Сьогодні лекція професора Грекова. Ось послухати кого!..
У вечірньому гідротехнічному інституті аудиторії тісні. Ллє молодь не помічає цього, тим більше, що всі вікна відчинені, видно небо й тисячі вогнів на греблі, звідки тільки що прийшли молоді будівельники. Чути гул машин і їх невпинне рокотання.
Інженер Греков читає лекцію. В нього обличчя простого робітника, і це особливо приємно поєднується з його величезною ерудицією, спрямованістю думки й почуття. Це трудівник Землі читає про Землю.
Геологічні ери, ясно і просто вкладаючись в лекцію, відносять уяву молоді в глиб мільйонів минулих років, в простори головних річок великої Росії, в майбутні часи.
"Російська Федерація багата могутніми ріками — Волга, Дон, Об, Єнісей, Ангара, Лена, Амур та інші. На Україні Дніпро один. Але й Дніпро протягом кількох найближчих років подібно до Волги закінчить еру свого, так би мовити, архаїчного буття і перетвориться в ряд водяних б'єфів, розділених греблями з могутніми гідростанціями, шлюзами і системою зрошувальних каналів.
І так, як і сам Дніпро одиничний, одиничними будуть і чотирнадцять його великих гідростанцій, з яких сім — на терені України. Інших, подібних їм, гідротехнічних споруд на Дніпрі не буде цілі тисячоліття. Тому, навіть передбачаючи в техніці майбутнього розумне використання атомної енергії, ми на довгі часи в плануванні своїх урожаїв будем розраховувати головним чином на наші організовані водні ресурси. Очевидно, і наші нащадки також. Якої б висоти культури не досягли вони в далеких комуністичних віках. Гідротехнічні споруди епохи початку великих робіт залишаться в їх свідомості як доблесні знаки нашого героїчного часу".
Катерина і Валерій сидять поруч. Очі виконроба широко розкриті. Слухає він лекцію чи поринув думками в своє неспокійне життя? Що записує він в такому гарячковому темпі, автоматично, не дивлячись на папір? Трудно сидіти їм поруч.
По їхніх кадрах, гранично виразних в їх безмовності, підуть у фільмі не тільки слова вченого, який розкриває перед ними глибокий зміст їх покликання. Іноді слова будуть витіснятися їх внутрішніми монологами, які не дають їм спокою.
Слова Валерія: "Ненавиджу Аристархова. Він сказав мені раз в присутності всіх, що я не будівельник, а поденщик моря, що зі мною не комунізм будувати, а бюрократизм. А мені однаково. Ні, мені неоднаково, я брешу, мені тяжко. Хто я? Що я? Як жаль, що я не інженер-професор, який читає ці розумні лекції. У нього книжки, наукові праці, а що в мене? Нічого. Але я ще покажу себе... Я оженюсь на його дочці і злечу, злечу, передо мною відкриються всі двері. Чому? Тому що він бог гідромеханізації".
Г р е к о в. Наші вороги кажуть: людство загине від пустелі. Рано чи пізно, їй судилося покрити мертвим саваном всю земну кулю. Земля стане царством засухи — таке її фатальне приречення. І головний фактор у створенні пустелі — людина. Ось що кажуть сьогодні могильники людства. Ось чому бути радянським інженером, вченим — велике щастя: перед нами розкриті неосяжні простори радісної праці на благо всього людства.
Слова Катерини: "Хочу слухати, хочу слухати й не можу. Слова професора щезають, тануть. Чому? Тому що я ображена. Мене принизила холодна, зрадлива людина. Мені говорять: він добрий, розумний, працьовитий. Він не винен у своїй душевній сліпоті. Винні у всьому жінки, що втратили своїх чоловіків на великій війні. Це вони, нещасні вдови, виснажили, розбестили його серце з п'ятнадцяти років, вимагаючи від нього... Ні, не вірю я, що він не винен..."
Вона пише на блокноті: "Я бачу свою матір-героїню, розіп'яту на груші жорстокими фашистами. За що? За кого? За всіх нас... і за тебе..."
Мовчки кладе блокнот перед Голиком. Той мовчки пише грубий знак запитання і приписує: "Товариші, підвищуйте свідомість. Треба дивитися вперед".
Катерина прочитала повчальну відповідь. Пише: "Дивлюсь — не бачу там тебе..." Не вистачає повітря. Хоче піти з аудиторії.
Швидко виходить.
Лектор. Голос натхненний: "Ми покликані історією для інших справ. Ми покликані захистити народи від невіри в свої сили, вказати їм розумні шляхи буття. Там, де сонце, вода й земля перебувають в дисгармонії багато тисяч років,— створити моря, а з тих морів провести по степах і пустелях нові ріки, глибокі й чисті, як наша мрія, наша спрямованість до миру й братерства народів. Ось хто ми сьогодні!"
Такого руху, як в цей вечір, ще не бачили на будівництві. Іде перекриття прорану Дніпра. Безупинним потоком, здіймаючи пилюку, несуться гучні самоскиди. Всі механізми в дії. Кравчина забув про свою втому, хоч він уже кінчає зміну. Він теж один з художників цієї великої панорами. Злагоджений потік машин, грім екскаваторів на каменоломнях, плавний рух будівельних кранів в урочистій темно-синій висоті, сигнали, 'світло, гуркіт падаючих у воду кам'яних глиб і плескіт шалених вод, затиснених камінням, хвилює й радує його.
А на греблі, на найвищій будівельній точці,— весь зір і слух — працює крановий машиніст. З ним син — хлопчисько, той самий Михайлик, що бачив на могилі похорон скіфського царя. Під час повороту крана кабіна наче швидко ширяє над землею і річкою, розкриваючи справа наліво і зліва направо незвичайної краси вечірню панораму будівництва.
