А тіло мені не належить. Воно — князеве.
— От бач. А в мене — де душа, там і тіло. і жити можу тільки так — і хай дадуть мені жити! А не дадуть — сама візьму. Любила тебе, а тепер бачу, що це — безнадія.
Вона ненастирливо наблизилася до мене, а тоді м’яко відсторонилася, мовби кликала мене за собою не словами вже, а всім чаром свого тіла і не рвучко, не грубо, а майже ніжно, а я нездатен був зворухнутися. Чи вже так прикований до місця свого ланцюгами обов’язку?
Назимка вернулася, взяла мою руку, приклала до своєї щоки, тоді відкинула її, мов щось чуже й вороже.
— Пошлють кликати вас до нового бога, не приходь, не шукай і не клич!
Невже так кінчається все найдорожче на світі? Наша любов, здавалося мені, перевершувала все найдорожче, а тепер знайшлося щось ще вище. Що ж саме? Я втішав себе: смерть любові — ще не смерть душі. Любов охоплює, може, й півсвіту, а душа — це весь світ.
Були ці всі розмови чи тільки наснилися мені?
* * *
Через тисячу років моєму молодшому братові Марку, якого всі прислужники й підтакувачі звали Маркерієм, приснилося, ніби його зняли з усіх постів і послали в колгосп доїти корів. Марко так кричав од жаху, що Марсель викликала його особистого лікаря, а той, щоб перестрахуватися, визначив у свого високого пацієнта передінфарктний стан і мерщій розпорядився про госпіталізацію.
Марсель подзвонила мені на агростанцію і трагічним голосом повідомила, що Маркерій помирає.
— Сміяни не вмирають, вони живуть вічно, — віджартувався я, знаючи її пристрасть до перебільшень.
— Твої жарти зовсім недоречні,— холодно заявила Марсель. — Я говорю дуже серйозно.
— То що — провідати брата?
— Для цього я й подзвонила.
П’ятдесят хвилин літаком — і вже Київ. Я летів до брата, як ангел. Маркерій лежав у лікарні з монастирською назвою Феофанія. Колись у тому урочищі справді був монастир, тепер вибудували кілька корпусів спеціальної клініки для начальства.
Начальство поділяється на дрібне, середнє і велике. Відповідний поділ існував і тут для хворих. Одні лежали в загальних палатах, другі в окремих, треті в напівлюксах, четверті в люксах, а для найвищих вибудувано вже щось особливе: окреме крило нового корпусу, в під’їзді стовбичать типи з недовірливими обличчями, імпортний ліфт віз мене на третій поверх, де навіть коридори були обставлені валютними м’якими меблями, смішними й безглуздими в лікарні.
Брат займав апартаменти з кількох кімнат: приймальня, кабінет, спальня, кімната для чергового лікаря і медсестер. На широчезному угорському ліжку "Ержбет", в блакитній шовковій піжамі, блідий і переляканий, Марко лежав горілиць, не наважуючись зворухнутися, на мене тільки ледь скосив очі, жалібно застогнав і спитав плачливим голосом:
— Як ти думаєш, Миколо, я помру?
— Не придурюйся! — гримнув я на нього. — Комедію можеш ламати перед своїми лагодами та перед Марсель, а не перед рідним братом. Хіба в таких палатах вмирають? Чого ти оце тут розлігся? і взагалі — що це таке?
Я знав, як його оживити. Брат заворушився, забув про свої вдавані хитрощі, обурено витріщився на мене.
— Що ти маєш на увазі?
— А все, що отут. Мене сюди насилу пропустили. Хто та чого? Я кажу: народ. А вони мовби й слова такого ніколи не чули. Може, поясниш? Ви ж із трибун не злазите, знай виспівуєте: "Все для народу! Все для народу!" Оце так вибудували, мабуть, для народу, а тепер ти лежиш тут сам-один.
Марко вже забув про своє "вмирання", рвучко підхопився в своїй розкішній постелі, сів стовпчиком, щоки йому заграли рум’янцями.
— Ти все примітивізуєш, Миколаю. Чому ти вважаєш, що тут лежу я, Марко Федорович Сміян, у даному випадку твій брат? Так можуть судити тільки примітивні люди. Треба дивитися глибше. Бо тут лежу зовсім не я.
