Так не регочуть ні городянки, ні вишколені "приличіями" діти аристократів.
Втомилась Рися и злізла з орелі. Усі пішли по саду. Джур замислився.
— "Ви за кордон поідете?" спитала Соня.
— "Хотів би, та не знаю, чи буде з чим, грошей треба."
— "В які землі поідете?"
— "Мабуть в Німечину: до Відня, Праги, Липска, може заверну до Цюриха."
— "Вернувшись катедру візьмете?"
— "Ні."
— "Чому?"
— "У профессора увесь час йде на теорию, на лекциі. Теория сама по собі усюди нічого не стоіть, а в медицині більш усего потрібна, як для науки так для житя, практика. Правда, в університеті єсть клініка, але в клініці нашій небагато напрактикуєш."
— "Хиба профессорові вже не можна приватно практикувати?"
— "Можна, и практикують, та не слід. Удариться профессор в практику — и так полюбить гроші, що у ёго не буде вже й часу йти за наукою. Поведе він своі лекциі, спустивши рукава, аби-як; як торік, и позаторік, так и сёгодні и завтра. Коли ж я вольний лікар — мене ніщо й ніхто ні до чого не приневолює; лічу по охоті; пильную за наукою; нові теориі вводжу в практику; з практики обновляю теорию и таким побитом и в науку и в житє вкладаю більш користи ніж —профессор."
Соні здалось, що в речи Джура оддається якась фальшива нота: але вона не зъуміла знайти тієі ноти, и щоб самій не сфальшовать — замовкла.
— "Ой як жарко! дивіться: так піт и ллє... От би тепер викупаться," сказала Рися.
— "Господь з вами!" скрикнув Джур. "Хиба вам жить остило!"
— "А що?"
— "А те, що скупавшись тепер, як раз придбаєте горячку, або ревматизм."
— "Ви лікар — так вилічите."
— "Не завжді и лікар поможе... По моёму — нуте, краще до хати."
— "Заспівай, Соню!" сказала Рися, прийшовши в хату.
— "Співай ти, я не хочу."
Джур принявся просить Рисю заспівать. Рися сіла до рояли, ударила по клавишам и заспівала: "в кінці греблі — шумлять верби, що я насадила."
Джур подяковав ій и спитав; чи не співає вона великоруских пісень?
— "Співаю," одповіла Рися "та тепер вже ніяких не хочу; жарко, попросіть Соню."
Соня порилась у нотах и заспівала "Ах! морозъ морозецъ! молодецъ ты русскій."
— "Тепер ваша черга!" пристала Рися до Джура: "співайте."
Джур одмагавса, а далі спитав:
— "Якоі ж вам?"
— "Якоі знаєте... А то, ні!.. тривайте: я співала украінску, Соня великоруску, а ви циганску..."
Усі зареготали, а Німкиня трохи почервоніла.
— "Хиба я циган?" спитав сміючись Джур.
— "Так що, що не циган! аж и Соня не великороссиянка, а співала великоруску пісню."
Джур заспівав дуже добре Мицкевичевого "Воєводу."
Прийшов час обідати. За обідом Рися усе жартовала, усіх смішила.
Пообідавши Жучиха пішла спочить, а Семен, узявши під руку Соню и вийшовши в сад, спитав у неі:
"Як тобі сподобався Джур?"
Соня здвигнула плечима, глянула на Семена и сказала:
— "Ніяк... здається, чоловік розумний."
"Тай годі?"
— "А то ще чого тобі треба?"
"Я хотів би, щоб ти до ёго придивилась добре; ти умієш розгадувать людей."
— "Куди тобі!... На що се тобі?"
"Треба!"
— "Та на що? скажи!"
"Моє діло..."
Соня ще пильнійш глянула на Семена и спитала: "чи не сватать думаєш?" А в серці у неі ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з Семеновоі руки.
"Ні! ні!" одповів Жук... "єй Богу ні! се мені и в думку не приходило."
Вони порівнялись з черешнею, під котрою сиділи Джур, Рися и Німкиня и іли з дерева ягоди. Соня и Семен и собі сіли до гурту. Як ось на доріжці од будинку показалась молодиця уся в чорному, наче черниця.
