Князь пробував прийти на поміч, а де він тепер? У могилі? І ви з своїм костоправом шукаєте сліду і не можете на нього втрапити. Він не костоправ, він мудрий чоловік, творить чудеса. Чудеса — це коли воскрешають мертвих. А ніхто ж не воскресив ще нікого, і ви не зробите того. І батька мого видющим ніхто не зробить, бо очі йому випекли ромеї. І всі від мого батька втікають, мати втекла, як мене народила, Кузьма тепер утік, я сама лишилася. Не можу покинути батька, бо й що він може без мене? Таж він знущається з тебе. Хіба можна кидати спис у рідну дитину? Мусить кидати, бо за це його Войтишич годує. Кидав на матір, вона отак кричала, як тепер маю робити я; вганявся спис у дошки перед її обличчям, проломлювалося залізо крізь щілини, мало не дістаючи материних очей; я мала ойкати за дошками, щойно зіп'явшись на ноги, так і прозвано мене Ойкою за те. Ненавиджу батька, ненавиджу воєводу Войтишича, зненавиділа цілий світ, а куди мені податися? Батько мій рідний, кинути його не можу. Князь Ігор заманював до себе, бігала двічі, думала — святий, а він тільки гидкий розпусник. І однаково жалко його. Брат не міг простити князеві, що той ввірвався в нашу родину, а я не Прощу братові, що він… А ти віриш, що твій брат убивав князя? Вірю? Хіба я казала, що вірю? Можу знати або не знати. Вже знаю, а дізнаюся ще більше. Тоді поможу тобі. Адже хочеш од мене помочі? Може, й ще чогось хочу, — сказав Іваниця і спробував покласти руку на оте, що стріляло з-під лляної сорочки. Але руку відкинуло різким і болючим ударом, почувся короткий сміх, мовби сміялася сама зловтіха; таке Іваниці ще й не траплялося в його численних пригодах з дівчатами, хоч, правду кажучи, з киянками він справи не мав ніколи, тож і не подивувався дуже, бо, може, вони так само незвичайні, як город, у якім живуть.
— Повернешся до Києва, тоді, може, й дамся тобі, — сказало десь ніби в травах чи над Почайною, бо, як помітив Іваниця, Ойка не розтуляла уст.
— Повернуся? Та я ще тут і не маю наміру звідси виїздити до часу.
— Поїдеш, бо маєш гнатися за вбивцями.
— А куди?
— Сказано буде.
— Та й хто знає, що вони втекли? Може, сидять у Києві, ховаються.
— В Києві не сховаєшся. Ви з своїм лікарем сховалися?
— А ми й не пробували. Вибрали оселю, відкриту для всіх вітрів.
— Оселю — так. А в монастирі? Знайшли вас і там.
— Ти хотіла мене вбити.
— Дурню! Коли б хотіла — давно вбила.
— А Дуліба? Метав же Ємець списа.
— Трохи полякав. А то ви обидва занадто неповороткі.
— Хочеш побачити, який я жвавий?
— Вже побачила. Стій тут, далі піду сама. Прийду до вас ще.
Вона зникла так само, як і з'явилася.
— Оце! — зітхнув Іваниця.
А вночі Ойка прибігла знову. Мала якесь незбагненне чуття, видно, бо в темряві безпомилково розрізнила з-поміж трьох сплячих у Кричковій хижі чоловіків саме Іваницю, штовхнула його стиха, прошепотіла: "Вийди-но зі мною". Він прокинувся миттю, вирішив, що це вона прийшла лиш до нього, смикнувся, щоб ухопити її й, може, затримати отут коло себе, бо саме вгрівся, гарно було лежати під хутром, а ще коли б там дівчина, то й ого! Але Ойка не далася йому до рук. "Виходь!"
Надворі, щулячись від холоду, Іваниця розгледів поруч з Ойкою якогось чоловіка. У темряві той видався чи не нужденнішим і розчухранішим за отого хитрого Микиту, що з ним мали бесіду на мосту.
— Коли хотіла, щоб я тебе поцілував, то могла б і без свідка обійтися, — невдоволено сказав Ойці Іваниця.
