Гандзюк уважав чомусь, що його будуть допитувати першого: старший же він, і з нього, виходить, треба розмотувати клубка!
Мічугін підвівся, встав з-за столу і, заскаливши проти світла око, дивиться на кремезну Василеву постать. Ось він підійшов уже близько до парубка, міцно взяв його великою долонею за чуба і різким рухом одкинув голову назад:
— В глаза нужно смотреть, морда арестантская! Гармоніст знову зробив паузу.
— Играй! — гукнув йому поручик.
І далекі північні частушки із станції Званки, на Мурмані, що їх привіз на південь цей паливода-телеграфіст, знову попливли веселими ритмами під його вмілою рукою.
— Я кого спрашиваю,— звертається штабс-капітан до Гандзю-ка,— как играет добровольческая гармонь?!
— Нічого грає,— спробував усміхнутися Василь, крутнувши головою, що її звільнив уже від своєї руки Мічугін.
Так, Гандзюк буде дивитися тепер прямо, в очі... В чому річ?
Очі Василеві поширилися од здивування: не було ніякого сумніву в тому, що гармоніст грає на Даниловій трирядці...
"І коли це він устиг уже продати її цьому рябому?" — дивується Гандзюк.
Він, звичайно, не знав, що Данило Півненко позбувся своєї гармонії сю ніч таки, коли півсела,— по той бік греблі,— ревло від грабунків і знущань.
Правда, Півненко позбувся — разом з гармонією — і двох передніх зубів: у гармоніста ще й досі болить трохи великий палець на правій руці...
— Неплохо, говоришь, играет? — з іронією запитує Мічугін.— Ты — мастер... Как фамилия, какой нации?
Штабс-капітан сів до столу, висмикнув з-під поручикової шаблі клапоть паперу.
— Гандзюк,— серйозно, не звертаючи уваги на гру, відповідає Василь. Він на хвилину замислюється; важко йому, видно, відповісти на друге запитання — не гаразд розуміє він, що воно визначає — нація? Справді, якої він нації?
Хотів просто сказати офіцерові: "Піївський..." Але вирішив чомусь, що це буде не так. Тоді тихо додав:
— ...А нації — православний.
Усміхнулися обидва офіцери; тільки штабс-капітан з підозрою подивився Василеві в очі — бреше він чи просто собі сіра, здорова тварина з далеких Піїв?.. Здається, говорить правду.
Поручик гвардії з презирством, слово за словом:
— Православной нации, говоришь, а воруешь ночью хуже жида на базаре, а?..
— Я своє молотив...— глухо одказує Гандзюк.
Чого йому прийшло в голову сказати, що він молотив своє просо, він і сам, очевидно, не пояснив би... Але цієї відповіді було досить штабс-капітанові Мічугінові, він далі не міг уже здержатися: на всю руку, важку й костисту, ударив парубка у скивицю.
Василь з несподіванки злетів від удару на підлогу; унтер-офіцери підвелися з лави, готові за одним лише жестом офіцера розтерзати це здорове, міцне, налите м'язами й силою тіло.
Гармоніст сплюнув крізь зуби і, підморгнувши до унтер-офіцерів, потер собі рукою щоку.
Його руки ще з більшою вправністю, як раніше, забігали по білих ґудзиках-клапанах, ще майстерніше й темпераментніше заспівав якоїсь безглуздої, нікому не потрібної, веселої пісеньки.
Але гри на гармонії, здавалося, більше не слухали.
Карпо Смолярчук перехилився у знак запитання перед штабс-капітаном, готовий за найменшим рухом кинутися у бійку. Гандзю-кова брехня, нібито він молотив своє просо, так обурила його і так здивувала, що він не розумів, чому це панькаються з Василем офіцери, чому пан поручик не рубне його хоч раз або не вдарить принаймні обухом шаблі? Чому?..
— Ты, говорят, музыку любишь? — запитує Мічугін Гандзюка, ніби нічого такого особливого не трапилося, що не він на всю силу руки ударив його.
