Ви хіба не бачили?
— Як пішов? Куди?
— Спішно викликали.
Трудно повірити. Зарудний відчиняє двері і заходить. Пусто. Перехідний прапор у кутку. Схеми. Стіл. Непомірно великий портрет над столом.
З тривожним почуттям входить Голик до інженера Тихого. Ніхто не відповідає на привітання. Входить у другі двері,— теж. Мовчки зустрічає його трійка. Сідає в крісло.
— Можна й стояти.
Підіймається швидко. Треба було спокійніше піднятись. "В чому справа?"— хотів був спитати задирливо, але губи ослабли і під грудьми розтала раптом м'ятна пілюля. Інженер Тихий підходить впритул. Зовсім інша людина.
— Жених?!— вимовляє він тихо, з презирством.
— Тобто?..
— Поздоровити можна...
— Не розумію.
— Женишся на доньці Грекова?
— А хоч би...— Голик почуває, що перед ним розкривається прірва і він летить у неї.
— Чи це теж фантазія автора?
— Я...
— Почекай якати.
— Не лізьте в моє особисте життя! Я...
— Підожди, кажу. Це особисте життя інженера Грекова і його дочки перш за все.
Тихий бере зі стола папір і протягує Голикові.
— Ось твоя заява в загс. Порви негайно і забудь. Восьмикласниця, шістнадцять років. Ти що, навмисно задумав звести її батька в могилу? Якщо ми розкриєм цю справу, знаєш, що з тобою буде?.. ї це ж не все...
— Так. Це моя помилка,— глухо сказав Голик.
— Твоя. Можливо, й наша. І тільки тому, що Греков один з найбільш шановних інженерів, щоб зберегти його життя, ми залишаємо твій злочин в тайні. Тобі везе. Дякуй!
— Мовчу.
— Раз назавжди — точка!
— Так.
— Слово?!
— Клянусь...
З цього дня не знав уже Голик Валерій спокою. Не радували його ні робота, ні показники, ні успіхи будівництва, ні захоплення гостей-екскурсантів. Розторганий жалем, він вирішує повернутися до Катерини. Він чекає її, пише листи. Благає зустрітись,— чи не можна вернутися?
Зустрічаються увечері на високій греблі.
Залишились одні.
Валерій. Катерино!.. Якби можна вернутися!.. Катерина. Ні.
Валерій. І все почати з початку. Адже все пройшло!
Катерина. Ніщо не проходить.
Валерій. Честю клянусь тобі, клянуся життям!..
Катерина. Ніщо! Якби завдати сорому і страждань мені штовхнула тебе пристрасть, і така, що ти осліп і кинувся... Але ти... Це наша остання розмова... Скажи мені в ім'я найдорожчого, що тільки є на світі, ну... чого?... ну, моря нашого...
Валерій. Скажу.
Катерина. Ти все зробив з розрахунку, по плану? Валерій. Так. Катерина. Зрадив?
Валерій. Так.
Катерина. Не від нестримної пристрасті, не від багатства невгамовної душі? Валерій. Від бідності. Катерина. Від малості.
Валерій. Так. Від малості... нікчемності. Ще й досі не знаю як слід, до кінця...
Біля греблі в робочому приміщенні.
ВиконробШумило. Як чудово вчора ти виступив! Точно, гостро! З абсолютним знанням діла! З яким хвилюванням! Коли тебе покликали до Аристархова, збори гуділи ще з годину.
Валерій. Ну? (Дзвінок, бере трубку.) Так!.. Вислав сорок машин. Так, і сам виїжджав на кар'єр. (До Шумила.) Ну, закінчуємо! Година ще — і Дніпро вщухає навіки, і ми святкуємо день перемоги.
Ш у м и л о. Вірно. Людей бачив? Таки справжнє свято... Помчався... (Виходить.)
Валерій Голик підходить до вікна. Нахлинув приступ гнітючої нудьги. І раптом почувся йому немовби голос Катерини:
"Те, що освячено життям великих і малих людей, літературою, мистецтвом, що підносить ім'я людини над нелюдимою — любов,— ти так принизив! Розміняв своє золото на мідні гроші. Оглянься — все тут проти тебе: все радіє! Сумний тільки ти, і всі, до кого ти доторкався"
Валерій (тихо). Катерино, невже-бо не можна вернутись?