Михайлик зачарований. Цієї краси вистачить йому на все життя.
Колись, може, стане він інженером на таких будовах, про які й подумати сьогодні не можна, але ця краса для нього перша. Це перша картина світу, яка окрилила його дитячу уяву. Тільки батько його трошки втомився, тому й розмова з батьком якось не клеїться:
— Тату, а на Марсі теж такими кранами канал робили?
— Так, очевидно, такими.
— І екскаватори крокуючі там?
— Так.
— А ми полетимо з тобою?
— Куди?
— На Марс.
— Чого? Там теж людям не мед. Холодно. їсти чортма. З квартирами біда. Одна назва, що марсіяни.
— У нас краще на Землі?
— Не знаю, синку. Як кому. Працювати скрізь треба... Краще ми на Єнісей поїдемо або на Кременчук.
— Яка сила-силенна! Жалкую я, що нема зі мною Марії! — Кравчина повертає до мене своє запорошене обличчя на півсекунди й знов поринає в потік машин. Його волохаті круглі руки міцно тримають баранку руля.
— Мріяла бачити це торжество на Дніпрі. І ось на тобі!
— Що з нею?
— Родити, уявіть, збирається!.. Четвертого! Ну що ви скажете!
— Ну що ж, прекрасно, дуже добре.
— Ми дали з нею зарок: родимо, перекриємо Дніпро і — до побачення. На новій будові переходжу на кран. Підростають двоє хлопчиків, сімейну бригаду організую. Гарна робота: теж фізична, але більш умственна!— Кравчина глянув угору, проносячись мимо височенного крана.
Не знаю я, партійний Кравчина чи безпартійний. Перед лицем райкому, можливо, він і не числиться в списках членів партії, але перед лицем історії нового світу він людина партійна. Він робить велику справу комунізму, разом з мільйонами собі подібних, як свою власну справу, до якої покликало його життя, і віддається їй всіма своїми пристрастями, всіма кращими помислами на маленькому посту водія вантажної машини.
Один час точно говорили, що Кравчина партійний. Це було в роки Вітчизняної війни, після того, як, попавши в оточенні в зовсім катастрофічне становище, він задовольнив прохання молодих бійців про прийняття їх перед смертю в партію, записав усіх і навіть видав тимчасові посвідчення. Про цей список довго потім говорили — після того, як щасливо врятувались усі, хто вступив тоді в партію. Потім виявилося, ніби сам Кравчина все-таки залишивсь безпартійним через непристосованість до зберігання таємниць, які ну аж ніяк не в'язалися з його натурою.
Єдине можна з цього приводу сказати про Кравчину цілком точно: ніяких розходжень з партійною* програмою в головних питаннях життя в нього не було. Ніяких ізмів, ніяких ухилів, крім хіба... але не будемо говорити.
Та й те, якщо й були часткові розходження, то тільки на різдво, під Новий рік або на паску, коли і в самого секретаря райкому партії невідомо що робиться на кухні. Проте якщо розібратись добре, то тут навіть і клерикальності особливої не було. Взяти хоч би товаришів "рангом вище", наприклад, різних там уповноважених, не кажучи вже про "сна-би" та інші "висококалорійні" посади,— теж народ солідної комплекції, а як же інакше?.. Така людина і страшнувата часом буває, особливо коли Кравчини дадуть їй вищу освіту, піднесуть її, створять їй славу, добробут, на ЗІМ чи ЗІС з дружиною посадять,— а їй цього мало, і починає вона виказувати казна-звідки позичене зазнайство. Тоді вже краще не питайте Кравчину про політику. Наговорить тоді Кравчина вам такого за п'ять хвилин, що й за п'ять років не замолити. Тоді вже дістається всім. Тоді вже й міністр — дурень, і секретар райкому — роззява. Тиждень тоді не підходьте до Кравчини, а то й два. І тільки через два тижні, коли вщухне його нестриманість, яка проявляється в крайнім обуренні й паплюженні вищестоящих,— тільки тоді почне він говорити, як після тяжкої хвороби, тихо і жалібно, з якоюсь болісною тугою в очах:
— Ой! Слухайте... Ну, добре, хай — плями! Хай вже там перелізли з феодалізму в капіталізм, з капіталізму в соціалізм,— чорт з ними. Але невже і далі полізуть?.. З нами... Га-а?! В комунізм?
— Не повинні б полізти.
— Не желаю! От клянусь, закінчимо дамбу, напишу особисто в Центральний Комітет: товариші, не желаю, вживайте заходів! Не дивіться ні на кваліфікацію, ні на освіту.
ні на стаж: негідник — геть негідника! Грубіян, бюрократ — на всенародний гнів! Бездушний себелюбець — геть!.. Дівчину яку згубили! Дочку голови колгоспу,— красуня, десять класів, душа чиста... Стрічаю недавно. Що з тобою, Катю? Мовчить. Вже ні посмішки, ні вроди,— нічого нема...
Катерина стоїть коло Дніпра. Незліченні зірки сяють у воді.
Непомітно вона входить у воду кроків на чотири. Захитались найближчі зірки.
Здалеку, з боку Козацького острова*, долинає тихий спів, і музика, і невгамовний гуркіт земснаряда, а над співом і музикою чути в дикторському тексті її голос:
— Скажи, річко... І ви скажіть, зорі золоті, де мій любий? Невже нема його й не було? Невже я осліпла і видумала те, чого нема в житті, що тільки в піснях є і в старих книгах?.. Чого болить душа моя? Я вся знесилена. Робота валиться з моїх рук.