Подумайте, скільки мільйонів дітей не бачили там цвіту плодових. Прикиньте кілометри, тонни, століття, радість мільйонів. Ідіть. (До Карташова.) До речі, між іншим, те, що я вам сказав на драбині, останній мій гнів. Останні, так би мовити, крихти: старішаю й добрішаю з кожним днем!
Карташов. Але ви мене зрозуміли? Адже я не студентом прийшов до вас, а зі своєю великою закінченою картиною світу.
Мічурін. Ну, знаєте, я б не сказав. Хоч, зрештою, так. І в цьому вся ваша, вибачте, неміч. А у мене вона ніколи не була закінченою, картина світу.
Карташов. Будь ласка, Іване Володимировичу, власне кажучи, це навіть не так важливо. Для мене набагато важливіше саме це ваше відчуття марності.
Мічурін. Чого, чого?
Карташов. Всього минущого і мудре устремління до згоди й миру.
Мічурін. Якого миру... Де ви його бачите?..
Карташов. Іване Володимировичу, дозвольте, ви ж самі сказали: "Останні крихти гніву..."
Мічурін. Слухайте, не ловіть мене на слові... Не забувайте, що, крім гніву, існує ще священна непримиренність. А її у мене, слава богу, вистачить на всю вашу канцелярію.
— Іване Володимировичу,— схвильовано сказав, надійшовши, Рябов.— До вас приїхав голова ВЦВКу Михайло Іванович Калінін46.
— Що ви кажете?!
— Факт. Он він іде.
— Боже мій... Ну, що ж це?.. Слухайте! Що ви зі мною робите?!
Вони йшли садовою доріжкою назустріч один одному, президент юної землі Рад і вчений Землі.; вдивляючись здаля один в одного й стримуючи найскладніше душевне хвилювання, що супроводить рідкі зустрічі людей виняткових. Сади цвіли в такому, здавалось, захваті, як ніколи. Співали пташки, славлячи весну, і дівчата-опилювачі перегукувались з пташками на своїх високих драбинах серед запашного цвіту, допомагаючи квітам творити таїнство свого буття за розумною волею людини-творця.
Природа прекрасна. Несмак не притаманний їй ні в сполученні кольорів, ні в формах. Нема в ній ні місця, ні часу, коли б земля не гармонувала з небом чи вода з землею. Нема негарного дерева й квітів негарних: нема й не буде. І як би не панувала в природі анархія випадковостей, якою б інертною іі непіддатливою людським зусиллям вона не була, вона завжди буде дорога людині. А ступінь замилування споконвічною її красою завжди буде відзначати натури талановиті, піднесені, як вдячність людської душі за багатство дару в час щасливого народження. І скільки світ стоятиме, навіть коли людський геній збагне й підкорить собі всі її таємниці, й тоді не стане вона менш прекрасною, і ніколи не вичерпається джерело благородної радості від споглядання й оволодіння нею. Навпаки, джерело буде глибшим, ширшим і чистішим. Які гаї, хащі, дрімучі ліси зможуть зрівнятися з квітучим, вирощеним людиною садом?!
Квітував мічурінський сад. Всі вісімсот видів і різновидностей плодових, ягідних, городніх, декоративних рослин, зібраних з північної Дакоти, Канади, Японії, Маньчжурії, Кореї, Китаю, Тібету, Персії, Індонезії, Балкан, Франції, Англії і неосяжного Радянського великого Союзу Республік,— всі сорок п'ять сортів яблунь, двадцять сортів груш, тринадцять сортів вишень, п'ятнадцать сортів слив, всі, які тільки є в світі, черешні, аґруси, суниці, актинідії, горобини, горіхи, абрикоси, мигдалі, айви, виногради, малини, дині, троянди, помідори, лілії, тютюни, все, що було й чого не було досі на землі,— все злилося в одну дивовижну квітучу родину в цьому дивовижному саду.
— Дивно! От саме таким я вас і уявляв,— сказав Михайло Іванович Калінін, здаля ще простягаючи руку.— Здрастуйте, Іване Володимировичу!