Увечері він її стрів на березі Дніпра. Спинились. Вітер^ Хвиля берег миє.
Валерій. Ой якби мені вернутись... Катерина. Неможливо. Для чого? Валерій. Я не буду жити без тебе. Катерина. Слова! Все книжні слова. Валерій. Мої! Клянусь! Катерина. Розійдемось!
Валерій. Хвилинку, благаю. Все, що ти сказала,— правда: мій егоїзм і сліпота, всі мої пристрасті мерзенні... Але це правда тільки по цей день. Сьогодні спала полуда з моїх очей. Все зрозумів! Гукати хочу голосно, просити і каятися: ні! Сьогодні прокинувся той, кого ти бачила в мені!.
Катерина. Прощай.
Валерій. Оглянься! Ти любиш мене. Тобі здається, що ти ненавидиш мене. Скажи, що це тільки здається тобі. Подивись на мене.
Катерина. Не бачу нічого... Іде алеєю молодого парку.
Проходять мимо дівчата, жінки, робітники з дітьми на руках. У дітей чепурні ляльки. В ляльок у целулоїдних ручках кольорові кульки. Радість і мир.
Розмови:
— Який юнак розкішний!
— Виконроб греблі Голик.
— Ото він?
— Так.
— Як виступив на мітингу вчора! Ну, просто неможливо слухати. Я плакала від радості, від гордощів...
Оглядаються на нього з захопленням.
Стрілися знов під сокориною у присмерку після роботи. "І блідий місяць на ту пору..."— гукає звідкись гучномовець. Вітер. Осінь глибока. Шумлять високі сокорини. Катерин а. Як я мріяла... Душа моя так прагнула тебе. 6 а л е р і й. Катерино!
Катерина. Степи, гребля, небо, море — скрізь я бачила тебе, все для мене був ти.
В а л е р і й. Не розумів я цього. Я розділяв любов і життя. Здавалось мені тоді, що, крім кохання й пестощів, нічого в тобі нема.
Катерина. Так мало?
Валерій. І краси, звичайно.
Катерина. Бідний, бідний, о, який же ти бідний!. Не можу промовити слова... Валерій. Якого?
Катерина. Коли одного разу вночі ти залишив мене, пам'ятаєш, в степу, я промовила голосно: "Мій милий...", потім ще одне слово, я вжахнулась. Я мало не вмерла.
Валерій. Пробач.
Катерина. Не можу. Я занадто звичайна. Валерій. Ти надзвичайна!
Катерина. Чим? Хіба прагнення до щастя і кохання, до материнства... щось надзвичайне?.. Валерій. Благаю...
Катерина. Ні, розлучились ми. Вже десь на іншій річці чи на морі зустрінеться мені морська душа...
До Аристархова приїхав генерал Федорченко з Зарудним. Оглянули греблю, електростанцію, місто. В кабінеті управління:
— Ну от, Гнате Максимовичу... Прошу сідати. От облетіли ви гідробудівництва великих річок...
— Так, майже всіх.
— І нас подивились.— Аристархов перевів погляд на карту Батьківщини.—"Що справило на вас наймогутніше враження?
— Ангара грандіозна... От де могутність!
— Багато моїх мріє податись.
— Ні. Вже досить вам Дніпра на десять років. П'ять гідростанцій, п'ять морів... А найдужче враження пережив я, уявіть, не на Ангарі, а тут. І не на вашій греблі, хоч ваша прекрасна, честь вам і слава. Я пережив його в своєму селі,— сказав генерал Федорченко і глянув на Зарудного, який підіслав був до нього делегацію.— Мені запропонували посаду в селі...
— Посаду? В селі? Чи не голови колгоспу?
— Так.
— Чого захотіли?— сумовито посміхнувся Аристархов.
— Я те ж саме їм сказав. Входить секретар:
— Голика викликали.
— Хай входить. Входить Голик.
— Ви мене викликали?
