Што ето ви робіте?! (Дивиться на руку.) У, как ви умазали мне руку... што ето таковое слйзькоє?.. (Нюхає руку.) Ху, ху!.. дьоготь, гадость, юрунда!.. Ху!.. (Тріпає рукою, а потім обтирає її об штани.)
Оверко. Звиніть... я, бачте, саме чоботи чепурю, то, звісно, рука в дьогті, то, може, й вам удьогтив. Ну, нічого, міцніша буде рука.
Писар (крутить носом). Ху, ху!.. воняєть как бізобра-зно. Ху!.. і зачим ви, право, ето мажите сапоги отаким небла-^ говонним творенієм, отаким неблагопріятним до ізвращенія [чувств] существом? Ху, ху! не могу тірпєть.
Оверко. Як зачим? А на храм завтра!
Писар. Так ви б же почистілі їх, как биваєть Я; хран-цузькой, ілі агліцькой, ілі кітаянськой ваксой!., ето дело прелість!
Оверко. Чим?.. Ваксою?.. Так то така штука, що на мої чоботи треба пудів півтора.
Писар. Ну, ви нічіво не знаєте... пусть себе... А вот что! (До Мокрини.) Я би вам, Мокринія Степановна, загадал на завтра сметани іспаріть собственно мне... Так вот дело в том, штр я не знаю, как ви парітє вишепоіменованную етую сметану... так вот, как би сказать, в сілу імєющихся прилічій, как ето водиться, нідзя лі ето... попробувать названную сметану?.
Оверко. Попробувать?... Можна!.. Дай їм, Мокрино, хай попробують, і вареників там.
Мокрина пішла в хатину.
П и с а р.1 Вот ето дело!.. Папробую — тада узнаю.
Оверко. Є в нас, Саврадим Сковородинович, гарна сметана, прямо добра сметана.
Мокрина (несе на стіл сметану в мисці, і вареники в макітрі)^ Пробуйте, прошу покорно... сметана добра... Ось і варенички.
Писар. Вот ето так! Вот ето так!., дело. (Чепуриться і сідає за стіл; бере вареники, вмочає в сметану і їсть.) Папро-буєм — узнаєм... Да... А где же ето Галія Авер'яновна?
Оверко. Та там пішла десь, послали по ділу.
П и с ар. Да... А зачим ви, Авер'ян Василович, увели себя у такой страмний скандал?.. Мнє вас, право, жаль.
Оверко. Як увів?!
Писар. А как же!.. Зачем ви разбаловалі так сваю дєвку, що она понаделала вам такового бізобразного страму?
Мокрина. Ні, ні... це не вона... це він наробив нам такого... він...
Оверко. Еге, він, бісів син... він, матері його чорт, вона не винна.
Писар. Не, не... подозвольте, подозвольте... Здесь она віновна более всіво... помілуйте!.. как же би он мог учинить таковую комбінацію, еслі би она не дала із'явленія согласія на учінєніє названого такого проступка?!
Мокрина. А господи!., що б же вона робила, як він напав її на безлюдді, як розбійник?!
Оверко. Еге, як розбійник, бісова душа... тут уже звісно що.
Писар. Подозвольте, подозвольте... ви не знаєте нічівр... Я усьо знаю. Скажіте только, Авер'ян Василович, ви міня за каво счітаєте? конєшно, за человека чесного, правдівого і доброкачественного? да?
Оверко. Авжеж так: за чесного й правдивого.
Писар. Стало бить, я врать не стану?
О в е р к о. А звісно... чоловік учений, розумний... чого ж би ви брехали?
П и с а р. Да нікада в свете, нікада в свєтє... Я люблю правду, і канєць!.. так вот, єслі ви мнє вєрітє, как чесному человеку, і хатітє знать сущую правду, то слушайте.
Оверко. Нуте, нуте... (Кладе чоботи і мазницю під лаву і сідає біля писаря. Слухає.) Нуте...
П и с а р. Я, как чесной человек, говорю вам, что учиніть ето завісіло утвердітельно от нея... Почиму? потому што я ні раз відал, как она обнімала єво, цаловала... і ні раз відал, как она бізобразовала... Ху, как гадко бізобразовала!.. аж мнє скандально і страмно било смотрить... і повєрте богу, што ето она нав'язалась сама на ніво.
Мокрина. А боже мій!.. Чого ви прийшли робить підреви?!
