Доводилося повертатися до зробленого, переінакшувати. Не раз було й зовсім відкидав якусь картину, бо вона погано в'язалася в канві твору. Гомер злився на свою недолугість, але вдіяти нічого не міг, бо ж зупинити час не дано нікому.
Потім, коли вже вималювалося загальне полотно пісні про війну греків з троянцями і Гомер із солодким острахом почав усвідомлювати, що вже створено, йому закортіло довідатися, як сприйматимуть цю роботу слухачі. Чи вони хоч зрозуміють його, чи викличе пісня в людей ті ж почуття, які хвилюють його самого? А що, коли зустріне німоту в серцях слухачів?
Переживав і боявся. Куди більше, ніж колись на святі Деметри у рідному полісі. Бо тоді він не був упевнений у вартості своїх гімнів — він чекав оцінки і прагнув оцінки якомога вищої. Тепер же він сам добре знав вартість пісні, не сумнівався в її мистецьких достоїнствах. Переживав тільки за одне: щоб сприйняли її.
Якось надве-чір зайшли провідати Еант із Пелагоном. Гомер зустрів їх урочистий, сяючий. Гукнув Навсікаю і попросив покликати ще й Лікаона.
— Послухайте,— сказав,— як воно є.
Пробіг пальцями по струнах формінги і почав широко, незвично, голос тремтів від хвилювання:
Гнів оспівай, о богине, Ахілла, сина Пелея, Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв...
Кілька вечорів сходилися вони слухати Гомера. Слухали про сиву давність, про таємниче-захоплюючий світ героїв-предків. І здавалося їм почуте дивною казкою. І забувалася гризота їхнього нинішнього сірого і безликого дня, забувалося своє злиденне існування, праглося до чогось високого і красивого.
Наступного вечора прийшов Гелен, потім завітали інші сусіди. Лікаонів дім уже ледь уміщав слухачів.
Гомер не запитував нікого про враження від пісні. Було все зрозуміло й так. Тільки зайшлася душа п'янким щемом, коли одного разу Гелен сказав:
— Хіба в нашому поселенні немає майдана для зібрань? То чого тут тіснитися?
Гомер пояснював, що пісню він ще не закінчив, що багато чого ще буде додавати і міняти, ще це тільки так, для проби. Тож виносити твір на люди ще рано. Але його перебили:
— Ти вдень собі складай, а ввечері давай на площу. Гелен підбадьорив:
— Ми, вважай, уже як рідня. Коли щось і не так — ніхто не дорікне. Але ти почни з самого початку.
На майдані зібралися всі мешканці поселення. Еант, підтримуючи Гомера під руку (аед усе ще почувався не зовсім здоровим), привів його і посадив на підвищення.
— Ніколи б не подумав, — усміхнувся Гомер,— що перші слухатимуть пісню нащадки Гектора, а не нащадки Ахілла.
Слухачі були уважні й довірливі. їм, давно погреченим троянцям, пісня про героїчну минувщину не тільки роздмухувала іскру власної гідності, а й навіювала мрію про кращі майбутні часи.
І раз засиділися допізна, і вдруге. На цих вечорах, крім ще не завершеної "Іліади", Гомер пригадав і свої колишні гімни. На його велике здивування, гімн Деметрі був уже відомий багатьом присутнім. А ті в свою чергу здивувалися, що оце саме і є той аед, який створив такий урочистий, такий прекрасний гімн богині родючості.
Прийшли до Гомера і з сусіднього поселення:
— Чули про тебе. То чи не виявиш бажання побувати в нас? Нехай і наші поселяни послухають.
Аед не знав, як йому й бути. Поки йому так добре складається його пісня, то не хотілося б нікуди вирушати в дорогу. Але й відмовлятися не годиться. Бо для того, кого годує формінга, дорогу вибирають люди.
Виручив Лікаон:
— Хіба не бачите, що чоловік ще не зовсім одужав?! Ось поправить здоров'я — тоді й приходьте, от.