— А хто ж тут лежить?
— Держава.
— Держава? Яка?
— Українська радянська держава, коли хочеш знати! В статті 68 Конституції УРСР записано: "Українська Радянська Соціалістична Республіка — суверенна радянська соціалістична держава".
— Яке це має відношення до того, що ти вилежуєшся в оцих палатах?
— А таке, що ці палати збудовано не для мене, а для нашої держави, для її престижу. От приїдуть до нас з візитом президент Міттеран або прем’єр Маргарет Тетчер, і хтось з них занедужає. Куди накажеш їх класти? В обласну лікарню Імені Мечникова? Суверенна держава повинна мати і відповідні резиденції і належні лікувальні заклади.
— Однак лежить тут не Міттеран, а лежиш ти, селянський син! Як може один чоловік розлягатися на три кімнати та ще й вистогнувати при цьому, що вмирає! Негайно вставай, одягайся, клич свого Самотугу, берися за телефони і шаруди паперами, коли не вмієш робити нічого іншого!
— Ну, чого ж ти зі мною так? — заскімлив Марко. — Брат ти мені чи не брат? Під одним небом народилися, під одним богом ходимо.
— Згадав про бога! Бог один, а путі в кожного — свої…
* * *
Колись усі сиділи на місці, тільки князь зі своєю дружиною невтомно пересувався, рухався, мов човник у ткацькім верстаті. Тепер нова княгиня припнула Володимира до Києва, зате весь люд новим богом буде зрушений з місця, і вже не зупинить його ніяка сила, як не зупиниться ніколи сонце на небі. Я був, може, перший з вигнанців, яким судилося блукати віки цілі, та надто молодий був, щоб це збагнути, хоч, коли подумати, то молодість це вада тільки для одного чоловіка, а для землі цілої — сподівання. і може, давній дух княжих мандрів, здобичливості, збройних пригод замінювався пригодами духу, який несла нова віра і книжна мудрість? Та я не міг збагнути всього цього. і коли їхав шукати Назимку, то радів не для нового бога і не для княгині Анни, а для самого себе найперше, хоч мав би тужити, бо сам себе заганяв у безвихідь.
Княгиня Анна припнула великого князя Володимира до Києва, а я припнув себе не знати й до чого, приселившись до діда Плюти.
Дід Плюта не давав мені спочинку ні вдень, ні вночі. Не встигав я притулитися щокою до м’якого кожуха в постелі, як дід уже розштурхував мене і гнав, квапив у мороз, у сніг, у темряву. Риба, звір, птахи, боги. У діда Плюти повсюди були свої, сказати б, підручні боги, і не він був для них, а вони для нього, вони відзначалися терпеливою невичерпністю, тому дід міг творити з ними будь-що, не відаючи про руйнування святинь і не остерігаючись відплати. В наші лозові верші попадав дурнуватий соменок, і дід Плюта смикав його за вуса, показуючи мені, як він смикає за вуса бога води. Ми ламали в пущі дрова для вогнища, а дід казав мені, що то тріщать кістки бога лісів і пасовиськ. Я бив стрілами тяжких тетеруків, а дід Плюта ловив їх хитро напнутими перевісами і хвалився, що вловлює в ті перевіси не самих тільки зимових гладких птахів, а самого бога летючого вітру.
Я мовчав, не суперечив настирливому дідові, терпів його вихваляння і величання своїми богами і все — заради Назимки. Їхав до неї і сподівався бачити її щодня, бо життя тут тісне, зима загнала людей до хиж, а тварин до теплих хлівів, нікуди дітися, не сховаєшся в просторах, як повесні або влітку. Я годував, поїв, чистив свого коня, а сам не спускав ока з дідової криниці — коли ж прийде по воду Назимка? Люди вешталися зрання допізна, терлися між собою, як риби, всі знали одне одного, знали вже й мене і ніби забули, що я чужий, а Назимки не було й не було, не горіли зелені вогники її очей, не обпікали мене холодним аж до здригання в душі вогнем щастя.
Я злився на діда Плюту, чомусь важаючи, ніби то він ховає від мене Назимку, а що не знав, як йому дужче дошкулити, то став всіляко зневажати й принижувати всіх його богів, божків і боженят.
