Ніякі удари долі не освітлювали раптовим світлом його неясну натуру. Але, можливо, трапиться що-небудь таке, коли, мов обпалений блискавкою, побачить він у правдивому світлі свою неприглядність — та пізно. Вже марні будуть і самокритика, і самоаналіз, і розшуки соціальних причин. Ніщо вже не поверне його душі гармонії, тому що все проходить тільки для смерті, для життя нічого не проходить. Тому не будемо поспішати з вироком: ось біле, ось чорне. Ось людина з сонною совістю, приставлена до великої справи в могутнім і розумнім колективі. І навіть цей кінець їх важливого діалога послухаємо спокійно в чарівну українську ніч.
Катерина. Ти зрадив, обманив мене... Для чого?
Валерій. Без драматизму... Ситий по горло.
Катерина. Слова які... Чи думала я, що буду така нещаслива з тобою!!
Валерій. Ну, мало що. Можеш бути щаслива з другим.
Катерина. З ким? Не муч мене. Валерій. Щастя, щастя... В наш великий вирішальний час є речі більш важливі, ніж особисте щастя. Катерина. Які? Вкажи мені.
Валерій. Обов'язок... Праця на благо Батьківщини... соціалістичної.
Катерина. Ти мені це кажеш... Ти раніш казав...
Валерій. Я казав тобі й кажу: позбав мене від цього психологізму.
Катерина. Для чого ти обманював мене, чому бре-
хав мені щодня й щовечора? 4
В а л е р і й. Це не обман. Я нічого в цьому не бачу, нічого, зрозуміла? Це життя. Все має свій початок і кінець. Невже тобі не ясно, що ми — квити.
Катерина. Я зачала дитя.
Валерій. Не знаю, не знаю... Це... Це даремно.
Катерина. Валерій!
В а л е р і й. Я не можу любити одну. Інші можуть, а я не можу. Я так створений. Я натуральна людина. Я не хочу більше прикидатись. Нема!.. Було ось і нема, зрозуміла? Я всіх вас люблю, всіх бажаю, і всі ви мучите мене.
Катерина. Себе ти любиш, більше нікого. Ти говорив мерзенності про мене. Ти хвалився своїм друзям, що в мене...
Валерій. Ну годі, перестань!
Катерина. Який жах!.. Слухай, це жахливо! Якби був бог... на небі... він покарав би тебе за цей гріх.
Валерій. Ти чого хочеш? Змусити мене одружитись? Ллє ти ж сама кажеш, тобі ж набрехали, що в мене дві жінки І в кожної по дитині! Чого ти хочеш?
К а т.е р и н а. Нічого... Останнє питання!..
Валерій. Ну?
Катерина. Поклянись мені...
Валерій. Клянусь... В чому?
Катерина. Не треба...
Вони йдуть уже не в парі. Минув той час, коли все у них було єдине — дихання, ритм ходи, коли вони раділи погодженості всіх дотиків своїх, гармонії всіх рухів.
Катерина відстала. Голик іде один. Хвилина для нього гижка. В цю прокляту хвилину Катерина йому неприємна. Нін почуває себе винуватим перед нею і тому майже ненавидить її. Ця ненависть трохи його облегшує і ніби виправдує його. Але полегшення швидко його покидає, і він знову повний пекучої журби: "Ой недобре, недобре... Чорт його знає, звідки на мене лізуть оці... 1 цікаві які, одна другої краща, потім дивишся — ні!.. І Катерина... Вона ж подобається мені більше всіх, але теж... Що в ній? Любов і краса, та майже і все. Оженюсь я на Світлані, тільки на Світлані, тільки на Світлані. Чому? Тому що її батько бог гідромеханізації, а це все. Все! І як воно виходить — зрозуміти не можу, будь я трижди проклятий, убити мене мало, сучого сина, ну, чому я такий, чому? Ой-ой-ой!.. Хоча ні, дозвольте, почекайте, постривайте, адже головне не в цьому. Головне в тому, що комунізм будується, гребля росте, море наближається, і все це прекрасно, все чудово. І я адже росту, я дію в цьому великому могутньому потоці. Да! Частково я, звичайно, аморальний. Але — що моя аморальність?! Ніщо. Крапля в морі... Треба ширше дивитись... Ширше і вище".
