Не знав, чого ще можна ждати від цього дивного чоловіка, міг би просто підвестися й піти, але ним уже заволоділа впертість і затятість. Хотілося суперечки, гострої, нещадної, кортіло побити Стіліаноса своїми доказами, бити його по м'ясистих щоках: бац-бац!
А той зовсім розплився від жари і від спогадів, вибулькочував жирні, розокремлені слова, намагався стулити їх у таку-сяку історію, хотів будь-що розжалобити Яковенка, мабуть, добре відаючи, чим найвлучніше вражати людей, що не мали дитинства, і як добре мати потім справу з серцями, розм'якшеними жалісливим співчуттям.
Греки звикли до великих історичних переживань. Трагедії, трагедії... Можна було подумати, що день 27 квітня 1941 року вони спорядили навмисне з традиційного замилування до трагедії. В той день до Афін вступили війська Гітлера. Йшли з півночі, проходили повз Акрополь, вступали в Афіни без жодного спротиву, без жодного пострілу навстріч. Може, зчорніло сонце і голубе грецьке небо зникло, як звинутий лист? Аби ж то! Все лишалося без змін, вічний Акрополь високо білів у голубому небі (білий кам'яний парус у небесному океані вічності, як сказали б оті дурні поети!), а по вулицях Афін вицокували ковані німецькі чоботи.
Малий Стіліанос дивився і робив висновки.
(Сталося несподіване. "Омірос", мовби наштовхнувшись на невидиму перепону, став. Дивне враження, коли посеред моря зненацька зупиняється судно, а ти сидиш десь у глибині судна і вже звик до тихого, заспокійливого руху, вже не уявляєш себе поза рухом, аж раптом тебе висмикують з призвичаєння і вкидають у безрух, неприємний, як самотність.
Яковенко стурбовано підвівся. І знову відчув, як судно тихо побрело по морю. Може, здалося? Стіліанос недбало лежав у фотелі, розкидавши товсті волосаті ноги, руки йому звисали, мов ласти в морської черепахи. Двигтіли в глибині судна машини. Дзенькало-бренькало скло в барі. "Омірос" чалапав собі далі. Здалося!
Яковенко сів, витер обличчя. Така спека. Витворяє з людини що хоче. Знов надпив з бокала).
Ну, так от. Малий Стіліанос дивився і робив собі висновки. Може, замалий ще був для того, але ж що! Життя жорстоке. Примушувало. Їхня халупа, певно, дісталася його предкам ще від стародавніх греків. Тільки тоді в ній, мабуть, жили раби, а тепер — вільні греки. Злиденна дільниця Афін під узгір'ям героя війни за незалежність Караїскакіса. Дорослі тицяли туди пальцями й поважно бурмотіли: "Караїскакіс — герой!" Якщо часто таке слухаєш — воно набридає. У малого Стіліаноса вже давно в мозку ворушилися несформовані підозри щодо всіх дорослих. Коли ж, стоячи в товаристві своїх трьох сестричок і двох братів, так само мальовниче обідраних, худих і бистрооких, як сам, побачив, як уповзають до Афін довгі зелені гадини чужинських колон, він, нарешті, збагнув значення настирливих тицянь пальцями в бік історичного узгір'я і нагадувань про те, що Караїскакіс — герой. То й що? А що має від цього він, малий Стіліанос? У школі наука починалася з байки про ще одного героя — спартанського царя Леоніда. Зі жменькою воїнів став він у Термопільському проході й не пускав до Греції персидське військо. Щоправда, перси все-таки вбили царя Леоніда та його воїнів і проникли до Греції. Однак... Ну, що однак?.. Легко зробити властивий висновок. Люди — боягузи...
(Знов стало судно посеред моря. Яковенко схопився і побіг до дверей. Стіліанос навіть не ворухнувся. Розповзався в посміхові від вуха до вуха. Яковенко штовхнув двері. Побачив короткий тупик залізного коридора, круті сходи трапа. Бігти на палубу? Там щось діється незрозуміле й тривожне, поки він тут слухає варнякання цього типа.