— Здрастуйте, Михайле Івановичу. Ви теж саме такий, яким я вас собі уявляв.
— Яка благодать,— сказав Михайло Іванович, радісно оглядаючи сад.— От пройшовся по одній доріжці — і вже десять років геть з плечей. Як радісно!..
— І радісно й часом дуже сумно. Ну, що ви?
— Так. Поспішив народитись, Михайле Івановичу. Тепер от тільки очі розкрились, а день повечорів.
— Іване Володимировичу, не зводьте на себе наклепу* Що ви? Таж тепер тільки й починається.
— Ось тому й сумно. Природа, Михайле Івановичу, так само, як і суспільство, перебуває поки що, на жаль, в стані чернетки.
— Це правда. Зате як радісно знати, що перебудова людського суспільства й перебудова природи, глибоко захованих її підвалин почались саме в нашій країні,— сказав Михайло Іванович, вдивляючись у Мічуріна своїми добрими очима землероба.— Володимир Ілліч частенько згадував вас.
— Що ви кажете?
— Так. Який жаль, що він не міг відвідати ваш сад. Яке б це було для нього джерело натхнення!
Почувши ім'я Леніна, Мічурін зняв капелюх і якусь мить був ніби відсутній.
— Так,— сказав він тихо в задумі,— перед його величчю схилились не тільки люди, а й природа. Вона леденіла тоді з розпачу. Птахи замерзали на льоту й людські сльози...
Мічурін показав Калініну всі свої досягнення, всі зразки нових дерев, всі сміливі починання, водночас пояснюючи найскладнішу багаторічну методику праці й розкриваючи перед ним дивовижну біографію й долю окремих дерев. Віддавшись перегляду свогр складного творчого шляху, Мічурін так захопив і Михайла Івановича, що вони забули про чай, обід і навіть вечерю, не помічали настирливих всюдисущих фотографів, не чули чемних і несміливих запрошень відпочити й підживитись.
їх бачили в тісній парі, схилених один до одного, на всіх доріжках, грядках, на березі річки, серед молодих дерев. Іноді йшли вони швидко, захоплені рухом високих думок. Іноді сідали на старезну садову лаву й говорили стиха, немс>вби в руках у них була жива модель земної кулі й вони роздивлялись крізь лупу всі її недоладності. Вони мріяли про добро.
— Ви маєте рацію, Іване Володимировичу,— казав Ка-лінін.— Ви абсолютно маєте рацію. Наша Батьківщина повинна ж колись перетворитись на соціалістичний сад.
— І вона буде садом!
— Це не фантазія.
— Ні. Абсолютно.
— Це все в наших руках.
— Факт. Безумовно. Безумовно.
— Тільки, на превеликий жаль, чимало людей, і серед них немало наших відповідальних працівників, не розуміють часом природи числа, так би мовити. Не навчилися ще мислити великими категоріями.
— Розумію.
— Мабуть, людській природі здебільшого властива така інерція мислення.
— На жаль, так.
— Скажімо, тисячу чого-небудь людина конкретно погано вже бачить, а мільйон, десять мільйонів...
— От, от, от. Туман.
— Цілком вірно. Дещо нематеріальне, абстрактне. Але, справді, уявіть собі, що кожен наш землероб виростив два плодові дерева...
О Михаиле Івановичу!
Одне для себе, а друге для уявного товариша з міста, позбавленого щастя обробляти землю. Це значить двісті мільйонів фруктових дерев.
— Через п'ятнадцять років це — півмільярда...
— Це проблема харчування...
— Харчування, пейзажу, клімату!
— Мало того, а яка краса,— сказав Михайло Іванович.— Я собі уявляю, як розквітнуть кращі властивості нашого народу... При нашому вихованні в цих умовах.
— Це чудово!
— Яку велику справу ви робите, Іване Володимировичу! Як полагіднішають звичаї, характери, манери.