— Так.— Аристархов повертається до Голика з гіркою посмішкою.— Коли б ти знав, Голик, як не хотілось мені бачити тебе сьогодні! Приїхав мій колишній командир і його друг. У мене свято. Але я дав слово одному інженеру поговорити з тобою.
— Я можу прийти іншим часом.
— Ні. Не хочу таїти від гостей свої печалі. Це життя: добро і зло вкупі! Погано, Голику!
— Не розумію.
— Хам ти, брате, ось що.
— Трохи є.
— Не трохи,— багато. По-чесному, га?
— Ну, у великій справі гладко не буває. Хтось, можливо, і хам.
— Не хтось, а ти. Народ послав нас сюди на велику, радісну справу. Всі щасливі...
— Так.
— Чому я не бачу щастя на твоєму обличчі? Чому ти грубий? З жінками жорстокий? Ти — майже інженер. На тебе стільки витрачено державних коштів! Чому ти не інтелігентний?
— Я інтелігентний!
— Ні! Я бачу тисячі робітників інтелігентніших від тебе, аристократів духу!
— Ви ненавидите мене,— глухо відповідає Голик, сам в цю хвилину ненавидячи себе.— Ви давно ненавидите мене, і через це я вам здаюсь таким.
— Помиляєшся. Всі мої почуття йдуть на греблю, на море, на тисячі будівників. Мене ледве вистачає на це. Але я розумію,— тебе можна ненавидіти...— Аристархову важко. Голос, повний смутку.— Тебе можна так ненавидіти, Голику!..
— Будь ласка. Тільки йшов я на будівництві завжди попереду, і ви вручали мені перехідний прапор.
— Колективу, можливо...— сказав Федорченко. Голикові тяжко. Голик не хоче здаватись. Заговорила
впертість і пиха:
— Так, моєму колективу. Родимі плями вже як-небудь виживем у комунізмі.
— О, куди загинає!
— Еге. Збирається хамство в комунізм протягти. Ні, Голику, не прийме нас комунізм. Нащо ти образив інженера Грекова?
— Я не ображав його.
— Він тебе образив?
— Так.
— Ти хотів женитися на його дочці?
— Хотів.
— Таж ти жонатий двічі,— сказав Зарудний, вдивляючись у людину, яку він одного разу вбив у своїй уяві.— У тебе діти від обох жінок.
— Я це затаїв.
— Для чого?
— Це драма мого життя.
— Драматичний артист...
— Я так вихований. Я бачив у цьому, звичайно, підлість, але не більше. А що це більше й страшніше, ніж підлість, я... Зараз ви головного не знаєте про мене. І ніхто не знає. Що можете ви мені?.. Чим покарати?.. Я сам себе вже покарав навіки, так, покарав! Ходжу серед людей так, ніби голову хто мені одірвав і серце жалюгідне... Я можу йти?
— Іди.
— Хай іде.
— Іди від нас. Ми нічого не зробим тобі. Зрештою, навіть партійні збори, що вони тобі? І потім сором підіймати перед людьми твоє "питання" в цей час. Сором і образа.
Голик мовчки вийшов.
Скоро настала зима. На Дніпровськім Низу почалась вона пізно і пролетіла майже непомітно, тільки на початку весни нагрянув раптом холод і хуртовини розгулялися такі, що на добрий тиждень замели всі дороги.
Робота на греблі утруднилась, погіршало постачання. Ніхто, правда, не впав духом, темпи роботи не знижувались, але людське завжди лишається людським, і там, де нестаток, завжди десь виникнуть і сум, і гіркота, і навіть образи. Не пройшли вони й мимо сім'ї Кравчини, і все через ту ж хуртовину...
Птиці кричать уночі. Чути їх тривожний клич. Десь у високості, невидимі, летять вони над хатою. Що жене їх так рано в таку холоднечу, в хуртовину таку запізнілу?
— Ти чуєш? Птиці кричать...
— Де?
— Коло хати... Ось знову... Ану вийди.
Кравчина зводиться і, щоб не розбудити дітей, тихо виходить з хати.
В маленькім садочку — шестеро диких гусей. Від голоду і холоднечі вони вибилися з сил і, напівзамерзлі, попадали з неба в мокрий сніг.