— Гей, діду! — глумився я. — На що здатні твої боги? Вони лиш знай сопуть та дишуть, як ви довбете їм ребра та випускаєте з них душі. А наш бог Ісус Христос сліпих робив зрячими, прокажених — чистими, врачував розслаблених, виганяв з людей злих бісів, повелівав вітрами, шествував сухими ногами по хвилях морських, навіть воскрешав мертвих — і все те люди бачили власними очима…
Дід Плюта слухав і мовчав.
Заохочений його мовчанням, я заливався, як соловейко в густому листі, не здогадуючись спитати діда, чого ж він мовчить. А дід Плюта мовби й не чуючи моєї мови, знай гнав мене то на річку, то в пущу, то в поле, і все йому було мало. Ми ловили рибу, били звіра дрібного й більшого, збирали ягоди й сухе зілля, вже дід ніби й упевнився в моїй молодій силі і в неабиякому сприті, набутому в княжій службі, та він далі ганяв мене до знемоги і бурмотів собі в обмерзлі вуса, що можна бути вдатним, та, бач, нездатним, і я, не насмілюючись хвалити себе самого, брався вихваляти свого нового бога. Сподівався я, що дасть мені дід Плюта перепочинок бодай на святки Калити, коли вибирають у селищі вечерничну хату, де є дівчина-невіста, і пані-матка вечерничої хати запрошує дівчат, щоб вони принесли по жменьці борошна і чарівної води з досхідної криниці і пекли корж-калиту з сонцем, місяцем і зорями, а також пампушки-балабушки, готували святкову вечерю: кишки з кашею, голубці з пшоном, капусту з грибами та рибою, узвар, — а тоді увечері прийдуть хлопці і стануть весільною піснею проситися у вечерничної матері:
Впустіть нас, впустіть,
Або нам відчиніть,
Про нас славонька йде,
Мороз зверху нас б’є,
Ми люди з дороги,
Та болять нас ноги,
Ми люди подорожні
Животи в нас порожні.
А Назимка з дівчатами відспіває:
Відчини, неню, ворота,
Поглянь, яка то голота,
Сховай мене, неню, в коморі,
Це гукнули бояри надворі.
І вже в хаті, сидячи верхи на обсмаленій коцюбі, підплигну вище за всіх і без рук, самими зубами (бо такий звичай) дістану підвішеного на червоній крайці під стелею намазаного медом, ясного, як сонце, коржа-калиту, відкушу шматочок і стану перваком-щасливцем, який рядить ворожінням і чаклуванням дівочим та й усім вечором, і крізь мене промовлятиме висока сила богів, а найперше: сила бога чистого кохання — долі.
Все було ніби й так, та не зовсім так, бо не в Горининій хаті відбувалися вечорниці Калити, і не Назимка впускала нас, і віск лили не на мою і Назимчину долю.
Та предки наші так мудро влаштували життя, що чоловік може жити надіями від одних святок до інших, і вже на зміну Калиті надходили радісні святки бога Корочуна, який вкорочує ніч та повертає кутю і вар своїм батькам і дідам, і Назимка принесе вечерю дідові Плюті, і вже тут я коли й не умкну її, то утримаю для розмови, а тоді з машкарниками водитиму по хатах козу, нарядившись, може, міхоношею, і заведу й до Горининої хати, і знов бачитиму Назимку і для неї та її матері виспівуватимемо й витанцьовуватимемо на щастя, добро і радість.
Ану, міхоношо, напни козі жили,
Щоб наша коза да поскакала!
Як пішла наша коза да на ножечках,
Да на рожечках — на коротеньких,
Да шукаючи, да питаючи,
Да питаючи хазяїна в домі.
Де коза ходить, там жито родить,
Де коза ногою, там жито копою,
Де коза рогом, там жито стогом…
І обсипав би я Назимку та її матір Горину не самою житом-пшеницею та всякою пашницею, а ще й диким маком-видюком, щоб усе плодилося та намножувалося, щоб коні іржали, корови мукали, вівці мекали, свині хрюкали, кури сокоріли, а ми з Назимкою щоб…
Дід Плюта, мовби вгадуючи мої думки, поспитав;
— А що, в Києві на Корочуна з козою ведмедя водять?
— Водять всяких звірів, ведмедя ж найперше, — зрадів я, — бо ведмідь — то князь.