Серце

Косинка Григорій

Трохименко примружив очі: над головою йому, над золотим колосом подільської пшениці високо стояло сонце.

Димні хмарини, схожі на бабине літо, заткали були на сонце на одну лише мить…

Гарячий серпневий день приском пломенів над рікою Збруч; червона шелюга, верболіз і верби молоді заступили перед сонцем цю ріку давню ніби навмисне, щоб не висохла —така вона мілка влітку — прославлена Збруч-ріка!

І ріка ліниво, журно якось плющить рудою осугою аж до Дністра… Вона плющить отак споконвіку на землі українській, як тавро те — Збруч-ріка!

Кому не служив у минувшині Збруч?…Трохименко звів свої очі до сонця знічев'я: зацікавився, чого воно раптом потьмарилося?

Ні, все ніби гаразд: сонце світить, як і світило, Збруч, де замаскований лежить на березі Трохименко, так само плющить поміж стернями, як і плющив, а більше-жодних змін на дільниці вартового червоноармійця.

Сонний, тихий українсько-польський кордон!… Трохименкові навіть лежати нудно, така навкруги тиша. Минув уже місяць, як він прибув над Збруч з далекого Амуру — там були жорстокі бої, небезпека, смерть, а тут — золоті пшениці, сиві жита і — сонце!

Він, розваги ради, з погордою порівнює повноводу Біру на Амурі з мізерним Збручем: "Ото річка, я розумію, — хоче він сказати комусь, — а Збруч-рівчак якийсь замулений…"

Дивно, йому снилися сьогодні жовто-зелені води ріки Біри. Темний, густий-густий ліс, росяна трава на заливних лугах і чорні, з потрісканою корою, берези… Десь горіла тайга. А під березовим пеньком — його так яскраво бачив Трохименко — лежав мертвий китаєць. І Біра запінена заливала тому китайцеві рота водою…

"Бій, мабуть, під Чорняєвим снився мені", — подумав Трохименко.

Підсунув рукою польового бінокля, обережно протер йому лупаті очі і, в сотий раз, може, оглянув лінію кордону.

Десь далеко, випроставши спину, стояв по тім боці ріки вуйко; у білих штанях, постолах, в якомусь каптурі без рукавів, — вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподівано спустився замість болота на сиві жита. Він стояв і пильно мантачив бруском косу, а коли скінчив мантачити, тоді застромив того бруска в дерев'яну кобуру при боці й пальцем по лезу коси…

"Чи гостра ж коса?" —промайнуло в Трохименка запитання.

Родом з Черкащини, він здивований був з бруска вуйкового: хто мантачить бруском косу? На Черкащині засміяли б такого ветхого косаря! Так незручно носити того бруска при боці, важко; вода, мабуть, хлюпає з кобури, а він ще й досі мантачки не придбав собі!… Порадити б йому мантачку… Мантачка — куди зручніша!

Отак розумуючи, Трохименко весело засміявся: йому було видно невдаху-косаря до найменших дрібниць.

— Іч, на сонце позирає,— приказував він, спостерігаючи вуйка, — дощу, мабуть, боїться в жнива… Одразу видно тобі нашого чоловіка!

Справді, заскаливши трохи око, вуйко підвів голову —дивився й собі на потьмарене сонце; з піднесеною вгору головою він стояв хвилин зо дві, щось притакнув і понуро схилив чоло до землі.

Далі зручніше повернув під руку кісся,— коса ясно заблищала проти сонця, а вуйко на всю руку, розгонисто й широко почав класти новий покіс.

У Трохименка, коли вуйко закошував нову ручку, зринуло дивне бажання: пожартувати з ним.

Гукнути б йому отак, по-парубоцькому, на всю горлянку, як то робив колись Трохименко на селі: "Не давіть, дядьку, на п'ятку,-однаково олія не потече!"

І звідки йому такі дикі мислі, з обуренням подумав Трохименко.

Йому навіть смішно стало, що в нього зринула така думка.

Зразковий червоноармієць з прикордонного корпусу, вій прекрасно знав, що гукнути на такій відповідальній варті, як його варта, міг би лише божевільний. Сам сміявся з вигадки своєї й жартома приказував:

— Косіть, вуйку, на здоров'я… Косіть собі з ланом-богом!…

Дивився пильно на соромливі кущі червоної шелюги, на молодий очерет понад берегами Збруча, на сиві жита далекі — скрізь оглянув до дрібниць свою дільницю. Але навкруги — особлива, урочиста якась тиша.

