Бо буде він позбавлений ігор з ровесниками. Бо буде в нужді безпросвітній ходити з заплаканим обличчям. А коли хтось із колишніх батькових друзів і подасть кухля сиротині, то той лише вмочить уста, а вже піднебіння й не встигне...
А ті два голоси знову озиваються до нього.
"То побивається Андромаха",— зітхає перший.
"Нарешті впав наймогутніший із ворогів, — злорадствує другий.— Тепер ще крок — і повна перемога!"
Від того тоскного жіночого квиління, від суперечки тих двох голосів Гомерові стає не по собі. Відчуває нестерпну задуху. Вулиця кудись зникла, а стіни будинків і міські мури зсунулися докупи, стислися, і вже він один-однісінь-кий у кам'яному мішку. І тисне камінь на груди, на плечі, на все тіло, і ніяк вирватися з кам'яниці, і темінь кругом. Тільки цяточка неба прозиркує високо вгорі, як голуба зірка, але до неї не дотягнутися. Нагріте на сонці каміння пашить жаром. Гомерові давно пересохло в роті, пошерхли губи. Зібравши рештки сил, він кричить:
— А-а-а!..
Може, хтось почує. Може, хоч хтось почує та дасть ковток води. Йому б тільки ковток води, то він спробував би якось вирватися з цього мішка.
— А-а-а!.. Пи-ти!..
— Здається, повертається до життя,— каже Еант Пела-гонові.— Щось шепоче. От лише не розібрати що.
— Змочуй йому губи, змочуй,— радить Пелагон.
Еант до самого ранку так і не заснув. Бо Гомер то метався в безпам'яті, то надовго затихав і не дихав. Переляканий Еант двічі припадав до його грудей вухом і слухав, чи ще озивається душа в Гомеровому тілі. Душа озивалася. І товариш знову і знову йшов до Скамандра, намочував у холодній воді шмату і прикладав її Гомерові до чола.
Вдосвіта прийшов Пелагон — він уже вигнав свою отару на пашу. Щоб допомогти хворому, послав одного з підпасків у поселення за старим Лікаоном — знався той на всяких заговорах, на гаданні, а найбільше на травах, бо ще від батька й діда перейняв мистецтво зцілення потаємними травами поранених і лікування хворих. І ось тепер, чекаючи Лікаона, пастух разом з Бантом сидить біля хворого, довіривши отару другому підпасичеві.
— Скільки тут живу, — мовив Пелагон,— то це вперше бачу дорослих людей, які так зацікавилися колишнім Ілі-оном. Бувало, діти заглянуть коли, у хованки пограють... А щоб дорослий хтось, та ще здалеку — такого не пригадаю.
На возі, запряженому дебелим мулом, приїхав із поселення Лікаон — високий і худий, як жердина, білобородий старець. Довго розпитував Еанта, розпитував Пелагона, а тоді силоміць вцідив хворому в рот якоїсь брудної рідини, що її привіз із собою, вичекав ще трохи і звелів:
— Перенесіть його на віз. Відвезу додому, там буду лікувати.
Еант хотів було щось запитати, але травознай гмикнув, пристукнув костуром по землі, ніби скріплюючи свої слова печаттю, і повагом пішов до воза. Стало зрозуміло, що воля цієї людини має виконуватися незаперечно...
Кам'яний мішок, що душив Гомера, починає просторішати, потім кудись і зовсім зникає. І вже знову аедові дихається легко і бачиться ясно. І знову постає перед ним рівнина в долині Скамандра. Вдалині, за синіючою лісистою їдою, викочує на небосхил золоту колісницю осяйний Ге-ліос.
Біля одного з джерел, що дає початок річці, стоїть у бойовому обладунку воїн. Гомер, побачивши його, мало не скрикує від радості: Ахілл!
Так, це був саме він, Ахілл. Аед упізнав його зразу. Бо іншого такого воїна йому бачити ніде не випадало, та й немає такого іншого. Це той Ахілл, якого він знав усе життя—з розповідей, з пісень, зі снів.