Старий травозцілитель потай пишався, що це він виходив хворого аеда, який полюбився всім поселянам. І чим далі, тим ревнивіше оберігав Гомера, щоб відвідувачі не відволікали його від творчості. Разом з тим йому було приємно, що до його оселі тепер так часто заходять не з бідою, не з хворістю, як було до цього, а просто так, по-людськи, як це й годиться ходити поселянинові до поселянина.
Для Лікаона аед усе ще був хворий. Він тричі на день поїв його настоєм коріння, що додає сили і бадьорості. А Навсікаї наказував варити ситний бульйон з овечим салом і пшеничним борошном.
Певно ж, ще один жилець у домі — це і зайві витрати, і клопіт. Хоч, правда, поселяни тепер приносили аедові сякі-такі харчі, відриваючи від власного рота, але хіба то вихід? Про це і нагадав якось Лікаонові аедів супутник Еант.
— Пора нам,— сказав.— І так ми у тебе в боргу. Дякуємо за все, підемо вже.
— Куди? — спитав травозцілитель.— Хіба вам тут погано?
— Є куди,— запевнив його Еант,— є в нас куди йти. Проте Лікаон уперся:
— Хочеш — іди сам. А Гомер хай залишається. Йому тут добре — хіба не бачиш цього? Та й здоров'я його ще не зовсім.
Еант примружився:
— Здоровий Гомер, уже здоровий. А зі мною, я тебе запевняю, йому матиметься не гірше: я не бідняк, як ти думаєш, а дуже багата людина.
В іншому випадку Лікаон засміявся б: оцей сірома в ру-бищі, який навіть сандаліїв на ногах не має, заговорив про багатство! Але щось було в цій людині таке, що змусило старого повірити сказаному. Тому він вдався до останнього:
— Гомерові тут складається пісня, розумієш? А як ходив з тобою — хіба складалася?
Крити Бантові нічим.
— Гаразд,— мовить, — я піду, а Гомер нехай залишається. Жаль мені, але ти, мабуть, ближчий до істини: так буде краще. А я колись навідаюся, чи хоч посланця пришлю...
Того ж дня Еант мав розмову з Гомером.
— Попрощатися прийшов,— сказав.— Засидівся вже я тут — пора й додому.
— Додому? — Гомер здригнувся, перепитав: — Додому?
Розумів і не розумів.
Згадка про дому запекла йому, запекла. Це ж хоч би постояти на рідному порозі, хоча б притулитися чолом до одвірка своєї хати! І почути мову — журкітливу, як потічок улітку...
"Гомере, а між нами ніколи не буде сварки, правда?"
"Правда, Єлено".
"У нас буде завжди, як сьогодні?"
"Буде, Єлено".
"Навіть коли й постаріємо?"
"Ти для мене залишишся такою, якою тебе бачив".
"А ти для мене — яким тебе чую..."
Ні, не треба! Не треба згадок! Відламаний кусень — то вже відламаний. У розбиту амфору вина не наллєш. Повернення йому заказане назавжди. У нього немає зору, у нього стало вкрай нікудишнім здоров'я, у нього, крім фор-мінги і пісні, не лишилося нічого. Але гідністю він не поступиться. Гідність має бути вищою за все, навіть за любов.
Упевнений, що і Паріс, і Менелай насамперед дбали, щоб зберегти гідність. І богорівний Ахілл не міг учинити інакше — як кожен порядний і розсудливий муж, усією душею кохаючи Брісеїду, він все ж ставить честь на перше місце. Тож хіба може він, Гомер, співаючи хвалу людській гідності і честі, діяти всупереч власним переконанням? Цього й думати не варто!
Невже Еант, який досі повністю розділяв його думку, враз перемінився? І це тоді, коли вони, здається, нарешті мають сякий-такий притулок, з якого їх не виганяють, де ніхто не дорікає, що вони з чужого роду-племені.
