Правда, коли аед знесилено притулився до нього, то відчув лагідне тепло. На мить здалося, що камінь зберіг це тепло ще від тієї ночі, коли у священній Трої лютував вогонь і довколишні народи по величезній заграві дізналися, що наймогутніше місто впало. Та тут же почув Пелагонове байдуже:
— Он як нагрівся камінь на сонці — біля такого лобуря довго не посидиш, потягне в холодок.
Еант підтакує:
— Еге, біля джерела куди приємніше.
— Який він із себе? — запитує Гомер.
— Камінь? Яким же йому ще бути? Сірий. "Сірий",— повторює подумки аед. І йому здається,
що сіріє весь світ. Відчуває, як щось ніби надломлюється в ньому самому, як сіра моторошність закрадається в груди. Хапається, як потопаючий за соломинку:
— Поведіть мене до Ахіллової 19 могили, хочу вклонитися праху цього славетного мужа.
До обох зразу звертається — до Пелагона і до Еанта.
Пелагон одводить очі вбік, мовчить. Бантові теж сказати нічого, бо скільки не дивиться в бік Геллеспонту, ніякого пагорба не бачить.
Гомер по-своєму сприймає їх мовчання.
— Я не стомився, — запевняє, — я ще можу йти і йти.
— Немає куди йти, — мовить нарешті Пелагон.— Над Геллеспонтом я ніколи жодного пагорба не помічав.
— Та ти що! — аж ростом нижчає аед.— Навіщо ти так?!
І просить Еанта:
— Подивися в бік моря — височить же там Ахіллова могила, правда?
Еант не озивається.
— А Гекторова? 20 — розгублено запитує Гомер.— Вона ж десь тут, біля самого міста.
19 А х і л л — син фессалійського владаря Пелея і морської богині Фетіди, головний герой "Іліади" Гомера.
20 Гектор — син троянського царя Пріама, головний захисник Трої, загинув у поєдинку з Ахіллом.
І знову мовчання у відповідь. Таке промовисте мовчання, що в Гомера безсило опускаються руки. Він мало не стогне:
— О, доброслівний Демодоче, послухав би ти!
— Що кажеш? — не розуміє Еант.
— То так, то своє,— криво усміхається Гомер. Пелагон пояснює:
— Не пригадую, щоб хтось із наших коли заводив балачку про могильні пагорби. Ні від батька, ні від діда не чув... Ні, таки не чув.
Помітивши, що сліпий аед прикро вражений, і здогадуючись, що тому хотілося б почути зовсім не те, Пелагон невміло пробує перевести розмову на інше.
— То ген туди, до Іди,— показує посохом, ніби Гомер може те бачити,— там пагорби високі, лісисті. Через тиждень буду переганяти свою отару туди — там трава вже відросла, паші більше. Недавно ходив, обдивлявся — гарна трава відросла...
— А Демодок співає. Демодок і досі співає...
Спохопившись, що цим обом зовсім не зрозуміла його мова, пояснює:
— Демодок — це аед. Найперший аед у моєму полісі. Отож він все співає, як загинув Ахілл. І про те, як сімнадцять днів і ночей оплакували героя, як віддали його труп вогню. І про те, як поховали разом з Патроклом та Антілохом, як цілим військом ахеї насипали над ним високий та гарний пагорб, який свідчить про велику славу похованих під ним героїв. І про те співає, як височіє цей пагорб над широким Геллеспонтом на мисі, що в море вдається — височіє так, що і з моря, і з суші його видно здалеку всім людям. І що його видно буде усім, хто будь-коли народиться на землі... Я вірив Демодоковим словам, як самому собі. А виходить, воно зовсім і не так, виходить, ніякого пагорба і немає.
Пелагон зніяковіло переступає з ноги на ногу, ніби це він винний у тому, що могили давніх героїв не збереглися. Еант також незручно почувається.
— Може, його й не було, того пагорба? — вголос запитує самого себе Гомер.