І Гомер, не роздумуючи, підступає до великого героя:
— Вітаю тебе, славний сину Пелея!
А воїн дивиться і мовчить. Ніби не чує вітання. Гомерові від такого аж ніяково стає. Повторює уже тихіше:
— Вітаю, Ахілле!
Знову мовчання у відповідь.
Гомерові зовсім незручно почувається. Ніби хтось холодною водою плеснув на нього. Що ж йому тепер?
І тільки тут помічає Гомер якусь дивну незвичність у постаті Ахілла: руки героя обвисли, його важкий спис стримить поруч, застеркнений вістрям у землю, шолом із золотим гребенем лежить біля ніг. А сам Ахілл зорить зовсім не на Гомера, а ніби крізь його, видивляючись у далині щось таке, що відкрилося тільки йому одному. І вся постать Ахілла темна, похмура, і обладунок не висяває жодною іскрою — ніби не з міді й золота викуваний, а пошитий із сірої повсті.
Нарешті Ахілл заговорив — запитав докірливо і сумно:
— Навіщо ти покликав мене?
— Я?! — дивується Гомер.— Хіба то я тебе покликав?!
— Невже мені самому захотілося б ще раз прийти сюди, на поле своєї муки і смерті?
— Але ж це поле твоєї безсмертної слави!
— Красиві брязкальця — то для дітей. А ми з тобою мужі. Чи не так я кажу?
— Тут кожна п'ядь землі дихає твоїми подвигами,— стоїть на своєму Гомер.— Усім відомо, що в давні дні на троянському полі ти був найбільш удатний і щасливий.
Ахілл криво усміхається:
— Щасливий? Хіба то щастя — відати наперед злу судьбу? Нерозумний! Та з усіх мук, які випадають смертним, найболючіша — знати свій кінець. Гадаєш, Легко було мені, могутньому, вродливому, синові матері-богині і не менш славного батька, щодня — вранці, опівдні, надвечір — безперервно чекати, що хтось у бою надійде до мене і відбере мою душу, вдаривши гострим списом чи сягнувши із лука стрілою. Адже саме під стінами Іліона чигала на мене всевладна Доля. Вона насміхалася з мене, вона забавлялася мною, як іграшкою, а я не міг нічого вдіяти, наче безпорадний малюк.
— О, не кажи, сину Пелея, Ахілле, найсильніший з усіх ахеїв, які побували на троянській землі. Не було щасливішого від тебе мужа і не буде. Ще ж за життя ахеї шанували тебе врівень з богами. Тепер же твоє ім'я стало ще блискучішим. Стільки років пройшло, а воно на устах і малого, і старого.
Ахілл нічого не відповідає на це. Якось дивно поглядає на Гомера — чи то насмішкувато, чи співчутливо — і мовчить.
— Ти й тепер залишаєшся врівні з богами, Ахілле. Адже навіть у царстві Аїда ти так само владарюєш.
Могутній воїн глухо озивається:
— Не утішай мене, Гомере, в моїй смерті. Краще вже я батракував би на ниві найостаннішого бідняка, ніж володарювати над мертвими в царстві тіней. .
— Все одно, ми, живі, заздримо тобі,— палко доводить
Гомер.— Повір, дзвін твоєї переможної зброї відлунюватиме в усі віки. Хіба тобі не любий цей вічний дзвін?
— Про що ти говориш, чоловіче?! Хіба не ти вчора плакав від розчарування, коли Пелагон так і не зміг показати кургани, насипані троянцями над Гектором і ахеями, наді мною та Патроклом і Антілохом? То знай: то зовсім не наші недруги і заздрісники зрили ті кургани — їх розвіяли вітри. По піщинці розвіяли. Через, недалекі літа вітри часу зрівняють із землею і твою могилу. Але не варто побиватися за тим. Адже і від стін Трої не залишилося, вважай, нічого. А їх же зводили не руки смертних, а самі боги. Виходить, навіть сила Посейдона і Аполлона на вічна... Що ж до дзвону моєї зброї, то для мене він стих, ще коли я був живий — його заглушили ридання старого Пріама і моя безмірна туга за рідним батьком, старості якого я так і не доглянув.