— Люблю,— глухо, озлоблено одказує Гандзюк, розтираючи рукою скивицю.
— И женщин любишь? — запитує під сміх унтер-офіцерів поручик гвардії.— Большевик — настоящий большевик! — додає він.— Всосал коммунизм с молоком матери, а? Что твоє — мое? Так?..
Василь мовчить. Губи мригають йому одказати щось, щоб раз і назавжди позбутися офіцерових запитань, що їх іноді і не розуміє до ладу Василь.
Офіцери сміються. Поручик знову згадує про невідоме Гандзю-кові слово — "нація". Він каже:
— Нации он, извольте видеть, православной, а?.. Мічугін рішуче підводиться з свого місця.
— ...Ну, а просо,— в тон відповідає штабс-капітан, ніби закінчуючи поручикову думку,— он ворует исключительно из расчетов изысканнейших... Гармонь нужно покупать не трудом, а воровством?!
Гандзюк розкрив уже був рота — хотів щось сказати у своє виправдання, але над головою йому, як і перед ганком, засвистіла дротянка... Вона оперезала все тіло болючими, нестерпними голками.
Раз, другий, третій...
У клапті розлетілася чорна крамна сорочка... Гандзюк закрив обличчя руками і страшно, з риком і хрипом, закричав від болю на всю канцелярію — аж світло хитнулося у каганцях від того крику, тоді зірвався з табуретки на ноги і наосліп метнувся на гармоніста...
Захлинулася на мить гармонія, стихла.
— Играй! — скомандував поручик, підвівшись. Очі горіли йому хоробливим блиском.
— Играй! — повторив Мічугін і полоснув нагайкою по руках Ган-дзюка, наче хотів загнуздати його коло вікна, щоб смикнути назад і звалити додолу.
Гармонія грала... Духленков підскочив до Василя, ударив прикладом гвинтівки і звалив парубка на коліна.
Нагайка з кінця в кінець рвала тіло шматками.
Карпо Смолярчук забігав з усіх боків, щоб хоч раз копнути чоботом Гандзюка або вицілити йому важкими підковами в зуби, але йому не щастило цього зробити: над скривавленим Василем, розпластаним на підлозі, стояв запінений Мічугін і, не підпускаючи нікого, бив на всю силу руки і вигукував раз у раз:
— Я сам! Я сам! Я с кровью вышибу из него "грабь награбленное"... Я покажу, как нужно говорить правду!
— Я вкрав! Я вкрав! Сам украв...— заюшений кров'ю, говорить Гандзюк і пробує звестися на руку. Падає.
Зітхнувши, як після важкої роботи, штабс-капітан Мічугін сідає на стільця, нахиляється до Гандзюка і тихим, ласкавим голосом, як говорив був з доктором, хитає головою на Василеві слова:
— Я знаю, голубчик милай... Больше твоего знаю... Гармонию ведь хотели купить? Да? Ну говори же, не бойся!
Він знову підводиться, знову втрачає свій спокій і, скаженіючи від злоби, гукає:
— Почему, почему, я спрашиваю тебя, ты лжешь офицеру русской армии! Почему? Духленков!
— Слушаю, ваше высокобла...
— Приведи второго гада!
— ..Я, милай, вышибу из тебя "грабь награбленное"... — тихим, ласкавим голосом, як говорив був з доктором, говорить Мічугін до Василя.
* * *
"Або все, або нічого..." — сплили Гандзюкові слова сухорлявого червоноармійця.
Як і раніше, сидів на табуретці, але не пам'ятав уже, чи сам сів, чи підвели й посадили. Голова чубата, розрубана нагайкою над лобом, важко схилилася долу — до болю хотів випити хоч краплину води. Аж пальцями провів по губах, ніколи в жнива не хотів так пити, як зараз; губи спухли Василеві, а тіло обважніло, і біль у найменшій цяточці тіла такий великий, що трудно поворухнутися... Чує Гандзюк:
— Обидва, можна сказать, налицьо! — з радістю й піднесенням вигукнув Карпо Смолярчук.
