Хто це тебе просвіщає?
Ілько пхекнув і взявся за шапку:
— Став би я просвіщатися. Всякою мурою займатися. У нас своя програма.
— У кого це — в нас?
Ілько хотів сказати: "В анархістів!", але Гарасько наказав йому мовчати, що є така "партія" на шахті, і він тільки буркнув "у нас" і замовк.
— Може, в тебе з Гараськом? Ти й досі водишся з цим гицлем? У Гараська звісно яка програма — байдики бити. Ото його програма.
Гордій Байда за п'ять місяців сидіння у в'язниці мав час і нагоду наслухатися про партії та програми і згадав, як Клим теж про партії говорив:
— Чуєш, Харито, про Клима і в тюрмі не раз мені казали — на великого чоловіка росте. Розумний хлопець. — І з гордістю подумав, що й сам би тепер міг де в чім повчити Клима з політики.
Раніше Байда не звертав жодної уваги на дітей, хіба, розчулений горілкою, на пісенний лад пускав сльозу: "Сини мої, соколи". Тверезим він міркував інакше: "Якось повиростають, адже ми виросли". Але зараз Ількове шибайголовство вразило його неприємно, навіть боляче. Відчуваючи свою провину перед Климом, що вийшов у люди і без його, батькової, допомоги, навіть більше, переборовши батькову впертість, що тепер шпичками штрикала його совість, Гордій Байда, не певний, що зможе ще й сам прислужитися революції, не одну ніч, сидячи у в'язниці, думав над тим, щоб хоч менший син Ілько міг колись сказати, що батько напугав його на розум. "Вийшла з Климом у мене помилка, а вже Ількові шлях ясний. Подякують люди Климові, подякують Ількові, не забудуть і батька їхнього". Розбещений за його відсутність, Ілько тривогою наповнив батькове серце. В сірих очах під навислими стріхами кошлатих брів проступила скорбота.
— А в тюрмі були такі завбільшки, як і ти. Теж революцію робили. Ваня такий був. Що ж він утнув з гайдамаками? Розвішали вони універсал їхній, як маніфест ніби, що тепер, мовляв, наша Україна самостійна. Ваня і подописував на цих афішах: "Від Києва до Берліна самостійна Україна!" І тобі пора за розум братися.
— А в нас своя партія, — задерикувато сказав Ілько.
— Он як, ціла партія? І багато ж вас у партії?
— Хоч і небагато, зате варта і та боїться нас.
— Кого це — "нас"?
— Гараська, Митька Куцого і… мене. Нехай тільки тронуть.
— Що, Митько Куций уже повернувся?
— Давно. Усі пальці в перснях, а годинник який! І дні, і місяці показує.
— А варта не чіпає?
— Нехай тільки спробує зачепити, так наша партія їй покаже. У Митька шпалер хіба ж такий!
— Попався б він Климові. Барахольник. А що тут про Клима говорять?
Ілько зневажливо махнув рукою:
— Комісаром, кажуть, у армії наставили. Хто тільки що візьме — зразу розстрілює. Псих!
— Зате ти, дурню, розумний. Щоб ти мені про цих лоботрясів більше не згадував. А то я всю твою партію як спіймаю за вуха, так не те що шпалери, а й штани погубите.
Ілько розтяг зневажливо губи й пішов з хати.
— Що з цього хлопця вийде? — похитала Харита головою. — Самогон уже почав дудлити.
— Хуліган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!
— У інших діти — серце радіє. Кажу: "Чого ти їх цураєшся? Хоч би й Василь Моренко — гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?" — "Ті, — каже, — більше до комунії хилять, а я другої партії". Що це за партія така? Один ракло, а другий босявка. Ото тільки й знають бешкетувати та собак дражнити.
— Яка там партія! — роздратовано відказав Байда. — Босота, а не партія. Партія комуністичеська — ото партія.
Того ж вечора до маленької Байдиної землянки завітали Семен Сухий і Гирич. Їхня настороженість і стурбовані погляди на хатину, в якій сиділа принишкла Харита, здивували Байду.
— Що це ви як на жаринах сидите?
— Тепер і товаришеві своєму не віриш, — пояснив Гирич. — Ілька вашого вдома немає?
Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Він аж пересмикнувся увесь:
— Десь вештається. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партію з Гараськом.
— Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.
— А то й у Сілезькі рудні, — додав Семен Сухий. Він був усе такий же спокійний, врівноважений і потайний, але Байда тепер не мав сумніву, що Семен — партійний, більшовик. Почуття образи, що той ховався навіть від нього, десь ворухнулось усередині, але він тут же подумав: "Правильно робив — такий час".
— А Гнат Убогий ще в живих лічиться?
— Працює собі. Поки ще не чіпають.
— Тільки з ока не спускають.
Він і про цього подумав так само, як і про Сухого, і вголос сказав:
— Молодчина!
— Що ж там чувати по інших краях? — запитав Гирич.
— Та дещо й ми чували. Тільки до тюрми не всяка й чутка доходить. Кажуть, селяни у Звенигородці дуже заворушились.
— Це й ми чули, — вставив Семен Сухий, який досі ніби придивлявся до Байди. — Більше п'ятнадцяти тисяч повстанців обложили Лисянку, це на Київщині, кажуть. Навіть Звенигородку захопили. Місто! А все з чого почалось? Більшовики очі розкрили, що за гетьмана чортового батька землю одержать. А гетьман сидітиме, доки тут сидітимуть німецькі окупанти. Повстання потім перекинулось на Таращу. Зібралась уже хіба ж така сила! Навіть п'ять гармат своїх мали. А в Сквирі почули, та й собі, а в Каневі й собі. Такого, кажуть, дали німцям прочухана, що довелося цілу армію стягти. І то билися аж два місяці.