То про яку дому заговорив Еант?
Еант по-своєму витлумачив мовчанку Гомера. Похопився:
— Це мені, мені пора додому. А ти залишайся. Якби мені тут було так добре, як тобі, то я і звікувати згодився б тут.
— Ти ж говорив...
— Так, я говорив, що поки на душі камінь, то не маю ні свого роду, ні свого народу. І то була правда. А зараз правда те, що я повертаюся додому, що в мене є куди повернутися. А головне — що я знаю, для чого маю повернутися.
З його голосу — впевненого, рішучого — аед відчув, що Еант говорить про остаточно вирішене, що ніяких заперечень і доводів він не прийме. А ще відкрилося Гомерові, що товариш став якийсь інший, зовсім інший.
Так буває вранці із вербняком. Бовваніє над річкою в сивому мороці велетенська копиця — одразу й не добереш, що воно таке. А варто проблиснути сонцю з-за гори — вирізниться кожна гілочка, заграють росинки на листі, відіб'ється в росинках увесь виднокруг. І вже ніщо навіть не нагадає розпливчасту копицю.
— Ти... хто? — запитує Гомер, ніби це не Еант перед ним, а прийшлий незнайомець.
— Еант.
— Я про інше.
— Еант. Син володаря Мікен... Так, так, тих самих Мі-кен... Тільки не вважай мене пустобрехом — я справді старший син померлого царя Мікен Пройтоса, його спадкоємець. Мій рід найперший у Арголіді, а я зараз найперший у роді.
— Чого ж ти тут, а не в Мікенах?
— Ти ж знаєш: випадково вбив родича, ходив у Дельфи, щоб очиститися від крові.
— Але ж...
— Розумію тебе, розумію. Тільки у двох словах тут не поясниш. Хоча слухай... Коли я був малий, то найбільше любив бувати на верхній площадці нашого палацу. Звідти відкривався краєвид на все місто, на всю країну. На пагорбі гніздилися будинки мікенських вельмож, біля підніжжя височіли кургани-могили давніх царів, за товстезними кам'яними стінами зеленіли поля і сади. Мені там приємно було знову і знову слухати розповідь матері, що над усім цим, аж до самих сивих стін далекого Тірінфа, владарює мій батько, що в майбутньому над усім цим владарюватиму я, що в цій країні від малого до старого слухатимуться мого слова і виконуватимуть мою волю. Я поглядав із верхньої площадки, як орел із гнізда. І здавався сам собі могутнім велетнем, якому все було під силу. Та якось, ідучи на акрополь, я зупинився в Левових воротах. Над ними на трикутній кам'яній плиті є величезні барельєфні зображення двох левиць — від цього ворота й називаються Левовими. І тут мою увагу привернув довжелезний камінь, яким угорі було перекрито проїзд воріт. Я поцікавився: "Це батько поклав сюди такого каменя?" — "Ні, його покладено ще в незапам'ятні часи",— пояснила мати. "А батько, якби захотів, зміг би підняти такий камінь?" — "Дурненький ти ще",— почув у відповідь. Того ж дня від учителя-раба я довідався, що ні міських стін, ні курганів-усипальниць, ні навіть палацу, в якому ми живемо, батько не робив. І дід теж не робив, і прадід теж. Усе це вже було збудоване в давню давність, коли люди були могутні і вмілі. Бо теперішня людина хіба здужає підняти хоч один з тих каменів, з яких складено стіни акрополя? Вчителеві слова видалися мені образливими, я схопив палицю і відлупцював його. А вночі крадькома спустився до гробниці царя Атрея, пройшов темним дромосом всередину її і спробував відкинути той велетенський камінь, що перегороджує прохід... Тепер навіть розповідати про те — сміх. Але тоді я вірив, що коли дуже захочу, то зможу! Моя немічність так ошелешила мене, що я мало не до ранку проплакав біля того каменя, та там і заснув.