Мічурін ледве вирвався з лабет Терентія й кинувся в майстерню,— зачинилися позад нього двері. Терентій довго гатив у них щосили, загрожуючи й кленучи.
Але от прийшов ранок. Мічурін, сівши до стола, почав лагодити гармошку.
— Терентій!
До кімнати увійшов Терентій. Він уже тверезий. Він винуватий. Це помітно з кожного його руху. Він ладен на будь-які жертви, тільки б дістати прощення й забуття "пригоди".
— Слухаю. Іване Володимировичу!
— Ти боїшся страшного суду?
— Та... ні, Іване Володимировичу, от хрест святий, не боюсь.
— Брешеш, боїшся. Пекла боїшся.
— А чого боятись? Я вирішив, коли вже страждати, так з вами до кінця. Будь ласка, живуть же люди і в пеклі. Не всі ж бо праведні. Тільки, ради бога, простіть мені, дурню.
— Так... Ось ти вчора називав мене каїном...
— Іване Володимировичу, голубе мій...
— Ну, гаразд. На, віднеси годинник Пєтухову. Одерж півкарбованця.
— Слухаю.
— Підожди.
— Ну...
— Кажи, де пив?
— У батюшки на кухні. В них учора приїжджого професора приймали.
Пролунав дзвоник. Терентій кинувся в передпокій відчинити.
Увійшов Карташов. Кивнувши Терентію, Карташов запитав:
— Пане Мічурін? Здрастуйте.
— Так що ні, вони там,— сказав Терентій, проводячи Карташова до дверей.
— Тільки не раджу вам, пане професор, задавати їм пусті запитання. Вони сьогодні дуже не в настрої. Ви їм спершу про науку... кхм... от...
— Дозвольте. Професор Карташов, Євген Григорович,— сказав Карташов, увійшовши в майстерню.
— Іван Мічурін, годинникар,— сказав Мічурін і жестом запросив Карташова сідати.— 3 веселим похміллям вас
— Ну як?— спитав міський голова Биков, коли Карташов повернувся від Мічуріна. Всі батьки міста були в зборі.
— Що мені вам сказати?— значуще зітхнув Карташов і впав у крісло.
— Ага!
— Ну?— захвилювалась вся міська управа.— А все ж таки?..
— Я не розумію цю людину.
— Ну от!— розвів руками Биков.
— Все це дуже дивне й ні на що не схоже.
— Царице небесна!— зітхнув Христофор.
— А проте, звичайно, є в нього...
— Є, кажете?— хором спитали присутні.
— Безумовно. Я, звичайно, писав дещо про нього. Цілий ряд спроб з селекції й віддаленої гібридизації заслуговує, безумовно, найсерйознішої уваги. Це збагачує практику садівництва загалом, і зокрема на півночі. Але, панове, теоретичні претензії цього пана й та безцеремонність, з якою він поводиться з великими законами природи.,.
— Ну, це відомо,— підтвердив предводитель дворянства.
— ...це не піддається описові!— авторитетно закінчив Карташов.
У нього був дуже приємний баритон.
— Ах ти, боже мій!— не витримав Полубояринов.
— От бачите, я ж казав. Дуже підозріла справа!— отець Христофор захвилювався і навіть зайорзав у кріслі.
— Ні, панове,— сказав Карташов з гідністю,— я ж кажу — дещо, безумовно, є, хоч при цьому ніякої наукової бази. Суцільна гола емпірика.
— Пропаде людина!— бідкався міський голова.— Панове, може, зобов'язати його передати все це під город для військового госпіталю?..
— Ні. Нащо ж? Що ви?— авторитетно заперечив Карташов.
— Ну, треба ж якось допомогти йому виправитись!— сказав Биков.
— Горбатого могила виправить,— саркастично сказав предводитель дворянства.
— Вибачте мені, панове,— несподівано втрутився Хренов,— але я от довго спостерігаю його й сам дещо розумію, скінчив класи...
— Ви знову, Семене Семеновичу, за травку.
— Не в травці справа. Ви побачили б його переписку.