Але його несподівано осік поручик:
— Кто здесь старший? — запитав.— Откуда у тебя большевистское панибратство? Казаковать у повстанцев заразились, сволочи?!
Зашаткував словами Смолярчук, виправдувався:
— Я к слову, примерно... Привели, значить, хторого... Гришка дивиться на брата, як дивляться на мертвого, що його
безмірно любили були за життя. Він боїться, що от-от упаде коло табуретки на коліна, як коло труни, і заридає... Тіло на Василеві — він сидить голий до пояса — взялося кривавим холодцем.
— Итак, Гандзюк,— тихо, ледве чути Василеві, говорить штабс-капітан.— Мы уже установили один факт: просо у Смолярчука взял ты? Прекрасно.
Він посміхнувся до поручика гвардії, говорив далі:
— Нас интересует другой факт — художественная, так сказать, сторона этой кражи: для какой цели ты уворовал?
Зовсім не чути Василевого голосу, він харчить одно тільки слово:
— Їсти-и...
— "Їсти?" — здивовано перепитує Мічугін.— Умно придумал! А может, тебя, голубчик, красные научили? Признавайся, не стесняйся!
— Я сам крав...
— Григорий Гандзюк! — гукає Мічугін і підходить близенько до Гришки.— Для какой цели уворовал Василий просо? Признавайся!
І він високо підняв у руці дротянку, але не вдарив, а чекав на відповідь.
Гришка, переступаючи з ноги на ногу, дивиться у вічі братові, схлипує і, захлинаючись сльозами, каже:
— На гармонію... А пудів два, думали, на кашу буде. Гармоніст сміється з Грищиної відповіді; він перестав уже грати
і, зацікавлений, пильно стежить за канвою штабс-капітанових запитань.
— Гандзюку — музыки, песен и женщин? — вигукує скаженілим голосом Мічугін.— А потом — каши...
Гармоніст, наче хто його підстьобнув, горластими басами розправив збрижені міхи:
На машине гудок медный,
А мой милый худой, бледный,—
на всі голосники і заливається гармонія. Гармоніст приспівує, головою крутить і язиком прицмокує слова, щоб усі бачили й чули, який великий майстер з телеграфіста далекої Мурманської залізниці...
І дротянка вдруге затанцювала на Василевій спині.
Роз'ятрені рани запекли й защеміли з нелюдським болем, Ган-дзюк не витримав його і закричав на всю канцелярію з такою страшною силою, що Гришка упав від того крику додолу.
— Убийте! Застрельте! Застрельте мене,— звертався він до поручика гвардії, що здавався йому найстаршим у своїх великих, золотом шитих, погонах з орлами.
Гармонія захлинулась і стихла: гармоніст з далекої Мурманської залізниці ніколи ще не чув такого страшного крику людини.
Гришка плазував навколішки перед штабс-капітаном — гарячі й рясні сльози летіли йому з очей на блискучі офіцерські чоботи, а він усе ридав і благав:
— Не вбивайте його! Мене краще розстріляйте... Або хай вони шаблею зарубають...— і показав на стіл своїм маленьким, дитячим кулачком.
Поручик гвардії з огидою сплюнув на підлогу і сховав свою блискучу шаблю у піхви.
— ...То я... я просив його за гармонію,— не вгамовувався Гришка.
— Гармонь, Мичугин, виновата! — промовив поручик і встав, позіхаючи, з-за столу.— Скоты. Довольно, оставь!
Штабс-капітан Мічугін підняв з підлоги клапоть Василевої сорочки і стер кров з нагайки аж до вплетеної на кінці кулі...
— Духленков, жида-а давай сюда!
— Арончика! — додав поручик.
Унтер-офіцери прокашлялися, голосно загомоніли; вони товстими пальцями доставали дорогі папіроси з білої коробки, яку тримав у руці Карпо Смолярчук і щедро частував з неї усіх.
* * *
Ранок зустріли Гандзюки ще в мурованій школі.
З вікна видно було Гришці, як метушився базар і тікали кінні селяни: денікінці мобілізували коні.