— "Се удова, дякониха з Куликів; чого се вона йде сюди?" сказала Соня.
Дякониха усім поклонилась, поздоровила Жука з приіздом и сказала:
— "Я до вас: не во гнів вам, Семен Иванович! Поможіть, будьте ласкаві! у мене хлопець не здужає, а я чула, що ви привезли лікаря."
"Та от-же вам й лікар," одповів Жук дяконисі, указуючи на Джура "просіть ёго." Дякониха стала кланяться Джурові.
— "Чим не здужає ваш хлопець?" спитав Джур Дякониху.
— "Бог ёго святий знає: люде кажуть, що крикливці напали, а сама я не знаю, що воно за недуг. Кричить дитина, як не перерветься; вже я й ворожку звала, и виливала вона и зривала,— не помогло... Возила я и в Иржавець, там и акафист правила и оливи давала з лампадки, що перед Бого-матерю горить, — ні що не помогло."
— "Великий ваш син?"
— "Семий год."
— "Що ж болить у ёго?"
— "Не знаю сего! кричить усе, та кричить, та за живіт
береться."
— "Далеко ви живете?"
— "Ні отут зараз за греблею."
— "Добре! ходім."
На полу у дяконишиній хаті сиділо хлопя в одній сорочці, замурзане, не вмите и не своім голосом кричало: "ой живіт болить! ой! ой!" Джур обдивив дитину, узяв пульс, подержав голову, постукав у живіт, у груди и спитав дякониху:
— "Чи не давали ви ёму цитвару?"
— "Ні!"
— "А є він у вас?"
— "Нема, не знаю, чи є у кого и на селі."
Послали до попа — и там нема цитвару.
Джур достав того насіня у Жучихи, одніс до дяконихи и дав пораду, як поіть цитваром хлопця.
На другий день дитина перестала кричать, узялась за іжу и видужала. Дякониха прийшла подяковать Джура и сказала:
— "Правду люде казали, що на хлопця щось наслано: як стали виходить з ёго клубками черви, — то крий Боже!.. Я знаю и хто се заподіяв... се стара дячиха так удружила мені."
"Бач, яка темнота!" говорив Жук Джурові: "Коли дякониха вірить, що на іі сина наслано глистів, так що ж говорить про простий сільский люд!.."
— "Лучше скажи, що говорить про земство, котре не додумається, щоб у кождій волости був лікар..."
V.
Час ишов; Джур жив у Жука: що-дня молодіж іздила або ходила, чи в ліс, чи до женців, або вязальників; гуляла, співала, грала, читала, спорилась про прочитане... усім було весело! Здавалось, що, дивлячись на веселу молодіж, и стара Жучиха молоділа.
Раз якось винявся такий день, що з самого ранку й до пізнёго вечера йшов дощ: калюжі понабігали чималі; про роботу у полі й думати не можно було; навіть без пильноі потреби ніхто й з хати не виходив. Прийшлось и нашій молодіжи просидіть цілий день дома. Стара Жучиха найшла собі якесь хатнє діло и вешталась з однієі кімнати у другу: в одній кімнаті вона знайшла, що біля образа павук заложив собі оселю; позвала служанку Мартусю, показала ій пучкою на павутину и веліла знять; у другій кімнаті Олена Василівна догляділась, що в кутках на долівці пилу багато і знов показувала Мартусі.
— "Мартусю!" говорила вона, "ось подивись, що отсе таке."
— "Де? що-ж там таке?" питає Мартуся.
— "Хиба не бачиш! он — у куточку за грубою... дивись!.. мабуть гречку будемо сіять..."
Мартуся почервоніє, швидче замете пил и скаже: "и де воно береться!.. сегодні своіми руками усюди повитирала..."
Німкиня з Сонею сіли за пяльця и щось вишивали; Джур з Жуком грали у шахи; а Рися сіла було грать щось на рояли, але, взявши кілька акордів, побачила цуценя, свого любимого "Качана", покинула рояль и стала пустовать з Качаном: бігала по салі, дражнила цуценя, а воно, бігаючи у слід іі, гавкало. Далі, наче стріла, підскочила Рися до столика, на котрому стояли шахи, и перемішала на кону усі фіґури.