— Цілуватимеш, як повернешся до Києва, сказала ж тобі.
— Нащо повертатися! Адже я тут,
— Був тут, а тепер не будеш.
— Коли ж маю їхати?
— А ось чоловік тобі скаже.
— Не збреше коли, то скаже.
Чоловік, хоч який убогий, образився вмить:
— А чого б мав брехати! Мене просили, я передав, а там хай хоч земля западеться.
— Хто ж просив тебе?
— Брат ось її. Кузьма, брат ось цієї дівки, виходить.
— Де ти його стрів?
— Там, де люди блукають. Подалі від князів та від бояр. Утікав він із ченцем гостроязиким, бралися в Заліську сторону, до Юрія Довгої Руки, в Суздаль, виходить.
— Звідки знаєш, що в Суздаль?
— А сказали ж. За язик не тягнув, самі сказали. Кузьма, виходить, і сказав. Не сказав, виходить, а попросив. Каже, ти, чоловіче, однаково на Київ берешся, то знайди в Києві воєводу Войтишича, його там кожен собака знає, а в того Войтишича на дворі, виходить, батько мій, себто Кузьмин батько, Ємець, дружинник є сліпий. Знайдеш, каже, то й передай йому. Кузьма, мов, син, просить прощення, шукати його не треба, бо побіг до князя Юрія Суздальського, а дасть Бог, то колись і повернеться, мов, до Києва, виходить, зі славою.
— Ти знав Кузьму давніше, чи як?
— Звідки б мав знати? І в Києві зроду не був. Зустрілися, чоловік і попросив. А мене коли хто попросить, то я… Мені що?
– І ото він тобі так зопалу й виклав, як на сповіді: і хто такий, і куди береться? А тепер ти думаєш, тобі повірять?
— Виходить, ще й не віриш? То й не треба. Хіба я плати від тебе хочу. Попросила дівка, прийшов, сказав тобі, хоч і тебе, виходить, вперше бачу і не знаю, що ти за таке. Моє діло, виходить, маленьке…
Чоловік повернувся й пішов собі.
— Ей, — тихо погукав його Іваниця, — куди ж ти?
Стривай, я ще маю тебе попитати.
— Напитався вже, — долинуло з темряви.
Чоловік зник, мов його й не було тут ніколи, і не повірив би в цю з'яву, коли б не біліла своїм козиним хутром Ойка. А ще хотілося вірити не лише в саму розмову, але й у правдивість чоловікових слів, надто вже він був нещасний на вигляд, а таким Іваниця вірив завжди.
— То ми їдемо, — сказав Іваниця до дівчини. — Може, й ти з нами? А то знайдемо твого брата, що з ним робити?
— Не знайдеш ти його.
— Оце! Чом же не знайду?
— Спиш багато. Коли не прийду — спиш.
— Оце! А ось я покажу тобі, що не сплю!
Він знов хотів упіймати її за руку, але вона вивернулася, відбігла подалі, сказала з відстані:
— Їдь. А схочеш повернутися зі своїм лікарем — ждатиму.
— Хоч доторкнуся до тебе, — заканючив Іваниця.
— Тоді й доторкнешся. Князям не давалася, а тобі…
Щезла — ні слуху ні духу. Іваниця зітхнув, ще трохи постояв, бо не вірив, що так безглуздо закінчиться його пригода з цією несамовитою дівчиною, але не діждався нічого, тоді пішов будити Дуліба.
Дуліб, щойно почув про новину, звелів сідлати коней.
— Повертаємося до князя Ізяслава. Не гаючись. Іваниця почухувався в темряві, кректав.
— Не дуже мені кортить вибиратися з Києва, Дулібе.
— А що маємо тут незроблене?
— Ти, може, й не маєш, а я маю. Дівку полишаю таку, що й казати гріх! Тобі-то воно однаково, ти до дівчат байдужий, а в мене мовби щось вступило. Ніде ще такого не було.
— Вступало й у мене, — зітхнув Дуліб. — Вступало, а доводилося все кидати й отак… Та й не так, а… Втікати довелося, Іванице. Не знаєш ти про це, і ніхто не знає…
— Оце! — подивувався Іваниця і пішов готувати коней.