Проте тут же й доводить собі:
— Як же не було?! Весь світ знає, що був... Що таки був!.. Хіба варвари зрили? А що?.. Ахілл навіть мертвий наганяв на них страх...
Еант тихо заперечує:
— Але ж Гекторового пагорба навіщо було б варварам рушити?..
Пастух Пелагон запрошував мандрівників переночувати в поселенні, у його домі. Однак Гомер відмовився навідріз:
— Переночуємо тут. Біля Трої переночуємо. Підемо на берег Скамандра і там примостимося десь. Хай хоч річка нам поплюскотить, коли тут усе довкруг таке мовчазне.
І наполіг на своєму.
Еант здогадувався, що товаришеві тяжко, дуже тяжко, що сьогодні аед не просто не знайшов тут чогось сподіваного, а, можливо, втратив щось таке, до чого йшов усе життя. Бо ж навіть він, Еант, теж до певної міри розчарований: за свій вік стільки встиг наслухатися про Іліон, а тут, виходить, дика пустка і нічого більше. Тож не заперечував Гоме-рові.
Пастух махнув рукою:
— Якщо вже так хочеться — хай буде по-твоєму. Тільки пройдімо до ген того коліна, я там недавно очеретяний навіс зіп'яв. Заночуєте під ним — хоч не якийсь доладний, а все ж прихисток.
* * *
Еанта розбудив поквапний шепіт:
— Вставай! Вставай! Подивися... От — бачиш?! Гомерова рука судорожно вп'ялася в хітон Еанта, шарпала, шарпала.
— Вставай!..
Нічний вітерець тихо шелестів у незлежалому очеретяному навісі. З-за краю навісу визирали рясні зірки. За темними кущами невтомно плюскотів Скамандр.
— Бачиш?..
— Що?
Еант ще раз озирнувся довкруг — нікого і нічого.
— Спи, спи, це тобі щось здалося,— сказав.
— Та он же — ворота... Скейські ворота... Он же!.. Гомер метався на підстеленому дранті, обома руками
тягнувся до чогось невидимого Бантові.
— Он же!..
Еант притулив свою долоню товаришеві до чола — Гомер був у гарячці. Певно, богам не до вподоби його поривання відвідати Трою, от вони й наслали хворість на співо-
мовця. Що ж тепер діяти йому, Бантові? Досі ніколи ще не випадало виходжувати хворих.
Нараз пригадав, як у дитинстві і на нього боги наслали були гарячку за те, що не послухався старших і таки потай скупався в гірському ручаю. Тоді мати намочувала лляний рушник і прикладала йому до голови. Тулила до чола до тих пір, поки вода не погасила жар.
Із подорожньої торбини, що правила йому за подушку, Еант витяг шмату, якою витирався після вмивання, і поспішив до річки...
А Гомерові бачилися Скейські ворота. Із товстелезних дубових брусів, кованих блискучою листовою міддю, із трьома важірними засувами, із похмурими вартівниками-списниками. А над ними — велика іліонська вежа, викладена з велетенських каменів. І ті камені чомусь усі точнісінько такі, як отой, до якого підводив пастух Пелагон.
І бачилися Гомеру Скейські ворота не з боку поля, а з боку міста. Ніби він сам стояв на мощеній бруківкою вулиці Трої, збираючись піднятися на високу вежу, щоб подивитися, як там, на заміській рівнині, зійшлися в лютім двобої фаланги конеборних троян і міднохітонних ахеїв. Ось зараз він перейде вуличку, доступить до вузеньких бокових дверей прибрамної вежі, повз мовчазних вартівників збі-жить крутими східцями наверх...
Ось зараз він...