— Ну?— насторожився Соколов-Орлов.— Яку?
— З усім світом. Багато знає! Дуже багато. Іноді читаєш — голова обертом іде. Наука, та ще яка наука! Кошмар! І всі йому пишуть російською мовою!— Тут Хренов підняв грубезний палець і зробив артистичну паузу, щоб перевірити враження.— Ви, пане професор, не вірте йому. Це він прикидається цим, як ви сказали?
— Емпіриком?
— Так. Панове, обережно. Запевняю вас! Можливо, нам доведеться ще перед ним шапку скидати... Характер,— так! Але я теж не дурень. В мене він увесь як на долоні.
— Панове, дозвольте відкланятись!— Карташов підвівся.— Мені час.
— Як — час?— здивувався Хренов.— А юшка?
— Не можу.
— Як це так — не можу? Що не можу? Юшки не можу? Панове!
— Не можу, не можу,— сказав Карташов і поглянув, на годинник.— Батеньки! Запізнююсь на поїзд.
— Куди!!!— загорлав раптом справник.— В Петербург?! Не скуштувавши юшки? Що ж про вас подумає Академія наук?.. Затримати поїзд!!!
Вгамувавши гнів, Хрєнов підійшов до Карташова й за допомогою міміки й непередаваного руху пальців лівої руки так описав принадність наїдків і питва, що все застигло підвладне його талантові. Застиг і Карташов.
Минали роки. Мільйони людей вмирали на фронтах імпе* ріалістичної війни. Країна змарніла і впала в скорботу. Тільки природа сяяла безсмертною своєю красою. Безмежжям лугів серед сонних лісів струміли тихі російські ріки.
Цвіли сади. Одні квіти змінювались іншими, розцвітали й в'янули, залишивши насіння в плодах, і знов гілля вкривав сніг і цвіт, і важучий плід падав потай на землю, за законом.
Здавалось, ніби ніщо не змінилось у природі. Але багато що змінилося в світі. Багато що змінилось у саду революціонера природи Мічуріна. Змінився й сам Іван Володимирович,
Ішов дев'ятнадцятий рік.
Мічурін сидів під обважнілим від плодів деревом. Він дуже постарів і посивів, але був бадьорий і радісний, як ніколи, здавалось, за останні роки. Він приймав у себе старого листоношу Федора Буренкіна, що навідав його з цілою юрбою внуків та внучок.
— Чудові плоди у вас, Федоре Кузьмичу, чудові, душа радіє,— лагідно говорив Мічурін, дивлячись на скромних, вродливих дітей.— Так. У мене сьогодні особливе свято. Вгадайте, чого я вас покликав?
— Ну?
— Пам'ятаєте сім'ячко? Принесли ви його мені в конверті з закордонною маркою.
— О, скільки ж то років!
— Еге ж. Так ось потомок у новому вигляді, в нашому досконалішому, гібрид...— Мічурін простяг Буренкіну й дітям чудові золотисто-рожеві яблука.
— Яка благодать!
— Так, тут мала місце жорстока боротьба, поки вдалось знайти правильні співвідношення в подружжі, де кожне виросло далеко від другого, познайомити їх, приборкати характери...
— Скажіть на милость...
— Це вже шосте плодоносіння. І з кожним роком кращає. Подивіться, яка благородна, стійка форма. Ах, яке багате дерево. Не дерево — статуя.
Раптом загуркотів грім.
Вони прислухались. Здалеку, з-поза річки, стріляли гармати. Що це? Снаряди почали вже падати в річку, здіймаючи високі фонтани.
Раптом затремтіло дерево й яблука посипались на землю. Громадянська війна прийшла в сад.
Переслідувані Червоною Армією, містом мчали мамон-товці з артилерією. Тікали в безладді кінні й піші.
— Іване Володимировичу! Ворота висаджують!— закричав Терентій. Мічурін кинувся з саду до воріт.
Білогвардійська батарея спинилась біля воріт розсадника. Молодий офіцерик-верхівець віддав наказ козакам. Козаки кинулись до воріт і почали їх ламати, щоб завезти гармату в розсадник.
