Диво

Переходили лужок. Іван Михайлович нараз зупиняється:

— Погляньте на оцю рослинку.

Показує на невеличкий листочок, що одиноко стримить у траві. Такий собі, листочок та й годі. Здалеку дещо на щавлевий схожий.

Помітивши мою байдужість, Носаль усміхається:

— До речі, один мій знайомий професор-ботанік неабияк здивувався, коли я отут показав йому цю рослинку. Бо хоч вона й називається вужачкою звичайною, та насправді не така вже й звичайна.

Ось воно що — вужачка! Чув про таку і не раз.

Присідаю навпочіпки біля рослинки. Ага, ось і стрілка з листочка витикається — як це я її досі не помітив! Зверху на тій стрілочці колосочок ніби язичок вужа. Недарма латинська назва вужачки — офіогльоссум, від слів "офіс" — змія, вуж і "гльосса" — язик.

Вужачка належить до папоротей і, як і вони, розмножується не насінням, а спорами. Але серед численних родичів ця рослинка на особливому становищі. Бо спори в неї утворюються не на всьому листку, як то ведеться в папоротей, а лише на вершечку тієї самої стрілки, що з листка випинається. Цим вона й цікава для науковців. Та ще тим, що хоч і селиться в багатьох місцях, проте зустрічається дуже й дуже рідко.

— Ага, і вас привабила, — присідає поруч Іван Михайлович. — Може, посидимо, почекаємо царя-вужа?

Про царя-вужа це він жартома, звичайно. Але чому б і не посидіти біля такої знахідки?!

Через мить наші рюкзаки уже лежать на траві…

У давні часи знахарі щоразу, коли приходили до лісу чи на луг, не проминали нагоди пошукати вужачки. Та оскільки переважна більшість з них ніколи цієї рослини в очі не бачила, а тільки чула про неї від інших, то воно й не дивно, що рідко кому щастило запримітити у різнотрав’ї приплюснутого до сизої стрілки одинокого куцого листочка.

Зате вже як удавалося знайти, то було немало потаємної радості. Щасливець чимдуж біг додому і, не гаючись, повертався з червоною хусткою за пазухою, примощувався неподалік від знахідки і пантрував — очей не спускав. Чекав, коли з’явиться цар-вуж.

А цар-вуж має обов’язково хоч один раз на літо навідатися до рослини. Бо така це вже трава.

Впізнати царя-вужа легко: він у кілька разів більший від звичайного вужа, і, крім того, у нього на голові сяють два золоті ріжки. Отож як з’явиться він, то вже не лови гав, скоріше стели на його шляху червону хустку. А коли нема хустки під рукою, то й червоного пояса можна розіслати. Бо тут головне не що послано, а якого воно кольору.

Побачивши червоне, цар-вуж зупиняється і скидає свої ріжки. Отут їх і хапай, загортай у хустку та чимдуж тікай додому. Позаду щось шипітиме, свистітиме, скреготітиме, але ні оглядатися, ні зупинятися не можна. Тільки вдома в глухому закапелку дозволяється роздивлятися золоті ріжки. І то без свідків.

Хто носить при собі такий золотий ріжок, той буде завжди здоровий, щасливий і багатий. Йому стануть доступними усі скарби, захоронені в землі.

Та не зразу скарби відкриваються такому щасливцеві. Бо один із добутих золотих ріжків щасливий, життєдайний, а другий — нещасливий, несе в собі смерть. Тож коли вони разом, сила одного знищує силу другого.

Носити при собі треба тільки один ріжок — щасливий. Бо нещасливий одразу наведе всіляких бід, навіть смерть. А щоб розпізнати їх, треба опівночі прийти до лісу і закопати оті ріжки під двома столітніми дубами. Через якийсь час один з дубів засохне, а другий зазеленіє ще дужче. Отож під тим зеленим дубом і є щасливий ріжок — викопуй його і завжди носи при собі.

Проте кожного разу радість знахаря, який натрапляв на вужачку, незабаром розвіювалася димом. Бо скільки не пильнував він біля рослини, цар-вуж до неї так і не приповзав. Окремі затяті "мисливці за скарбами" з надією чатували вужачку доти, аж поки вона в’янула і зникала в зимову стужу під снігом…

І все-таки серед знахарів віра в царя-вужа жила. Надто вже великою спокусою було здобути "ключ" до всіх скарбів. А невдачі пояснювали тим, що, певно, цар-вуж відвідав рослину до того, як її було знайдено.

Зозла, що до отих "ключів" ніяк не добратися, знахарі пустили лиху славу про рослину і "поганим зіллям" нарекли. Така назва за вужачкою подекуди й понині збереглася. Знахарі запевняли, що коли принести траву цю в дім, то там одразу почнуться сварки й розбрат… Запевнити — то нехитра штука. А от спробуй знайти оте зілля: воно не так часто трапляється!

Певно, на те й розрахунок був, коли припечатували оту славу рослині. Ну, а якщо хто й знайде, то тут можна і лихим словом допомогти розбратові спалахнути…

— У нас на Ровенщині,— каже Іван Михайлович, — я зустрів вужачку тільки у двох місцях. І це за стільки років…

Я дивлюся на рослину з повагою: як-не-як рідкість! У моїх очах вона враз аж ніби привабливішою стала. От як воно буває: для того, щоб побачити диво, треба знати, що воно — диво.