Сіті висіли на кілках, на тину, а поміж ними, квокчучи, походжала квочка. За нею перекочувався виводок жовтих курчаток.
— Скільки ж їх багато у вас,— мовила Ганнуся.— Але моє найкраще!
І справді — те, що тримала в руках, видавалося їй найкращим.
— Жінка ще одну квочку підсипала,— обізвався дядечко Мазур,— то ще матимемо стільки.
— І жовті всі?
— А жовті, чого ж...
— Коли ці курчата повиростають, то вони вмітимуть літати?
— Хіба ж кури літають? — здивувався дядечко Мазур.
— А моє літатиме! — засміялась Ганнуся.— Коли холод настане, то воно в Африку полетить, у теплий край.
— Ще чого...— буркнув дядечко Мазур.— Воно ж не ластівка й не соловей.
Курчатко в Ганнусиних руках пискнуло — і квочка насторожилась. А потім, сердито бубонячи щось та розпустивши крила, квочка рішуче побігла до Ганнусі. Вона так гнівно квоктала, що дівчинка злякалась і випустила курчатко з рук. Воно заточилося, мало не впало, а далі поволеньки подибало до гурту.
— Куди ти, куди? — здивовано скрикнула Ганнуся. А йди-но сюди!
Проте курчатко, либонь, не чуло, бо хутчіше гайнуло до гурту, а сердита квочка бігла обіч. Ось уже курчатко добігло до жовтих кульбабок, он воно майнуло поміж них, он... А де ж воно тепер? Оте чи оте? Яке з них, коли всі однакові? Здається, оце... Ганнуся кинулась до нього, та квочка стріпнула крильми і, гнівно квокчучи, заступила дорогу.
Дядечко Мазур облишив свої сіті й підійшов до Ганнусі.
— Котре ж твоє?
— Оте... Ні, оте,— ніяк не могла вгадати Ганнуся. Бо всі курчатка були однакові.— Оте, що під лопухом сховалось.
Дядечко Мазур зловив курча й дав Ганнусі. Вона обдивилась — ні, це не гостинець, подарований їй на день народження. Бо ніжки в цього у засохлому болоті, і до дзьоба щось давненько прилипло.
— Не це, а те...
Скільки не перебирали — не могли вгадати. Все Ганнусі здавалося, що курчатко, яке має навчитись і літати й полетіти в Африку, не дається їй до рук. Зрештою, дядечко Мазур зловив їй перше-ліпше й сказав:
— Бери, дарую тобі це...
Ганнуся заперечливо похитала головою:
— Не те, я своє хочу.
— Бери, вони всі однакові.
— Ні, не однакові... Своє хочу.
Пішла з Мазурового обійстя сумна, зажурена.
...І хіба могла вона знати, що оте курча, яке востаннє зловив для неї дядечко Мазур, і було її жовтим гостинцем — жовтим гостинцем, який нічим не одрізнявся від інших?