Катерина йде позаду. Відстала. Одна.
їй не хочеться жити,— так зневажено в ній все. "Не можу. Не хочу жити",— гірко думає вона серед нічних просторів.
Тут автор не все записав, тому що не ясно до кінця, як відбувалися деякі сумні речі. Коли йому розповіли ранком, як заспівало щось у степу майже перед самим світанком, він подумав: "Горе". Це покинута людина співала свій реквієм. До цього привернула її самотність, і це покладе неповторний свій слід на все, що буде відбуватися з нею чалі.
Ховають Катерину з урочистими промовами. Не видно сліз. Тільки декілька молодих дівчат і літніх жінок, які поринули, очевидно, в гіркі особисті спогади, та дві-три подруги тужать тихо й жалібно.
Але споглядання раптової смерті дівчини — красуні й трудівниці — кладе свій слід на серця всіх присутніх. Всі обличчя небуденно значні, а в профорга й групорга в очах появився вираз, хоч і суворий, але піднесений і непохитний. Промовці згадують чесноти Катерини — скромність і ще раз скромність, і працьовитість, і добру вихованість. Промовці клянуться не тільки не падати духом, а, навпаки, ще сильніше з'єднати ряди.
Про виконроба Голика не говорять прямо. Але поскільки чутки про дійсну причину передчасної втрати вже другий день будоражать молоді серця, викликаючи гнів і обурення, це обурення звучить в устах майже всіх промовців. Правда, прізвище Голика не вимовляється, і таврується лише самий факт недорозвиненості людських відносин, які продовжують ще як пережитки перебувати в нашому суспільстві, але всім ясно, про кого йде мова. А зміст надгробних промов зводиться до того, що подібних недолюдків треба вимітати мітлою, випалювати гарячим залізом і до великих будов не підпускати на гарматний постріл.
На тему гарматного пострілу з особливою патетичною пристрастю і ораторською майстерністю виступає сам Валерій Голик, якому хвилина підказує майже справжнє натхнення.
Як він наважився на подібний виступ, невідомо. І ніхто не перебиває його ні єдиним словом, не викликає на поєдинок, не наказує негайно вийти геть і ніколи не повертатися на будівництво. Така інертна сила умовності.
Коротко, повний глибокої скорботи, промовляє батько Катерини, голова колгоспу, який приїхав сюди.
— Прощай навіки, дівчинко моя... моя дитино. Ніколи я вже не почую ані пісень твоїх, ні твого сміху і не потішуся, старий і одинокий, дітьми твоїми ненародженими. Буде, буде нове море і нові хвилі! Розцвітуть степи і люди, розумні, в добрі і в багатстві... Тільки страждання моє залишиться старим до кінця днів...— Тут голос Зарудного затремтів від туги, і це тремтіння передалось народу: серед жінок різно-робочих почувся плач.
— ...Не зберіг тебе твій одинокий батько... Прости... Все ніколи було... все ніколи, ніколи. А хтось зневажив твою красу й чистоту твою, і ти образилась на нас всіх і розплатилась... Ой щедро платимо, донечко моя, щедро!.. Хто він? Прокинься, скажи мені: хто цей жалюгідний, цей нікчемний...
Ідуть розмови по всьому будівництву: на бетоннім заводі, па греблі, на арматурних зварках, в самоскидах гомін іде:
— Ну, куди це годиться!.. Коли я дізнаюсь про подібні явища, мені хочеться кричати.
— Але це життя. Зараз це скрізь.
— Не хочу слухати.