Човг, човг... Позаду — важкі кроки. Оглядається Гомер — прямо на нього йде могутнього зросту воїн. У його правиці погойдується спис в одинадцять ліктів завдовжки — мідяне вістря так і блищить, а навкруг його обіймає золоте окільце. Червонястою міддю висявають на воїнові панцир і шолом, над шоломом розвівається широкий гребінь кінської гриви. На ремінному майстерно оздобленому пасі темніє за плечем важкий рівноокруглий щит. А при боці з піхви стримить руків'я срібноцвяхованого меча.
Гомер підсвідомо відсторонюється вбік. Воїн проходить мимо, мало не зачепивши Гомера. Проте навіть поглядом його не удостоює. А Гомер сам собі дивується: уперше бачить цього воїна, а ніби й не вперше. Ніби вже давно-давно знає його.
Із вузьких бокових дверей прибрамної вежі назустріч воїнові виходить молода жінка в ошатному вбранні. Слідом за нею ступає жінка-годувальниця, тулячи до грудей дитину. Помітивши їх, воїн на мить освітлюється доброю усмішкою, зупиняється. Молода жінка, схопивши його за руку, щось палко говорить, щось доводить. Гомерові чомусь не чути її слів, але він бачить, як по обличчю жінки котяться сльози.
Ось воїн, прихиливши спис до муру, простягає до дитини руки. Проте дитинча сахається від нього, тулиться до годувальниці. Видно, дитину лякає блиск міді та гребінь кінської гриви на шоломі у воїна. Знімає воїн свій шолом, кладе біля ніг прямо на землю — і вже хлоп'я в нього на руках, уже злітає над головою.— раз, вдруге... вп'яте... Потім він передає дитину молодій жінці. Та усміхається крізь сльози, а він ніяково гладить рукою її волосся і все одвертає свій погляд убік, начебто сам соромиться цього. І теж щось говорить, говорить...
Нарешті Гомер таки почув його глухий голос:
— День той настане колись, і Троя священна загине...
І тут Гомер здогадується, що перед ним не хто інший, як сам Гектор, найперший захисник Трої. Тут, біля Скейських воріт, він прощається зі своєю дружиною Андромахою і сином. Ось, виявляється, який він, Гектор! А син у нього ще й зовсім пискля.
"Це ж він піде і не повернеться,— міркує Гомер.— Ніколи-ніколи не повернеться..."
Одразу ж зблискує інша думка: "Але ж якби Гектор щоразу повертався до сім'ї живий і здоровий, то греки ніколи б не здобули міста!"
Ніби два голоси навперебій заговорили в Гомеровій душі.
"Він же йде боронити свій дім, свою сім'ю",— доводив один голос.
"Але ж його перемогли в чесному бою",— заперечував другий.
"Хіба буває чесним бій, коли хтось вдирається в дім іншого?"
"Син Пріама перший наніс образу".
Гомерові хочеться погодитися з другим голосом, хочеться, щоб цей другий узяв верх. Бо ж він, Гомер, з таким трудом дістався до руїн Трої, щоб оспівати подвиги своїх співвітчизників-переможців, а не оплакувати переможених ворогів-троянців.
Але тут вмішується ще один голос: "Немає такого негідного діла, яке не виправдовувалося б словами". Ага, це ж голос пастуха Пелагона.
"То що ж, відвертати вуха від слів?"
"А ти прислухайся серцем..."
По тому на Гомера звідусіль посунула злива звуків. Здавалося, злилися воєдино бойові кличі, переможні гуки і розпачливі зойки, молитви і прокльони, брязкіт гострої міді об щити, шоломи і панцири, іржання коней, скрип коліс, свист стріл... Вирізнити щось із суцільного ревища було неможливо. І витерпіти теж ставало неможливо — здавалося, ось-ось лопне голова від того.
Гомер долонями затис вуха — ревище вщухло. Натомість донісся протяжний жіночий плач. Хтось голосив за убитим мужем, а виходило — оплакував долю малого сиро-ти-сина, якого в майбутньому ждуть лише тяжкі труди і печалі. Бо чужії люди, відсунувши межі, заберуть його лан.