Вийдеш чи на улицю, чи до церкви, — мов мак цвіте! Тепер і дівчата якось не ті стали: тепереньки якісь вони хиряві та плюгаві, а то, було, дівка йде — земля під нею гуде, здоров'ям од неї так і пашить! Що й казати, марніють люди!
Вибрав мій Юрасько... кого-б ви думали? Ой, ой кого! — кріпачку вибрав.
Отут у головах нашого городу жив панський кріпак Свирід Бандик, а в його була дочка Ганна. Гріх сказати, дівка з себе вродлива, наче вилита, наче намальована, тільки-ж бо лишенько, що кріпачка, а вади за нею нема. Взяли її в двір за прачку: не за настоящу прачку, а спершу на людей, на двірську челядь. У тих панів — звелись вони уже з кодлом, і будинки їх мохом поросли, — такий звичай був: беруть дівку до пекарні, щоб прала на людей; пере вона, обпирає рік-другий усяких панських лизоблюдів, а тоді й на панів. Навчиться гладити, тоді її в горниці, а там вже, що бог пошле: добре, як добре, а більше того, що покритками виходили.
Признався мені Юрко: "Так мамо, і так, благословіть!"
Що-ж, думаю собі, хоч вона й кріпачка, а доброго батька дитина, й роботяща... така вже пара з Юрком буде, що на! подивись та усміхнись! Час добрий!
— Боже благослови, — кажу, — тільки, синочку, викуп треба.
— Авже-ж, так не віддадуть.
— То-то-ж бо й є! Та ще хто знає, що вони й заправлять за неї? Може таку ціну положать, що й не спроможемося...
— Вони, мамо, пани добрі...
— Добрі, синочку, як сплять, а без викупу не обійдеться, — се вже я добре відаю.
Взяла я хліб-сіль, пішла до двора: спершу до пані. Вийшла вона до мене, розпиталася, тоді до пана.
І пан вийшов: те та се... бачу, не геть-то змагаються. Вклонилася, питаюся: чи буде викуп?
— Хіба можна, бабо, без викупу?
— Аби ваша ласка, — кажу їм, і знов вклонилася, — все можна.
— Ні, без викупу й не думай.
— Що-ж положите?
Пан зразу, — спасибі йому, — п'ятдесят, каже, треба... не гріх буде, не накладно. Юрко — добрий коваль, швидко заробить.
А пані як визвіриться на його:
— Що ти, що ти! з глузду зсунувся, чи що? Як то можна за таку роботящу дівку — та п'ятдесят? За неї й сотні мало! Ми її два роки на прачку привчали, а він п'ятдесят! Коли не сотня, — нічого й казати!
— Шкода, панійко, й заходу, — кажу до неї, — на такі гроші не спроможемось, — і мовчу; а ну, думаю, що з сього вийде? чи пан сперечатиметься за свою ціну, чи й він за жінчину?
— Вже-ж і дешевше навряд де знайдете, — се так пані до мене. Я мовчу, а пан:
— Навряд хто й більше п'ятидесяти дасть...
— Ти-б даром пороздавав, — пані на його, — добре, що не твої, а мої! Своїх даруй!
І почала, і почала! Він їй слово, а вона йому так і сипле, аж бризькає з рота. Я мовчу... Сварилися вони, сварилися, аж потомилися. Я тоді:
— Прощайте, коли так.
Пані за мене:
— Тривай, бабо! (Я тоді ще й не гадала бабувати). Що-ж ідеш, нічого не сказавши? Ми твоєї ціни не чули...
Ну, думаю собі, отсе гаразд; може воно й на наш камінь зерно впаде... Бачте, се було за тиждень до Різдва; під свята панам грошей так треба, що аж-аж-аж!
— Панійко, — кажу до неї, — проти вашої ціни я не посмію свою сказати.
— Говори, не бійся!
— Коли-б не розсердились...
— Ні, говори...
— Так, кажу, коли-б ваша ласка, та взяли тридцять, ми б за вас і за ваших дітей бога до віку молили!
— Як се можна! де чувано такий викуп!
— Коли-ж наші злидні...
Ото як почали, як почали торгуватися, з'єдналися на сорок, аби зараз гроші.
У нас стільки не було, так десять карбованців понапозичали по людях: у кого три, у кого два, в кого одного. Зібрали, однесли й бумагу взяли. Тільки умова така була, щоб вінчатися перегодом, а до Великодня щоб Ганна робила в дворі.
Добре, нехай й так. Ми й сами не проти того; ні з чим було справляти весілля. Думка така в нас: за зиму Юрко заробить на вінчання, а за літо на весілля, та по осені, здасть бог, справимо весілля. Вже-ж без весілля ані боже мій не можна...
Гаразд! Не живу я, а прямо тільки радію, тільки в мене й думки про те, як вони поберуться, житимуть любенько... Бог благословить їх діточками, а мене унуками... я їх доглядатиму, з рук не спускатиму, бавитиму, писнути не дам... І сплю, та все отак думаю!.. Такі-ж то були в мене надії, такі надії, що й господи! А де вони? Гай, гай! розвіяв їх вітер... за кригою... пішли...
Саме у вербний четвер, отак як в полудень, сидимо ми з Юрком в хаті,— крига вже рушила... Чуємо, щось на улиці несамовито гукає:
— Рятуйте, хто в бога вірує! рятуйте!
Юрасько як сидів, так без шапки прожогом з хати... а я так злякалася, що й не тямлю себе, стою серед хати, трушуся.
Чую Юрасько кричить:
— Човна давайте, човна!
Я тоді й собі з хати. Дивлюся: мати моя божа! Водою погнало на кризі Ганну! Стоїть вона на тій кризі, руки зняла до бога та пробі: "Рятуйте! Рятуйте!" Людей збіглося сила...
Ох, господи, нікому не приведи так! Пішла Ганнуся на річку прачем прати сорочки, чи що там. З берега вода каламутна, — вона одійшла собі геть на лід, розташувалася, пере... Чудна, прости господи, людина! Як таки не помітити того, що перед нею вже льоду нема! Байдуже, пере, прачує, стукає прачем... а воно як рване кригу, як попре її вітром... Понесло й Ганну на кризі...
Доки принесли того човна, Ганну вже геть-геть замчало. А в мене серденько так і рветься, як не вискочить...
Спустили човна, Юрко та товариш його Скибка Іван, що духу було на човен. Гребуть, пливуть, стрілою мчить їх за водою... біжить човен, от-от би вже догнати Ганну, а ззаду нова крига як шугоне, як затріщить... Господи! одна на другу, цілу гору навернуло криги! Біжить човен, а та гора за ним. Бачу я, Юрасько рученьку вже простягає до Ганни!.. Похолола я вся, з страху й рота не роззявлю, молиться хочу, а мені зуби зціпило... Ой, боже мій милий! Та гора-крига на човен... човен на бік... Юрасько й Іван з човна, та під кригу!.. У мене так і потемніло в очах. Не тямлю, що було далі... Люди повідали потім, що я була кинулася в воду, та не пустили мене, не дали вмерти... А Юрка й Івана більше, кажуть, ніхто й не бачив... і не вирнули ні разу з-під води... кригою затерло їх... Бачили тільки, як крига наскочила й на Ганну, та й її під лід... Тільки ми їх і бачили...
Очуняла я. Лучче-б була й не очунювала! Все моє щастя, усі мої надії пішли за тією кригою... Годі!
По старесенькому личеньку Ольги покотилися буйні сльози...
1885 р.