І голос у капітана без металевого дзвеніння, не захриплий від намагань перекричати бурі і шторми, звичайний, домашній, тихий. І слово для повітання на борту радянського прикордонника він знайшов теж тихе, гарне, привітне: галіні.
— Галіні,— сказав капітан після того, як вони обоє були представлені один одному, і повів рукою довкола, показуючи море, і ще раз повторив: — Галіні.
Це означало — ясність, осяйність моря.
Море справді завмерло, не дихало і вже не відбивало сонячних променів, як завжди, а мовби саме тихо світилося з глибин, і Яковенко чомусь подумав, що цей напівсонний, старий і втомлений-перевтомлений капітан прекрасно пасує до такого моря.
Тиша віщує бурю. Стара, заяложена істина. Тиша віщує... Нічого не віщувала йому тиша, ні до чого не прислухався Яковенко. Тільки до зляканих ударів свого серця. Що буде? Що буде? Передчував пригоду, лякався її і прагнув. Боявся, що в останню мить на заставі догадаються про бурі в його душі і замінять його. Ким? Хіба не однаково? Хоч би Віктором, який має допомогти Яковенкові оглянути судно перед відплиттям. Міцний парубій, відчайдушні очі, корсарські бакенбардики. Такий попливе через океан, не те що через маленьке море.
— Почнемо огляд? — спитав його Яковенко.
— Давай.
Тоді й прикотився на капітанський місток чотирикутний. Знову у шортах і в нейлоновій розлітайці-безрукавці, вималюваній різнобарвними колами й квадратами. Ламаною, але досить розбірливою мовою заявив, що він перший помічник капітана, а капітан, здавалося, вдоволено хитнув головою, тобто весь хитнувся, бо голова й тулуб становили в нього монолітне ціле, махнув недбало рукою, відійшов, даючи волю своєму помічникові. Яковенко заявив чотирикутному про те, що вони мають оглянути судно.
— Окрім того,— сказав він,— нам велено супроводжувати вас до Керчі. Моє прізвище Яковенко. Коли треба буде...
Чотирикутний невдоволено гмикнув.
— Я — Стіліанос,— непривітно буркнув він,— капітана ви вже знаєте. Решта для вас нецікаве. Можу показати судно, якщо...
— Так, треба,— підтвердив Яковенко.
Чотирикутний Стіліанос мовчки покотився по трапу вниз.
Незважаючи на огрядність, він метався по судну, як чорт. Яковенко з Віктором насилу встигали. Тяжке двигтіння машинного відділення, сизувата пітьма трюмів, набитих скрутнями дроту, вузькі залізні коридори, залізні двері кают.
— Відчиняти? — відсапуючись, спитав Стіліанос.
— Так,— сказав Яковенко.
Каюти одинарні, на двох, кубрик для матросів. Довгі вузькі, мов труни, койки. "Вузькі кораблі і вузьке наше ложе",— зринули в пам'яті рядки з якогось поета. Зазирнули до камбуза... Тюфтелі по-грецьки... Запах томату, перцю, лаврового листу... Салон... Шкіряний фотель для капітана, пригвинчені стільці-вертушки, довгий стіл для парадних обідів, канапа, теж шкіряна. На стіні — олеографія: вічний парусник, вічні хвилі під ним, вічні чайки над ним і голубе небо... Чотирикутний Стіліанос підкотився до стінки з полірованого дерева, щось там натиснув, відкрився прихований у стіні бар... Десятки пляшок різної форми, різного кольору, барвисті наліпки, так ніби хтось хотів звабити малих дітей, а не дорослих чоловіків.
— Джин, ром, коньяк, віскі? — спитав чотирикутний.
Яковенко і його товариш одночасно похитали головами.
— Не можна.