Писар. Нє-нє, Мокринія Степановна, нє... ви за нійо стоїте, ви всьо їйо балуєте, она у вас очень сільно жирна, а раз так, то і ни вдівітельно, што ето она сама того... не нужно баловать їх, не нужно баловать.
Мокрина. А боже мій!.. (Убік.) І де ти взявсь у мороки?
Оверко. Так як же це так? Вона ж плаче, що невинна, що він її на безлюдді злапав.
Писар. Вот в етом-то і дело, што она єво на— безлюддя затянула!.. Она хитрая... еті дєвкі хитриє... дєлають усьо так, штоби нікто не знал, а вот-то яЧ знаю, от міня і ні сховалась...
Мокрина. А боже мій... Що ви балакаєте?., бога бійтеся!
Писар. Как што?! Я правду говорю!.. Я бріхать ні стану, как она. Нєт, я правду люблю.
Оверко. Так ви, значить, бачили, як воно й було?
Писар. Та відєл же, відєл, как вот чесний человек... відєл... відєл усьо.
Мокрина. А, бога бійтесь... (Убік.) Оце вже й буде лихо. От, боже мій.
Оверко (сердито). А вона, поганчище, брехала, що невинна... от і невинна! а... посмітюха, потьопуха... а прийдеш... прийдеш ти... я...
Мокрина. А боже мій, Оверку!.. ти віриш тим, що під-кусюють тебе?.. А боже мій! (Плане.)
Писар. Нє-нє, Мокринія Степановна, нє... ето сущая правда... Ето не нужно так баловать дєвок... Вот і доба-ловалісь!.. Вот она вам і наделала. Скрозь тольки з вас і смєються. Право, аж мнє стидно.
Мокрина (плане). Боже мій... боже мій... які є люди: підкусюють, під'їдають — радуються чужим горем!
Оверко. Скрізь сміються?!. Та я ж їй, накритюзі поганій, та й не прощу... не прощу цього!., а... з'їла мене. (До Мокрини.) А ця погана плакса оступається за нею... оправдує її... а, зарізали мене!.. (Б'є кулаком по столу.) Зарізали!., я вам зроблю.
Мокрина (плане). А злі, лихі люди!.. Згонять із світа...
Писар. Нєт, ви, Авер'ян Василович, нічіво нє робіте єй, а прямо вижиніть їйо з рибйонком з дому... виженіть... она ні пропадьоть... послужить у жидов, то будіть как толкова... іначе она єще учиніть вам таковую комбінацію.
ЯВА П Ті ж і Галя.
Галя (до писаря): Здрастуйте!
П и с а р. А, моє распроніжайшеє вам, Галія Авер'яновна! Галя. Батько хрещ...
Оверко. А... це ти, поганчище?.. Накритюго!.. так як?.. сміяться з мене!., дурить мене!.. (Кидається до Галі.)
Галя стоїть здивована.
Мокрина (перебігає дорогу). Оверку!.. А боже мій!
Писар (придержує Оверка). Нє-нє, Авер'ян Василович, не. дєлайте етого Галії Авер'яновні, как можна? (Показує руками й головою Оверкові, щоб вигонив її з дитиною.)
Галя. Що це? О, що ж це?! о боже... я ж не знаю... не знаю нічого. (Плаче.)
Оверко. А, убирайся від мене! убирайся, потьопухо, щоб не було, щоб не було... забирай:., забирай свого вилупка... заколю!.. (Б'є кулаком по столу.) Убирайся!..
Галя (підходе плачучи до полу). Боже!., вигонять нас... вигонять — за віщо?., вигонять... (Бере дитину.) Ходімо... ходімо...
М о к р и н а. А, люди!.. А, люди!.. А, Оверку!.. (До Галі.) Дитино моя!.. Куди береш?.. Куди йдеш?.. (Хватає її.)
Оверко (відпихає й заступає Мокрину). Убирайся!.. Убирайся!.. Щоб не було... щоб не було!..
Писар. Чудєніе, право, чудєніє... (Осміхається.)
Галя. Ходімо, ходімо, мій синочку... ходімо, моя правдонько... нам немає тут місця... Нас вигонять... вигонять... вигонять... Ходімо.
Мокрина (хватає її.) О дитино моя!., о боже мій!., о Оверку!..