Позаду засміявся Стіліанос. Голосно й розкотисто. Яковенко озирнувся. І... відчув, що судно знов рухається... А може, й не зупинялося? Галюцинації? Наколотив йому той тип. Сангрія, винахід медитеранців! Яковенко неохоче повернувся до салону, взяв бокал, непомітно понюхав. Хіба розбереш? Дивився на Стіліаноса знов крізь бокал, не квапився сідати...).
Ну, люди — боягузи. Вигадують героїв для піднесення власного духу. Леонід і Караїскакіс на цілих три тисячі років історії! А хто заважав кожному з вас стати Леонідом і Караїскакісом? Хто заважав батькові Стіліаноса, ледареві, п'яниці, гультяєві, голодранцеві, який тільки й зумів, що наплодити шестеро дрібних голодних дітей, стати героєм? І всім іншим? Не могли ними стати, бо всі — боягузи. І через те — жодного пострілу проти гітлерівців. Ті собі спокійно вмаршировують до Афін. Розхристані, з засуканими рукавами, і білий пил грецьких доріг на їхніх дебелих чоботях, і виграють їхні оркестри. Чи не ганьба? Кажуть, король Георг утік на Кріт, лишивши Афіни напризволяще.
А що потім?.. А потім Афіни — одрізані від усього світу. Кошмарне конання великого міста. Закриті кафеніони. Порожні магазини. Дикі черги за хлібом і оливковою олією. Задушених викидали з черг, і вони так і валялися на вулицях, ждали своїх Антігон. У греків — непоховані мертвяки! Чи чувано таке? Перестала поступати в місто вода. Не діяла каналізація. Бруд. Сморід. Жах. Зараза. Курява стояла над Афінами до самого неба. А на дні тої куряви вмирало місто. Всі греки мали вмерти. Ну. Коли всі гинуть, завжди знайдеться охочий порятувати. Греків хотів урятувати митрополит Дамаскінос. Замінив короля, прем'єра, цілий уряд, усе на світі. Двометровий бородань сам об'їздив найзлиденніші райони міста, слухав плачі і зойки. Чим міг зарадити? Червоний Хрест не мав ліків і молока навіть для дітей.
Малий Стіліанос ненавидів дорослих. Хай вони помруть усі — він хотів жити! Нема нічого ліпшого за життя! Тому кричав найголосніше санітарам (чи емісарам — не знав, як вони там звалися) Червоного Хреста: "Я хочу їсти! Я! Я! Я!". Ну, звичайно, хотіли їсти і його сестри Евангелія, Марія, Ніна, брати Тінос і Кіріакос. І всі діти Афін і цілої Греції також хотіли їсти. Але що йому до того? Він був голодний! Він хотів їсти! Він мав насититися — і хай западуться в землю білі узгір'я Аттіки і висохне пурпурове грецьке море!
І ті бовдури з Червоного Хреста врешті догадалися, що не нагодують одною хлібиною тисяч, як то колись Ісус зробив, і дійшли до єдино правильного висновку вибирати в окремих родинах найздоровішу дитину і всю поміч давати тільки їй. Вибирали здебільшого дівчаток, майбутніх матерів майбутньої Греції, але ж хлопців майбутнє вимагало теж! І Стіліанос кричав доти, поки викричав собі право на життя! Тільки він був годований і поєний, його брати й сестри повільно вмирали і вмерли всі: Евангелія, Марія, Ніна, Тінос і Кіріакос. Вони просили поділитися з ними хоч крихтою, але він не поділився, бо мав вижити і вижив! Епетіке — вдалося! Епетіке. "Хто побідить, то зодягнеться в білу одіж, і не витруть ім'я його з книги життя"...
(Не забудь, не забудь, не забувай!..
