й собаки не їдять. Значить, треба такого вибрати чоловіка, щоб по справедливості.
Почали вигукувати кандидатів:
— Паламаря!
Селянин, який все ще стояв на ослоні, вдячно вклонився:
— Не треба. У пана служив. Знову буде холуєм! Селянин з ображеним виглядом стрибнув із ослона.
— Чуба! Не Йвана, той не той... Максима!
— А Максим кращий? Аж дві коняки. Буржуй! Частина селян відійшла і стала осторонь.
— Осику Грицька! — вигукнув уже голова комітету. Але й цього відкинули:
— Дуже вчений твій Осика — за панів буде тягти! Хтось назвав ім'я баби Петрихи. Це видалося таким несусвітним, що всі зареготали:
— Вона б дала духу тій анахтемській революції! Нарешті на ослін виліз і не солдат, і не селянин. Голова
обмотана хусткою, очі червоні, патлатий і бородатий, що тільки ніс видно. Пальто на ньому складалося з латок та дроту, що заступав ґудзики. Уже ставши на ослін, він продовжував лузати насіння, випльовуючи лушпиння просто на столик. Нарешті виплюнув останнє собі в бороду й почав захриплим голосом:
— Товариші, альбо солдати! Я належу к той партії, з якою вже сімнадцять літ борюсь. Принципіально я кажу, що всі буржуї, кадети і юнкери ссали з нас кров. Отнюдь не должно буть такого тепер, а для цього ми повинні зразу ж образувать всякі дружини. Ви повинні оборужиться від большого до великого. І щоб не критикувати себе, а мати контакт і всякі програми. Тільки тоді ми зможемо боротися з контрреволюцією і дійдемо до рукомислячого фронту!— Закінчив він несподівано пропозицією: — А коли виберете мене, старого шахтаря Лежня, в земельний комітет, пак я всіх буржуїв виведу. Я їх по очах впізнаю!
Артилеристи бачили цю людину вперше. Спочатку вони висміювали її дикий вигляд. Але промова припала їм до серця.
— В саму точку б'є!
Однак селяни були щиро обурені: "Лежня в земельний комітет?" Ось уже кілька років він живе біля жінки і нічого не робить. Шкодуючи дітей, селяни й Лежня підгодовували шматками хліба. І певні, що такий лежень не знає, звідки той хліб береться. І тепер щоб від нього залежала земля? Та сама земля, про яку вони мріяли все своє життя?
— Ступай до своїх на шахту і там розпоряджайся! — істерично закричав хтось із натовпу.
— Мабуть, гадає, що в комітеті його дурно напуватимуть! — додав другий.
Вони навіть кулаки зняли погрозливо:
— Ти її скорше проп'єш, ніж поділиш! А Лежень знову байдуже лузав насіння. Артилеристи твердили своє: "У саму точку б'є. По-ро-
бочому, правильно! Його послати в комітет, картинка буде, а не делегат!"
Що це, глузування?
Місцеві фронтовики рішуче стали на бік селян, а до артилеристів закричали:
— Вам аби тільки з села дівчат волочити!
— Хіба їм болять наші злидні? Не маєте права втручатися в наші діла!
Осміліли й інші:
— їм лише б на чужій спині революцію робить, царів скидати. Заважав він вам?
— Ломакою їх. Нехай ідуть на фронт!
Ображені артилеристи тепер уже навмисне стояли на своєму і до земельного комітету обрали таки Лежня, закутаного в хустку.
Щось за три дні по тому повернувся з відрядження й Нестір Натура. Я зустрів його випадково в канцелярії батареї. Коли писар кудись вийшов, він сказав:
,— Ви, кажуть, були на цих зборах?
— Був.
— А чому ви не напутили наших дурнів? Це ж явно іти на розрив із селянами.
— Лежень — шахтар.
— Що з того, що він шахтар. А який? Ви його знаєте? Може, це тільки видимість сама. А для селян земля — болючий вопрос.
' — Він же в саму точку, як кричали солдати.
— Хотіти стати розумним — ще не бути розумним.
— Як, як? — перепитав я здивовано. Але Натура тільки нахмурив лоба.
— А маже, це точка Керенського або Церетелі 101 ? З селом нам треба контакт мати, а не дратувати. Ви б їм і сказали.
— Так вони б мене й послухали.
— Вас би послухали. Але в мене до вас інша справа. Ми хочемо обрати вас дивізійним суддею.
Останній раз ми з Натурою зустрічались сам на сам ще на фронті при обставинах, які на все життя залишили у Натури на руці позначку. На ній не вистачало двох пальців. Він помітив, що я дивлюсь на його покалічену руку, і, певне, теж пригадав цю ніч.
Наша батарея тоді стояла на позиції під Обринчевим лісом у Галичині. Була задушлива ніч, тому солдати спали просто в рівчаку, хоч удень він служив зовсім для інших потреб. Саме в цю ніч припало моє чергування.
Обходячи батарею, я помітив в одній землянці світло. Це мене здивувало, що хтось не злякався нужі, блощиць і ще всякої нечисті, залишеної нам у спадщину попередньою військовою частиною. Але могло бути, що солдати завели в землянку яку-небудь дівчину з села. А траплялося і так, що голодні матері самі приводили своїх дочок, аби дістати хоч скоринку хліба. З цього користалися деякі розпутні солдати, не думаючи, що і німецька розвідка вживає таких методів.
Мене охопило обурення, і я поспішно подерся на горбок до землянок.