Аж дивувався: в чому річ? Сьогодні ж повинні приїхати над Збруч гарцежи польські, так принаймні казав Трохименкові начальник застави. Більше того, начальник застави передав, як йому — Трохименкові — слід поводитися з тими гарцежами чваньковитими, коли вони будуть шипіти над рікою свої прокльони Україні.

— Не зважай… Хай собі побавляться у непереможну націю, а ти — пильнуй варти. От і все.

І Трохименко з великою цікавістю чекав на гарцежів, адже з ними завжди наїздить багато вельможного панства, — а тоді така весела варта, як ніколи!

Він уже не раз бачив тут, на українсько-польському кордоні, випещених панків з панянками — о, то все біла кість наїздить над Збруч!

Вони завжди ловлять очима далекі вежі Кам'янця-Подільського… Трохименко знає: вони довго стоятимуть над берегом Збруча, тихо заводитимуть свої пісні і будуть співати їх урочисто, з блискучими очима; жовнір польський буде ласкаво, винувато усміхатися, раз у раз підбігатиме від однієї групи до другої, і, заклопотаний, він показуватиме рукою на прикордонний стовп з молотом і серпом…

— Дивіться, пани ласкаві, дивіться… Більшовицький стовп.

— Кордон, панно…

Елегантні панни й пані, зачаровані краєвидом, мовчки дивитимуться на золоті подільські пшениці, мрійно зводитимуть очі на білий Хотин, затканий зеленими берегами, і, невідомо з чого саме незадоволені, вони підійдуть аж до берега Збруч-річки, щоб востаннє —на прощання — кинути якийсь проклін дикій, варварській країні —сусідці.

Трохименко опустив бінокля. Не видно тобі й поганенького гарцежа, ніде й нікого… Хвилястий степ, сонце.

Вартовий жовнір видивлявся н люстерко; з нудьги, видно, спробував видавити на носі утра, але й він несподівано заховав люстерко до кишені й солодко, примружуючи по-котячому очі, позіхнув.

На степу, вимахуючи розгонисто косою, ручка за ручкою, косив вуйко, схожий здалеку на лелеку.

— Шарх, шарх…-долітали іноді дзвінкі звуки коси.

— Ет, чорт з ними: приїдуть — добре, не приїдуть — ще краще… — міркує Трохименко, згадавши гарцежів з панянками.

Гарцежи польські, як говорив йому начальник застави, досвідчені і добре вправні шпигуни… Так, треба мати метке око, гав ловити тут не доводиться, бо це люди такі, що самого бога взують і роззують: солідні люди, хоч і молоді! А спеціалізуються, мовляв, гарцежи над Збручем… Отже, вартуй пильніше!

Начальник застави — низенький, чорноокий Калінкін — запевняв Трохименка, що гарцежи повинні бути сьогодні обов'язково — такі є точні інформації…

І — маєш: сонце давно вже звернуло з обід; Трохименкові надокучило раз у раз, коли з'явиться на обрії якась точка, детально обсервувати її в бінокля, гарцежів — згорять вони — нема та й нема!

Вуйко встиг давно вже пообідати свій немудрий обід, відпочив трохи й косу підклепав… Він уже знову кладе покоси ручка за ручкою.

— Виходить, помилився товариш Катінкін,— вирішує остаточно Трохименко.

Він бере до рук рурку телефону-подзвонити й запитати Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гарцежи, чи ні?…

"Ще на догану наскочу, — сам собі розраював, — на чорта вони мені здалися? Та й запитувати телефоном незручно, хіба це така надзвичайна подія?…"

У вуха червоноармійцеві голосною луною врізається дзвінкий дитячий голос:

— Ачу! Коли ти сі вгамуєш? Де ото ти вирядилася, моя пані ласкава? Чого тобі там треба?…

Зацікавлений, Трохименко сторожко повертає голову назад, на дитячий голос.

Перед очима йому —праворуч —стіною стоять пшениці, а ліворуч, недалеко села, стайками і журавлиними ключами — копи…

Возовиці ще немає, отож копи стоять з гордо піднесеними шапками —пишні, як ті шишки на весіллі; над ними тремтять незримі золоті струни —дзвенить ланом тонка мелодія, а копи, ніби зачаровані з музики степової, то хмарніють, то міняться на сонці щирим золотом.

І тільки край дороги, на стародавньому козацькому окопі, хтось порушив уже спокій і гармонію кіп: там вивершували важкими снопами першого воза.

А зовсім близько Трохименка, за гони якісь, майорить під копами у червоній косинці гілка, тонка, мов те стебло, дівчинка. Вона завертає від кіп свині…

— Минка,-вирішує червоноармієць, хто ж інший насмілиться пасти так близько кордону? Тільки Минка! О, це смілива дівчина?