Вона втікала від нього по вологому піску. Черевики давно скинула, несла в руках, ляпотіла босими ногами по вологому піску, втрапляючи іноді на мілке, розпліскувала весело воду, рожеві п'яти круглилися в нього перед очима, він гукав: "Зіно!",— а вона сміялась і втікала далі й далі, не тільки від нього — від усіх! Їй набридло триматися гурту: і так була в гурті цілий вечір і цілу ніч, а перед цим — аж десять років. Сьогодні випуск! Кінець! Ідуть у світ... Розходяться, розбігаються, розприскуються... Їй хотілося, щоб він доганяв її. Мабуть, була закохана в Яковенка. Йому теж подобалась. А може, просто приємно, що вибрала саме його? До Зіни липли всі хлопці... Ще й сьогодні, коли після випускного вечора пішли на Дніпро, до неї то один, то другий... Насилу встигала відкручуватися... Ішли й ішли понад берегом. Хто зна й куди... А тепер вона вискочила з гурту й утікає... "Зіно-о!"— гукав Яковенко і біг за нею, а вона втікала далі й далі. Тільки круглі виямки від босих дівочих п'ят у вологім піску... Ні, він не любив Зіни... Оці вибрики... "Зіно-о!" Берег круто стрибнув угору... "Зінко-о! Божевільна!"... Вона дряпалася на піщану кручу, мов молода коза... Сипався вниз пісок... Два струмені білого, сипкого... Летіли якісь зелені клапті. Зіна плуталася серед чіпкого батожжя огудини, яке обплітало кручу вгорі. "Куди тебе понес..."
І тоді вгорі пролунав страшний крик. Жіночий, але не Зінин... Та він і не розібрав... Злетів угору, обпік руки в холодній росі, розгублено сів на краю кручі посеред буйного гарбузового листя... Зіна стояла зовсім поряд, а її обіймала невисока худенька жінка, вся в чорному, і повторювала з болем і радістю, з надією й горем одне й те саме слово: "Доцю! Доцю! Доцю!.."
Спокійний димок курівся над димарем недалекої хати, крайньої хати в селі... Ітимеш отак понад Дніпром і весь час набрідатимеш на села, що виходять на самий берег... І над усіма хатами димки... І ранковий туман стелиться понад Дніпром, а може, то й не туман, а домашній дим з теплими рідними запахами. Женуть діти до Дніпра від села табуни білих гусей. Повільно спускаються вниз корови. Продиркотів вулицею мотоцикл.
Усе це побачив Яковенко за одну мить і все увібрав, не розумів тільки, чому ця незнайома літня жінка тримає за руки Зіну, цілує їх і плаче, і щось говорить гаряче, схвильовано, квапливо...
"Я не знаю.." Я нічого,— пробує пояснити Зіна, яка теж, видно, нічого не може збагнути.— І вас не... Я не..."
"Дитино ж ти моя, Нацю,— не слухає її жінка,— та як же довго я тебе ждала, Нацю".
"Я не..." — каже Зіна.
І Яковенко мало не підстрибує, щоб і собі підбігти до дівчини і виручати її, але якась непоборна сила притискує його до землі, його руки розгублено шурхотять у широкому листі, роса вже здається не холодною, а гарячою, пекучою.
"Двадцять літ я тебе ждала,— каже жінка, і плаче, і обіймає знетямлену Зіну,— двадцять літ, як один же деньочок... а тебе нема та й нема, а люди кажуть: "Не жди, Марфо, бо вже й не буде". А я кажу: "Неправда, прилетить моя донечка до мене, бо як відлітала, то махнула мені рученькою і сказала: "Ждіть, мамо!" То я оце й ждала... Не спала ночей, виглядала з-за Дніпра, зустрічала всіх птахів і проводжала їх: і журавлів, і лебедів, і ластівок, та все шукала серед них своєї Наці... А тоді отакий же самісінький ранок був... і на цьому самому місці... А ти пішла з дому ще звечора, все ви десь там ходили, та збиралися, та щось робили...