"Що се ти робиш! Рисю!.." скрикнув Жук; а Джур мовчки підвів голову, глянув на Рисю, здвигнув плечем и тілько всміхнувся.
"Бач, що вона заподіяла!.. яка важна гра була у мене; от-от дав би мата, а вона узяла, та й попсовала! бач!..'' ворчав Жук.
— "Велике діло попсовала!.. начнете и в друге," шутковала Рися. "Єй же Богу не витерпіла: нудно стало дивиться на вас, як ви обидва уперлись лобами у шахи и замислились, мов про що путнє думаєте."
— "Не твоє діло," одповів трохи з серцем Жук.
— "Та годі, годі, не гуди, не сердься... А ви не сердитесь?" спитала вона Джура.
-"Ні! за що тут сердиться?..''
— "От — який ви добрий, не такий, як той Жук... он як гуде: аж губи обвисли."
"Ганна Ивановна," обізвався Семен до Німкині, "візьміть відсіль Рисю та посадіть іі за пяльця або за книжку."
— "Так би то й посадить!.. отсе-б то я так и послухаю, коли не захочу!.. як раз на таку й напав!" одповіла Рися почервонівши и стала против вікна. Для неі показалось неприятним, що Семен вважає іі наче малу дитину, котру ґувернантка може посадити "за книжку". Одначе Рися не хотіла, щоб Джур примітив, що слова Семена образили іі. Трохи згодя, дивлячись у вікно, Рися сказала: "Господи! коли отсей дощ перестане... наскучив він мені; не можна через ёго й з хати вийти... сиди наче в келіі черниця."
— "Ви б заспівали," озвався до неі Джур.
— "Не хочу!.. я під дощ не люблю співать." И з сим словом Рися пішла у другу кімнату, сіла собі у куточку и стала читать.
"Давай дальше грать," сказав Семен Джурові.
— "Не хочу, обридло," одповів Джур и заходив по салі. Жук закусив чогось губу и мовчки сів до рояли; а Джур, пройшовши кілька разів по салі, повернув у ту кімнату, де сиділа Рися.
— "Що се ви читаєте?" спитав він у неі; и заглянувши у книжку, додав: "невідь що! нісенітницю!"
Рися заіскрилась и спитала: "Чого се так, що нісенітниця?"
— "Того, що у нас нікому ще йти у ті університети, про котрі ви читаєте. Учора позаводили дівочі ґімназиі, а сегодні давай вже ім університет!"
— "По вашому-ж як? зовсім не треба університета за для женщин, чи як?" спитала Рися Джура, пускаючи и докір и иронію.
— "Я сего не кажу: я говорю, що ще рано заводить університет; а чи треба, чи не треба ёго у нашім часі, про се треба спитать самих женщин; нехай вони скажуть."
— "Вони й говорять, що треба, и треба..." задзвеніла з жаром Рися.
— "А. кілько іх говорить?"
— "Повинно, що не одна."
— "Коди іх багацько, коли ім справді треба університета, нехай зложуться, зберуть гроші й заведуть..."
Рися не втерпіла, скочила з свого місця и строго спитала Джура: "ви шуткуєте, чи правду говорите?"
— "Чисту правду... та, здається, ви сердитесь, Орино Йвановно!"
— "Не можно й не сердиться, коди чуєш, як розумний чоловік, чоловік освічений, чоловік котрий видає з себе ліберала, стане верзти отаке, як ви..."
— "Еге!.. годі! годі! бачте, ви починаєте вже лаять мене..." перебив Рисю Джур. Ёму бажалось, як кажуть, вивідать у неі ума и не хтів, щоб вона сердилась на ёго; а найбільш не хотів він, щоб Рися вважала ёго за консерватора.
— "Лаяться я й не думаю," одповіла Рися, "а справді чудно якось слухать те, що ви говорили!.. Я вам: "отче наш", а ви мені "од лукавого." Хиба таки ви справді щиро говорили?...