Трохименко добре знає Минку: вона день у день підходить попаски із своїми аж до берега річки, нікого не боїться!

Йому навіть приємно за Минку, що вона така смілива дівчина.

Кордон? Не розуміє цього слова Минка. По той бік Збруча, знає вона, живе її тітка, материна сестра ріпна; живуть ті ж самі люди, що й по цей бік, — а хтось вигадав кордон над Збручем!…

Смішно, пастухи — по обидва боки річки — бояться підходити близько берега, але вона — Минка-ніколи!

Ніхто, мабуть, не був з пастухів там, де вже лежать червоноармійці… Вони кумедно так зодягнені —плямисті якісь штани, сиві, кольору неспілого жита, сорочки, годі й помітити їх під ногами!… Дивишся-ворушиться камінь, горбиться, а ближче —на тебе чатують з трави суворі або ласкаві очі…

Минці, бували такі дні, щастило й купатися в Збручі,-а хто ж інший насмілювався?…

Проте найбільшого клопоту завдає Минці ота велика, покарбована чорними латками свиня. Яка вона неслухняна,-сказати не можна!

От і зараз, не встигла ще Минка й присісти на межі, а свиня-рох-рох-рох-рушила вже під стайку кіп.

— Ачу, дурна, назад, — вдруге чує Трохименко Минчин голос. — Де ото вирядилася мені, га? Де, я питаю?…

Минка суворо, як то роблять дорослі, умовляє свиню повернутися назад, а коли бачить, що свиня все-таки підкрадається під копи, тоді дівчина зривається з місця і, метко розмахуючи ціпком у руці, грудкою котиться під копи, щоб завернути неслухняну пані свиню, як її величає Минка.

Вона ще довго потім буде страмити й картати перед поросятами матір їхню, покарбовану чорними латками. Ади, дивіться, яка вона лиха в Минки, що то вона витворяє, якого клопоту завдає дівчині?…

"Хороше, розумне дівча,— настирливо вривається Трохименкові думка.-Диви, пасе ті поросята, як мати діти…"

Задоволено усміхаючись на якусь свою давню-давню згадку з дитячих літ, Трохименко повертає знову голову на каламутні хвилі ріки Збруч: дивиться на польську територію. Вартує пильно кожного куща шелюги, найменший рух очеретини ловить він очима!

Смішно Трохименкові: от недавно, здається, як і Минка, сам він бігав завертати скот,— бо не пас малим свині; їв смачну-смачну недопечену картоплю на полі, міняв за яйця махорку, дині дубівки-ого, всього було; і, дивно, якийсь жаль йому, що не можна вдруге повернути хоч один синій день той, коли сонце в степу наче за роги водило корову його на ситу пашу, коли він пісні на ціпках вигравав, коли воював з пастухами на Козацькій могилі, коли…

"Ех, і діла ж були!" — задоволений, урвав він свої дитячі згадки.

Трохименко здивований був, що до нього прийшли сьогодні, бодай у згадці, літа дитячі, сам він ніколи не любив згадувати про своє життя на селі, бо зазнав там змалку усіх радощів і горя вбогої мужицької дитини… Особливо горя.

І зрозуміло, чому його серце лежить до Минки: "Таке мале дівча, мов той стручок перцю неспілий, а мусить змалку тупати коло скотини, ранить ноги по стерні, і ніколи — за життя своє — не доп'є, не доїсть, не доспить… Хіба Минка, свині пасучи, виб'ється коли із тих злиднів?"

Трохименкові стало жаль Минки, жаль змарнованих по наймах літ і сестри своєї, що десь у Києві чужі діти чукає…

"Поки багатий стухне, то бідний з голоду спухне… Виходить, бігай, Минцю, щоб поросятка в шкоду не вскочили!"

Червоноармієць скрутнув головою й міцніше стиснув у руках рушницю.

Ні, таки добре роблять, на його думку, більшовики, коли чухрають багачів… Хай усі будуть рівні!

Ще раз обвів очима голі стерні, стайки кіп і на межі, у бублик зігнуту, Минку.

Дівчина, розпустивши по стерні свині, обідала; вона вив'язала з вузлика шматок хліба, дві пучки солі і вмочила сизу цибулину в сіль ту…

Трохименко уявляв собі обід Минчин, бо не раз уже бачив, як вона обідала недалеко Збруча; а два тижні тому розпитав дівчину, чия вона й звідки.

1 2 3