— Стій! Стій! Назад! Куди?— кричав Мічурін, ставши на місці повалених воріт.
— Іди звідси, діду! Іди геть!— кричав офіцерик.
— Дурень! З ким розмовляєш?
— Женіть старого к чортовій матері! — загорлав офіцерик.
— Хлопчисько! Я тобі дам!— кинувся до офіцерика Мічурін. Козаки кинулись на нього зі зброєю. Мічурін ухопився за гвинтівку й намагався вирвати її в козака.
— Громадяни, не чіпайте його! Він божевільний. Він несамостійний, громадяни, змилуйтесь!— благав Терентій.— Хлопці, плюньте на нього! Стій, не бий! Ваше благородіє, що ви робите? Не бий, кажу тобі, сучий сину, він божевільний! Громадяни! Зупиніться!!!
Але побачивши, що розрахунок на недоторканість божевілля жодного успіху не має і що життя Івана Володимировича висить на волосині, Терентій кинувся в атаку. Вхопивши за груди здоровенного чубатого козака, він затряс його, як грушу, з криком:
— Ти кого б'єш? Ти знаєш, хто це? Учений! Я тобі голову скручу!
Тим часом розлючений учений, пом'ятий, в роздертому костюмі, без капелюха, вирвав у козака гвинтівку й, кинувши її картинним жестом додолу, з криком "через мій труп" упав на землю перед ворітьми. Козаки сторопіли. Терентій уже схопив гвинтівку й, хто зна, чи не втратив би світ у цю фатальну мить двох великих мрійників, коли б на тину, немовби у ляльковому театрі, не з'явився новий козак й чітко не закричав:
— Більшовики! Ваше благородіє, більшовики обходять! Все зникло.
Мічурін підвівся з землі й випростався. Був він у поросі й реп'яхах. Мокре волосся збилось жалюгідним клоччям, піт струмів з нього цівками, але благородний блиск його тріумфуючого погляду робив його подібним до короля, що врятував від змія сво] володіння. Він був блідий від внутрішнього вогню. Його утлі груди ходили ходуном, і розторсані бронхітні півні вищали в грудях нестройним хором, і палаючі очі кресали іскри благородного переможного гніву. Здавалось, він от-от вигукне: "За мною! Музика! Вогонь!"
Терентій дивився на Івана Володимировича з зачудованням.
— Терентію, дай води!.. Постривай! Я тобі... Довго ти в мене пам'ятатимеш божевільного. Я тобі...
Чимало ще образливих слів, чимало загроз вигукнув переможець змія, але Терентій уже не чув їх. Він побіг по воду. Не чув і той, що казав їх. Коли Терентій приніс йому воду, він не напився, він не помітив її. Він дивився вслід старому світові, що тікав у безвість, і перед його внутрішнім зором постала вся повстала батьківщина. Неймовірно важкий і довгий шлях боротьби, величезний особистий досвід і прозорливість дослідника природи осяяли його свідомість і дали змогу відразу відчути весь зміст того, що сталось. Він збагнув, що прийшов його час. В суспільстві почалась нова ера.
— Дозвольте, Іване Володимировичу. Все це добре й навіть дуже добре,— казав він сам до себе другого дня, дивлячись у дзеркало.— Але яка доля спіткає ваш сад? Коли б не нарубали дров. Треба діяти, а? Як ви гадаєте?
Схвильований і гордий, стояв він перед дзеркалом у накрохмаленому комірчику й своєму святковому сурдуті, вдягненому чи не вперше після одруження. Він оглядав себе. Ось він тремтливою рукою поправив галстук.
— Іване Володимировичу,— сказав Терентій.
— Ну?
— Одне тепер я можу вам сказати.
— Ну?
— Сад пропав.
— Сад?
— Атож. І сад, і ми з вами.
— Чому?
— Пригадуєте ви того шибеника,— показав Терентій на аршин від землі, маючи на увазі злодія, безсумнівно, малого на зріст.— Павлушею звався, пам'ятаєте? Притаманний злодійі Скільки він мені в печінках сидів.