Кричко підвівся, щоб провести гостей. Не спитав, чому такий поквап, не припрошував дочекатися ранку. Раз людям треба, то треба.
— Будете в Києві — не обминайте, — сказав на розстання. — А що повернетеся сюди, то знаю напевне. Бо хто раз побуває в цьому городі, не забуде його до смерті. Ви ж молоді, до смерті далеко, воля в руках, сів на коня — та й знову в цьому благословенному городі.
— Приїдемо, — обіцяв Дуліб, — ще й не раз приїдемо, добрий чоловіче. Іваниця готов уже й зараз розсідлати коня.
— Чув, чув, як він сокорив з дівчиною, та й ти, лікарю, ще ж маєш усе попереду.
— Важко про те судити, чи має щось чоловік попереду, а чи вже все лишилося позаду, — сказав Дуліб, рушаючи в путь, і був у його голосі такий неприхований смуток, що їхали вони з Іваницею мовчки і вздовж Почайни, і до самого мосту, і через дніпровський міст, і далі по князівській дорозі попід дубами, і весь той час думалося княжому лікареві про минуле, приховане від усіх очей відстанню й часом, приховане й затаєне від усіх, та тільки не від самого себе, не від власної пам'яті.
Легко було простежити напрямок спогадів Іваниці. Вони й досі блукали по зеленій почайнинській луці, никали за безслідно щезлою дівчиною в білім козинім хутерку. Зате Дуліб одбіг пам'яттю в такі неспогадані далі, що про це доведеться повести мову осібну, не лякаючись загрози розтягнути й без того задовгу нашу розповідь.
Отож розповідь переходить на Дуліба.
Почати з того, що жив чоловік на ймення Кузьма, прозваний Дулібом.І не через батька і навіть не через діда. Може, тільки пращури його походили з дулібів з-над Дністра, але де ті дуліби, важко й сказати, бо зникли й перекази про них, а відомо ж, як швидко зникає все те, що не полишає сліду в людських душах. Ну, то от Кузьма одержав своє прізвисько не тому, що лишився в ньому корінь дулібський, а мабуть, через свою спорідненість з тим давно зниклим плем'ям, спорідненість же ця полягала в загадковості. Бо коли пішов по людях і став виказувати своє лікарське вміння, то межувало воно з чаклунством і чарівництвом; чоловік цей не міг сприйматися нарівні з іншими, його хотілося вмістити в часи давно минулі, поміж людей, саме ймення яких відлунює незбагненністю.
Для самого ж Дуліба його вміння з'ясовувалося вельми просто. Він перейняв його від матері та від баби, а тим дісталося в спадок від їхніх матерів і бабів; прекрасне вміння лікувати людей переходило в їхньому роді від одної жінки до іншої, так тривало багато поколінь, може, ряд цей продовжився б і далі, в безконечність, але смерть малої доньки, а потім народження хлопця несподівано урвали безмежність жіночої лінії; постала загроза цілковитого зникнення їхнього вміння, допустити цього ніхто б не міг, тому малого Кузьму стали навчати того, на що, як досі вважалося, здатні були серед них лише жінки з їхньою чутливістю й витонченістю.
Власне, як подумати, то лікарняне вміння їхнє належало до найпростіших. Тут не важили навіть трави, а чи там солі, або ж усілякі дивогляди, як-то: сушені жаб'ячі лапки, товчений панцир від черепахи або пояс з турячої шкіри. Все робили руки, точніше, пальці. Відомо, що кінчики пальців, може, найчутливіші місця в людському тілі, а жінки з роду Кузьминого мали пальці, сказати б, надчутливі, і природа подарувала тим жінкам пальці особливої будови, з якимись мовби подушечками на кінцях, і ось тими подушечками лікарка розтирала, розминала, погладжувала зболілі місця в людини, іноді просто дотикалася, де болить, або там, звідки хворощі розходилися по всьому тілі, — і пропадав біль, зникала слабість, відступала неміч, все "ніби рукою знімало", та й справді рукою.