Галя (цілує Мокрину). Прощайте, мамусю!., іду далеко, далеко... (Обертається й кланяється.) Вигоните мене, так іду ж... Спасибі вам за шану і за все, за все...
Оверко. А... за шану?.. Приш^нувала мене!., іди, іди... вчися шануваться. (Випихає в сіни.)
Писар. От ето дєло!..(Осміхається.)
Мокрина. О боже!., о Оверку!.. Схаменися... Дитина моя!.. Куди йдеш?.. (Кидається за Галею.)
Оверко (тягне Мокрину в хату). Куди ти, куди ти?.. Дочки жалко? Сорому жалко? Не пропаде... Хай повчиться шануваться;..
Мок р и н а. Пусти мене до дочечки... до дочки пусти!.. Убий мене...
Оверко (впихає її в хатину). Отуди киснуть... отуди скиглить. (З хатини зразу чути плач, которий потроху притихає.)
ЯВА 12 Оверкойписар.
Писар. Ну, вот дело, Авер'ян Василович... хвалю, єй-богу, хвалю... Вот теперь она навчиться шануваться.
Оверко. Хай вчиться... та коли б вона тільки не простудилась це... де вона переночує?! ,
Писар. У, чіпуха!.. В соломє... тепер тепло. А "завтра я пришлю к ней.Берка: Послужить з місяц і тада... Да... Вот такой падлєць етот семінарист.
Оверко. Та чого семінарист? — ■
Писар. Да як же!.. Такой вам скандал учинить!..
О в е р к о. Та що це ви кажете?! Хіба ж то він?., то Грицько поганий, щоб йому...
Писар. Нікада!.. Ето он, падлєць... я відєл собственно-глазно...
Оверко. Так чому ж ви мені зразу цього не казали?
Писар. Разве ви ні зналі?,. Я.думал, што ви зналі!..
Оверко. Хм, як він, то... нічого... він її візьме. Треба, значить, Галю назад завертать. (Іде до дверей.)
Писар (придержує). Нє-нє, Авер'ян Василович, подозвольте... он ні возьмьоть, ні возьмьоть... он говорил...
Оверко. Та що говорив?
Писар. Говорив, што она і дурная, і сякая, і такая... я, говорить, на нійо плювать хочу... я, говорить, здєлал ето для тово толькі, штоб поживіться, посмеяться, да і подальше... Вот какой он падлєць!.. єй-богу, падлєць...
Оверко. Та ні-бо... що ви балакаєте? Хіба таки він такий?! Він же живе по закону... Гріхи бачить.
Писар: Нє-нє, нікакових грехов!.. Он нє вєруєть у бога, говорить: ето усьо природа.:. Разве можна нє вєрувать?.. От-чіво тада буваєть дощ, снєг, лєто, зіма?.. Кто ето усьо да-йоть?.. А он, падлєць, нє вєруєть. Тада, єслі нєт бога, то можна і убивать, і рєзать, і паліть, і красті, і всьо прочее учінять. Вот какой он!.. Он только притворяється, подлазіть до усякого, штоб одуріть, посмеяться!.. Нє вєруєть у бога і конєць!..
О в е р к о. Та не сучий же він син!.. Га?! А... щоб він щез, бісова душа!., значить, Галя не винна, це все я... я її силував кохать його... Ще й грошей... йому, собаці, позичив, а він отаке зробив!.. Га?! Піти ж за Галею... (Хоче йти.)
Писар. Подозвольте, подозвольте!.. Так начто ви єму ще й гроший позичили? Отберітє, отберітє... прямо пред'явіте вексіль в суд і опишите усьо у нєво... і про такое богомерзкое учінеиіє еічас в семінарію рапортіруйте, пущай єво там оджарять і прямо єво, падлиця, зошліте в Сибір.
Оверко. Та хай його чорти візьмуть!., в Сибір — це велике діло! Ми не вмієм з цим вожжаться.
Писар. Так другіє умєють!.. Напрімєр, я!., я зашлю єво! Етого ж нідзя прощать... нідзя! Как же!.. Отакой скрозь смєх, страм!.. А зошлем, то етово ні будіть... Смєх і страм пропадуть.
Оверко. Так, значить, нідзя... нідзя прощать... в Сибір бісову душу! Тільки як це зробить?!
Писар. Я зумєю: я как найду, та угощу человека три дядьков, да как скажу два-три словца господину^становому, так і дело готово — попадьоть!.. Ми єво