— Адже ми діти велетенської війни. Згадайте пожежі, блокади, катастрофічні вибухи, табори смерті.
— Так. Таж воно все пройшло вже й минуло. Пройшов ураган, а мертва зиб ще довго будоражитиме
людське море. Бідна дівчина...
— Як тепер батькові?!
— Жахливо.
— Виросли майже до всесвітних розмірів: уже готуємось літати на інші планети. Як це поєднати?.. Планети і це...
— .Не знаю. Якби я знав, я не водив би самоскид. Чорт його знає! Зрозуміти не можу...
Для розслідування печальної справи Катерини і висновків по відношенню до Голика, винуватість якого доказана і яку пін навіть сам частково не заперечує, виділена спеціальна комісія з трьох прекрасних робітників будівництва на чолі з інженером Тихим. Але, на жаль, до цього дня ще не існує того міченого атома, який безпомилково просвітлював би придатність вищезгаданих товаришів якраз до цієї справи, а не свідчив би про їх громадянську гідність взагалі.
Помітивши зразу деяку неясність профілю прекрасної трійки, а також згадавши, що в одного з її членів теж було в минулому, не в такій, правда, мірі, але рильце в пушку, Голик намагається пом'якшити оргвисновки.
— Облиш, Голик, досить.— Голос трійки рішучий і не особливо чсуворий, тому що, очевидно, всяке діло має свою скуку.— Доведеться вліпити тобі строгача, не інакше.
— Так. Строгач забезпечений.
— Товариші...
— Строгач з попередженням. Все!
— Багато, товариші!.. Може, строгач, але без... Я прошу не травмувати мене. Я росту...
— Звичайно! Зростаючий кадр!— Тихий саркастично посміхнувся і встав. Його обурює Голик.— Ти дякуй, що все так обійшлося, і те, що бачив тут народ,— умовність, гака собі фантазія автора, захопленого пристрастю моралізування. І що нещасний батько Катерини не плакав над труною і ти не виголошував своєї брехливої каїнової промови. Адже ж усе це могло бути, Голик!
— Чорт його знає! І головне, працівник чудовий, от що прикро. Першорядний працівник, га?!
Тут Голик починає міркувати, що можна спробувати ще захищатися, якщо перейти з оборони в наступ.
— Так, працівник я. Не буду прибіднятись. Тому закликаю вас підійти до питання перш за все і головним чином з позицій інтересів держави й виробництва в цілому як такого. Крім того, я не бачу тут елементарного юридичного підходу: адже факту не було. Самі тільки фантазії і розмови. Комусь хочеться, можливо, зіграти на цьому.
— Чого ради?
— Мало чого! Від заздрощів, що в мене перехідний прапор, що я росту і розширяю горизонт.
— Так. Можливо, ми не зрозуміли тебе,— сказав Тихий і подивився на товаришів.
— Звичайно.
— Але ми стараємось підібрати до тебе ключі... Ввійдіть!
Входить Катерина. Вона в робі. Безперечно, її викликали з роботи.
— Здрастуйте.
— Привіт.
Голик сторопів. Як неприємно! Хочеться щезнути, провалитися.
Сказати їй що-небудь? Але що? Що? В горлі пересохло.
— Я можу йти? В мене літучка...
— Можеш...
Швидко щезає. Зразу полегшало. В палісаднику стрічається з двома приятелями. Розмовляє збуджено, радісно. Хоч ні, не зовсім: адже Катерину для чогось викликали.
— Ось що, Катю,— по-дружньому запитав її Тихий, коли Голик пішов.— Перш за все як здоров'я, як морально-політичний стан?
— Чудово.
— Працюєш?
— Звичайно. Аякже!
— А не хотіла б ти перейти на іншу дільницю?
— Ні. Навіщо?.. Ні, ні!
— Спокійніше буде...
— Я спокійна завжди.
— Так. А вчитися тобі... не важко зараз?
— Ні. Навпаки. Зараз, як ніколи, цікаво.