— Так. Розумію.— Мічурін зітхнув.— Отак от глянеш навкруги — верба, осика або якась фруктова копійчана дичка. Уявити тільки! Ганьба й непорозуміння.
— Ага... До речі, от про хліб. Ви казали про горіх. Це дуже цікаво й зовсім несподівано.
— Я абсолютно певен, Михаиле Івановичу, що хліб майбутнього — це не тільки пшениця.
— Що ви маєте на увазі?
— Горіх. Маю на увазі один південний сорт. Надзвичайне дерево,— пожвавішав Мічурін.
— Ну-ну...
Вони стояли перед цим деревом.
— Створити гаї таких дерев від самого нового Півдня до Москви по всіх географічних довготах, ви уявляєте собі...
— Все зрозуміло. Це значить дати багатющий даровий продукт. Збирай і живи.
— Так, Михаиле Івановичу, і це буде.
— Буде, буде.
— Так! Не буде вже нас із вами між живих, але це буде. Я зроблю цей горіх... Я реконструюю його для нашого середовища. Шкода, що я пізно прочитав Дарвіна й Тіміря-зєва і багато років змарнував на помилки... Що б то вже було!
— Нічого, Іване Володимировичу, ми все вам дамо. Уряд. Все рішуче,— тихо, але впевнено сказав Калінін.— Ви тільки скажіть, що вам треба.
— П'ятдесят років життя,— посміхнувся Мічурін, трохи помовчавши.
— Ні,— тихо сказав Михайло Іванович.— Цього, на жаль...
— Знаю.
— Ми помремо так само, як і ви.
— Передчасно.
— Так. Але я певен, що, саме дякуючи вам, наші онуки по-іншому говоритимуть на цю тему. Це фаустівська вічна тема 47. І ви її вирішите, повірте мені.
— Вірю. Ми з вами її вирішимо.
Раптом на садовій доріжці з'явились дві неспокійні фігури.
— Ой ходімо звідси швидше. Фотографи!
— О господи. Сюди, за кущ. Михаиле Івановичу, лягайте.
— От нещастя. От кара!
— Ходімо... Чудний характер у мене, Михаиле Івановичу.
— Не любите фотографуватись? Я теж.
— Терпіти не можу. Сфотографують тебе і як навмисне всі зморшки повип'ячують. Так про що я? Ага. Я все, все життя якось, ну, як би вам сказати...
— Що, Іване Володимировичу?
— До чого б я не доторкнувся, я завжди бачу, як це можна зробити кращим.
— Розумію.
— Все життя. І все життя я вдосконалював навколо себе все, чого дотикався. І тому людям зі мною було неприємно, неспокійно якось. Вам не здається? Ви цього не помітили?
— Ні, що ви, ні. Навпаки,— сказав Михайло Іванович.
Вони помовчали. Долинула пісня.
— Як гарно співають,— тихо зітхнув Калінін.
— Це студенти й студентки... Чудесна молодь. Не знаю, жив би ще сто років для них, не злазячи з грядки,— сказав Мічурін.
— Так, велика, велика справа. Володимир Ілліч казав: будуть свята квітів, цвітіння, свята плодів. В соціалістичному саду зімкнеться новий цикл людського життя — і благородне трудове виховання дитини, і відрадне, трудове, в міру сил, буття старості.
— Велика думка,— сказав Мічурін.— Я теж думаю про це десятки років.
Була вже ніч. Осяяні місячним світлом дерева стояли в цвіту, як наречені в чеканні женихів. Співали солов'ї в кущах. Тихо плинула Воронеж-ріка. А над рікою лунали й линули вдалину широкі російські пісні.
Вони просиділи на лавочці всю ніч.
А вранці, прощаючись, Михайло Іванович сказав:
— Мені приємно подарувати вам цю різьблену шафу моєї роботи. Не прийміть це за акт прихильності особи влади.
Дякую. Ну що ви! Боже мій... Я буду зберігати в ній насіння.
— Це просто моє щире бажання хоч чим-небудь підкреслити повагу і симпатію до вас.