Стіліанос криво всміхнувся, налив собі з високої вузенької пляшки брунатної рідини, дістав з маленького холодильничка два кубики прозорого льоду, вкинув у бокал, став повільно, смакуючи, пити. Зрідка косо поглядав на прикордонників. Знущався. Мовляв, ви постовбичте, а я тим часом питиму. Яковенко розгадав цей маневр одразу. Шепнув Вікторові, щоб постояв, поки цей тип нажлуктиться, а він піде далі.
Вийшов за двері, подався по вузькому коридору. Каюта капітана. Вона оглядові не підлягає. Ще одна каюта. Цю вже бачили. А ця?
Але чотирикутний, видно, зрозумів Яковенкові наміри, не став більше дратувати прикордонників, швиденько проковтнув своє питво і вже гримотів по залізному коридору, наздоганяючи Яковенка.
Білий чотирикутник низьких дверей. Що за ним? Яковенко підняв руку. Чотирикутний здалеку гукнув щось гнівно-розпачливе. Але рука не стрималася, кісточки пальців стукнули в двері. І водночас зі стуком пролунав ще один вигук чотирикутного, а з каюти, мов відлуння на стук, задзвенів жіночий голос.
Яковенко штовхнув двері. Нічого не побачив. Усю каюту затопила усмішка Єлени. І її пахощі жили тут у кожному предметі, в ній самій, пронизували повітря. Надбіг чотирикутний, влетів до каюти поміж Яковенком і дівчиною, щось заговорив швидко й сердито. Вона всміхалася й відповідала ліниво, неохоче. Потім, адресуючись до Яковенка, сказала двічі: "Диявол, Диявол",— і засміялася голосно й дзвінко.
— Нічогенька гречаночка,— сказав за спиною в Яковенка Віктор.— Вона що — теж з їхньої команди?
Яковенко промовчав. Станеш пояснювати — заплутаєшся. Зрадиш себе. В останню хвилину знімуть з "Оміроса"... Прикордонник не має права на симпатії. Служба. Які можуть бути захоплення? Він це добре знає і розуміє... І ніяких тут захоплень... Адже люди можуть подумати що завгодно... Він позадкував з каюти, тягнучи руку до козирка. Козирнув і Віктор. Єлена махнула рукою. Чотирикутний витер спітніле обличчя. Перегороджуючи вузьку каюту, випихав прикордонників у коридор. На порозі, вже повертаючись, щоб іти, Яковенко не стримався, ледь кивнув головою, мовби вклонявся дівчині. Злякано глянув на товариша — чи не помітив? Ні, той не помітив нічого. Захоплений своїм відкриттям, бурмотів тільки:
— Народиться ж таке на світ! Га, Яковенко? Ти уявляєш, яке народжується? Чуєш?
— Нічого особливого,— сказав Яковенко.
— Нічого? Ну, ти ж і чортяка, Яковенко!
Називайте, називайте, хлопці! Вона теж назвала його Дияволом. Слова, мов роса, стікають по людині, спливають безслідно. Ох, ні. Роса не спливає безслідно. Тетянка і роса. Ніколи не забуду. Клята небесна вода. Розпроклята! Але в морі вода солона. Солона-несолона. Не те... Ні...
Перечепився через східець, загримотів по трапу, мало не впав. І мовби викресало в нього в голові іскру, і вона освітила те, чого не запримітив хвилину тому, випустив з виду. Ілюмінатор! Як він не збагнув одразу. Ілюмінатор з Єлениної каюти виходив не на море, а на причал! У круглому отворі малювалося блакитне кружало неба, шматок набережної з металевою ногою портального крана, і зовсім близько, в нижньому сегменті — краєчок зеленого прикордонницького кашкета: вартовий коло трапа. На тому самому місці, де стояв і він, Яковенко! Так само вписувався в сегмент ілюмінатора і його кашкет. День, і два, і три... Отже, вона бачила мене, коли я... Може, вона дивилася на мене всі ці дні! Може, може!..
Глянув на себе перелякано. Яким тоді стояв коло трапа? Попробував ґудзики на гімнастерці — чи застебнуті. Розправив складки під поясом. Пристукнув чобітьми, щоб упевнитися, як добре вони начищені. Відчув себе там, коло трапа, під її невидимим бистрим поглядом — і стало лячно...