— Може, я чогось і не розумію, твоя правда,— зізнається Гомер.— Але я хочу зрозуміти. Тож поясни мені, чому так сталося, що поки був живий ти і твої друзі-герої, то грецькі поліси дружили між собою, єдналися. А тепер між греками такий розбрат, що кожен вважає сусіда за найпершого ворога. Хіба ж не осяйна зброя героїв кріпила єдність родів, і племен, і держав?
— Так, наші кораблі припливли у Троаду 21 разом. Та не разом відпливли вони із Троади. Бо золото, і срібло, і всіляке начиння, і прекрасні полонянки, захоплені греками на цій землі, посварили усіх. Навіть брати Агамемнон і Мене-лай стали чужими... То тільки горе і свято, та ще пісня єднають людей.
— Але ж усім відомо, що збройний похід до Іліона був визначений волею богів.
— Розумій, як знаєш. Я ж повторюватиму одне: хай навіки згине ворожнеча між людьми і богами, бо вона й розумних не раз призводить до нестями лихої. А єднання двох сусідів, щоб завоювати третього,— це найбільше з лих.
Гомер остаточно розгублюється. Невже так може говорити Ахілл — грізний воїн, один лиш окрик якого повергав у трепет —ворогів? Той самий Ахілл, який добровільно замість довголітнього щасливого життя в любому отчому краю вибрав передчасну смерть на далекому чужому березі заради слави?
21 Троада — Троя.
Досі Гомер жодного разу не чув ні від кого про те, що бистроногий Ахілл міг сумніватися, міг вагатися, міг осуджувати справу, яку робив сам і яку робили його друзі-герої.
В очах Гомера син Пелея завжди поставав ніби вилитий із суцільної мідної брили, ніби зрощений зі своїм бойовим обладунком. У героєві все було націлене на битву, на перемогу — як і має бути в героя. А тут він стоїть у печалі, у сумнівах, осуджує все те, що інші називають подвигами і до чого прагнуть сьогодні тисячі вояків численних грецьких полісів.
Гомер прикипає поглядом до круглого Ахіллового щита, якого, за переказами, викував для героя у своїй кузні сам бог Гефест. І бачить на тому щиті майстерно зображені землю, і небо, і море, а на небі — сонце, і повновидий місяць, і незліченні сузір'я. І ще бачить на щиті два міста. В одному місті весілля та учти справляють. Молодь кружляє в танку, а жінки з порогів своїх осель з цікавістю спостерігають за нею. На міській площі двоє мужів сперечаються — кожен доводить свою правоту. А старійшини з берлами в руках по черзі проголошують свій вирок. Друге ж місто пригнічене війною — його облягли вороги. Тут не до веселощів, тут блищить зброя, тут кривава січа, тут шаленіє лють, тут підступна Смерть засіває трупами все довкруг...
Ахілл помічає, авжеж помічає, що аед розглядає його щита, і навмисне наближує до Гомера славний Гефестів дарунок: мовляв, додивляйся пильніше, додивляйся і зважуй, то й сам зрозумієш.
— Друге місто, де воюють, це Іліон, так? — тихо запитує Гомер.
У відповідь чує:
— Хіба не все одно?
І знову ніяково Гомерові, вкрай ніяково. Скоріше ковзає поглядом далі по щиту, де зображено широкі простори родючих ланів, де орачі йдуть із плугами, де на нивах женці серпами жнуть достигле колосся, а снопов'язи перехва-чують його перевеслами. Ген уже й вечеря женцям готується... Далі — виноградник, обважнілий від синіх, аж чорних, грон.