— Якби і в нас так, — сказав Гирич.
— А чого ж, ми теж непогано почали було. Чув, Гордію, яку ми тут забастовку провели?
— Чув, чув, та щось ненадовго вас вистачило.
— Сам знаєш, хто залишився на шахтах. Але тепер маємо науку. Ота варта до того вже знущається, що й німців перевершила.
— Загибель, мабуть, свою чує, — сказав Байда. — При кордоні, кажуть, червоні вже частенько заскакують. Там Щорс так цілий полк ніби організував з партизанів.
— А коли ж ті партизани сюди дійдуть? — допитувався Гирич з надією в голосі. — Чують же, що стогне робочий люд.
Байда поворушив посмішкою свої обвислі вуси.
— Постогне, постогне та й за розум візьметься.
Тепер посміхнувся вдоволено Сухий:
— Правильно, Гордію.
— А то ж як? — задоволений з похвали, відказав Байда. — Як кажуть: "На Бога надійся, а свій розум май!" Самим треба подумати про себе, а в Росії, мабуть, і без нас вистачить фронтів. — І він дістав потертий клаптик газети "Донецкий пролетарий". — Ви думаєте, Червоній армії робити нічого? На півночі, це десь там аж біля Архангельська, де Соловецький монастир, висадились англійці, американці, французи й бельгійці.
— Так це ж наші союзники.
— Цареві та панам були союзники, — пояснив Семен Сухий.
— От-от, а на робочих пригнали в Біле море цілий караван з гарматами. А для чого? Щоб повернути панів на своє місце! У Сибіру полонених чехословаків теж обдурили меншовики та есери: пристали до Колчака, який себе за правителя видає. А їм допомагає японець і якісь австралійці, що до їхньої землі, кажуть, з місяць треба морем-океаном плисти. І вп'ять же, американці і французи й тут допомагають. Тепер, візьмемо, на Кавказі — наступають англійці з турками. Нафта їм кортить. У Білорусії, як і в нас на Україні, німець пшеничку й вугілля цупить. Знову ж таки з Чорного моря висіли греки і ті ж таки французи з англійцями.
Він аж упрів від напруження, намагаючись пригадати написане в газетці, до якої зиркав тільки одним оком. Для переконливості Байда з кожним новим фронтом ляпав по клаптику паперу широкою долонею, ніби складаючи під неї ворогів.
— Це ж тільки… — він хотів сказати — "інтервенти", але слово не давалось. Байда плюнув і твердо вимовив: — Напасники, а ще й своя контра. От під Царицином білі генерали насіли на Донецьку нашу армію. Мошки, мабуть, менше на болоті, ніж ворогів, що посунули на совєцьку власть. А ти кажеш: чого не допомагають? Самим треба братися до діла! — скінчив він повчальним тоном і не без гордості глянув на своїх гостей.
— Та хіба ж ми самі осилимо? — уже пригніченим голосом, злякавшись такої навали, викрикнув Гирич. — У них офіцери, генерали.
— Будуть і в нас генерали, тільки свої, з робочих, — вставив Семен Сухий. — Хто командує Донецькою армією, знаєш?
— А хто?
— Такий же, як і ти, робітник із луганського заводу — Клим, товариш Ворошилов. Ну, що там ще чувати?
— А ти хіба не знаєш? — і собі запитав Байда, даючи зрозуміти, що тепер перед ним можна не критися.
— Може, в тебе свіжіші новини?
— Скоро ніби почнеться, — відповів Байда, притишивши голос. — Усі чекають тільки на сигнал. Чи в нас тут думають про це?
Семен Сухий, видно було по всьому, радів про себе. Перед ним сидів зовсім інший Байда.
— Та й ми не сидимо склавши руки. Але чим більше буде людей про це турбуватися, тим краще. Бачу, що й тобі воно болить, а думаєш тепер ти правильно, Гордію. Іди й агітуй людей, розповідай, що чув, що бачив, за що кидають кращих людей до в'язниць.
Байда, не підготовлений до такої пропозиції, розгублено відказав:
— Хіба розумніших не знайдеться? То ж треба партійному бути.
— І про це пора вже тобі подумати. Самим за себе треба дбати, а не чекати, щоб нас вели за ручку.
— Я хотів би спочатку на роботу стати.
Гості одвели очі.
— Треба буде спробувати. Гриць Духота на восьмому номері влаштувався.
Гордій Байда пересмикнув губами. Це питання поки що вирішив за них Сивокіз. Він ніби навмисне зустрівся першим у селищі:
— З курорту? Мабуть, добре відпочив? — Сивокіз глузливо оглядав його охлялу постать.
— Та ще обушок з рук не випаде. — Байда сказав це не без задньої думки. Він був певен, що Сивокіз догадається, до чого тут обушок.
Технік стяг губи набік, насупився:
— Обушком не обушком, а язиком, напевне, будеш працювати. Ти ще не здумай швендяти мені по шахті.
— Прокажений я, чи що?
— Прокажених, може, треба тільки за місто вивозити, а таких, як ви, й стріляти мало. Каламутите, ідоли, Росію.
— Оце ніби ми й про роботу побалакали?
— Оце й побалакали. А хочеш роботу, можна дати. — Він прищурився і з витримкою втупився йому просто в очі. — Може, ти порозумнішав за цей час? Тебе вони не будуть боятися. Робота неважка: коли-не-коли мені б сказав, хто там базікає. Про це можеш ще подумати, і тоді виходь на роботу.
— Як Юда, значить, Cyca Христа? — збурена кров ударила Байді в лице. Образа на техніка знову стиснула його кулаки. Але Сивокіз, мабуть, теж згадав колишню образу і тепер, почуваючи свою зверхність, уже одверто знущався з Байди:
— Більшовики ж кажуть, що не було Христа.