"Разом з нарядом оглянули судно, нічого не пропускаючи. Представники портових властей оформили документацію. На борт прибув наш лоцман. Він зайняв місце на капітанському містку. Я розставив пости. Одного на корму, другого — в носову частину. Сам вирішив бути в районі капітанського містка. За командою капітана віддано швартови, вибрано якір. Судно відвалило од пірса і взяло курс на вихід з порту.
Погода стояла дуже тиха. Пекло сонце. Я ніколи не бачив такого тихого моря. Сказав про це нашому лоцманові. Він відповів: "Не вір тиші" — і показав на барометр. Я не повірив власним очам. Барометр показував шістсот тридцять. Очевидно, поламаний. На такому старому судні можна припустити будь-що. Я хотів поспитати лоцмана, але він мав клопоту повні руки. Виводив судно по каналу".
Морські справи — річ дивна і складна. Ми всі плаваємо, бо що таке суходіл, як не великі плоти для перевезення людства? Куди й навіщо? З вічності у вічність. Та не всі це можуть збагнути. Отак і море оточує нас завжди і всюди, але не завжди ми це помічаємо, тому, викинуті з роздолля суходолу на вузьке суденце посеред моря, розгублюємося в першу мить, а згодом виповнюємося пихою за свою невразливість і непотопимість. Не потопав, а тільки виринав. Така і отака летіла на мене хвиля, а я пронизував її, а я плив далі, і парус напинався, і машина розвивала оберти, і дим... Тьфу! Який дим? До чого тут дим! Це вже щось від Ляскова...
Тихе, тепле, зелене море. Зелене, як трава... Давно колись жив на березі цього моря похмурий грек Харакоз. У неприступному кам'яному замку на крутому березі. І була в нього красуня дочка Аза. Аякже! У всіх похмурих і загадкових середньовічних розбійників були красуні дочки. Звідки бралися — то вже інша казочка... І запрагнув грек Харакоз, у якого вже серце зчорніло від злочинів, зробити коханкою власну доньку. Мав він персня з чарівливим зеленим самоцвітом, і як надівав того персня якій-небудь жінці на підмізинний палець, то ставала та жінка його... І от хотів він надітії персня своїй доньці Азі. Але вона противилась. І дуже гнівався грек Харакоз. І від його гніву ходило ходором море. І викидало на береги кораблі, затоплювало міста, примушувало текти назад річки, які впадали в море... А Харакоз темної страшної ночі прийшов у замкову келію, де була ув'язнена Аза, і під завивання бурі силоміць надів доньці свого персня. І не витримала наруги Аза, скочила з височенної скелі просто в море, і хвилі проковтнули її, а море відтоді стало зеленим, як самоцвіт у Харакозовім персні; особливо ж яскраво зеленіє воно того місяця, коли загинула Аза. І називається море Азовське, а колись було — Сурозьке.
Ці дурниці — теж від Ляскова. Той коли не збреше, то підсуне тобі безглузду казочку. Є люди, яким легше жити між брехнею і легендою, все життя втікають від правди, втішаються оманою, щосили вдають щасливих. А ти спробуй поєднати в собі немудру казочку про хижого грека Харакоза з реальністю. І тоді для тебе Азовське море буде просто величезною плоскою таріллю, по вінця виповненою мулом, який мільйон років несуть сюди річки. Мул текучий, як сметана. Щоб судна могли підходити до портів, доводиться проривати в морському дні канали на кілька кілометрів. Під час штормів мул розбовтується, судна брьохаються в густій кваші, канали, прокладені з таким трудом, зникають, знов доводиться місяцями працювати земснарядам,— ну що це за море! Влітку воно заростає, мов сільський ставок, у ньому плаває якесь чортзна-що — зелене й драглисте, взимку майже всуціль покривається кригою, перетворюється на гігантську ковзанку.