Навіть, здалося, що той зітхнув з полегшенням при останній відповіді Зоріна. Тепер він ще більше пересвідчився, що дійство, яке відбувалося тут, зініційоване колишнім Президентом Академії наук. А причиною зацікавленості першої людини науки в державі був виступ Зоріна сім років тому на Президії АН СРСР і, мабуть, його монографія, що він її підписав тоді Президентові. По суті Потураєв його того разу нібито підставив. Та вийшло на краще. На тодішній Президії, як і тепер, хтось ніби доповідав і відповідав на запитання замість нього. Але там він ще цього не усвідомлював. Він тоді відчував себе людиною, котра хильнула для сміливості і тим зняла з себе всі комплекси, а головне позбулася внутрішнього цензора, котрий пильно стежив, аби він не бовкнув чогось зайвого.
Тим часом Александров щось сказав Соколову, підвівся й вийшов. Роль головуючого перебрав на себе Борис Сергійович Соколов.
Запитань було багато. На більшість із них Зорін давав відповідь одразу — це були стереотипні запитання фахівців, на які він звик відповідати упродовж дванадцяти років. Але були й складні і тоді в свідомості його швидко бубнявіло зерно паніки. А на зауваження одного вченого він сказав:
— Я не можу так одразу відповісти. Мені треба подумати.
Попри очікуване ним розчарування на лицях учасників секції, він завважив на деяких схвалення, мовляв, не став викручуватись, а на деяких навіть співчуття. Отож ці люди симпатизували йому.
А тоді пішли виступи.
Всі, хто виходив до трибуни, починав з того, що це засідання незвичайне, бо йдеться про перше відкриття за всю історію гірничої науки. Дехто повідав про власні розробки, які ледь-ледь не дотягнули до абсолютної новизни. Дехто по-доброму заздрив. Були й такі, котрі піддавали сумніву пріоритет Зорінської заявки, висуваючи досить вагомі аргументи проти. Але їх не менш аргументовно спростовували інші. В залі вже не він — автор боровся за пріоритет ідеї, а сама ідея відстоювала себе. Зорін завважив, що в нього більше симпатиків, аніж супротивників десь у співвідношенні три до двох. А ще він побачив, що за вікнами була ніч.
Виступили всі, хто мав щось сказати. І коли вже бажаючих вийти до трибуни не виявилось, головуючий запитав:
— У кого будуть які міркування з приводу ведення зібрання?
І тоді підвівся чоловік з борідкою.
В Зоріна всередині щось тенькнуло, і водночас заворушився його великий двійник, готовий стати у двобій з невидимою рукою, що підбиралася до серця, щоб узяти його в жменю.
— У мене, — сказав чоловік, — Але не з приводу вашого, Борисе Сергійовичу, головування… Мені здається, буде краще, коли у формулі заявки з’являться слова "експериментально встановлено". З одного боку це надасть ваги відкриттю, з іншого надасть нам рішучості під час голосування… Хе-хе.
— Як на мене, зауваження слушне, — погодився Соколов. Тоді — до Зоріна — Андрію Микитовичу, ви маєте щось сказати з приводу виступів?
— Маю, — відказав Зорін, підводячись і відчуваючи, що замість нього говорить уже той — більший Зорін. — Я хотів би подякувати високе зібрання за увагу і неупереджене ставлення до нашої ідеї. Всі зауваження будуть проаналізовані й враховані. Ще раз дякую.
Сідаючи, він завважив, що цей другий Зорін мав більший вплив на людей, ніж він сам. Той немов би ставав часточкою кожного з них. "Чи в мене вже дах поїхав? — раптом майнуло в голові.— Це ж треба вигадати розщеплення особистості і самому в це повірити!"
Тим часом Соколов повідомив:
— Переходимо до голосування.
Зорін з подивом помітив, що в залі ніхто не підвівся, аби піти по бюлетень. З усього голосування мало бути відкритим.
— …Отже на ваш розсуд виноситься заявка "Закономірність руйнування гірничих порід у підземних умовах", автори: Зорін, Пєтухов, Ліньков, Кузнецов, Полуянський, Тарасєв. Хто за те, щоб визнати її як відкриття в галузі гірничих наук? Ні, не так… Хто вважає, що це відкриття?
Зорін сидів у першому ряду спиною до зали і не міг бачити, що там діється. А вираз на обличчі головуючого, який заходився рахувати, нічого не виказував.
— …Вісім, дев’ять, десять… — Соколов підвів руку з вказівним пальцем. — Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять, тридцять. Одноголосно, — підсумував він нарешті. Вітаю вас, Андрію Микитовичу! Це велика перемога, і не тільки ваша — авторів, а також гірничої науки. Сподіваюся, що од вас почнеться відлік відкриттів у цій галузі.
До нього підходили незнайомі люди, тисли руку, але це все відбувалося в якомусь напівтумані. Кудись подівся "двійник", залишивши його напризволяще. Він ніяково посміхався, дякував.
Та раптом знадвору долинуло "вжик, вжик". Там чистили сніг. З тим у свідомості спалахнула картина дитинства: ось він, десятирічний хлопчик, в ранкових сутінках допомагає мамі згрібати сніг біля будинків, у вікнах яких ще не світилося. Мороз щипає ніс, щоки, проникає за комір благенького пальтечка, холодить шию, а крізь зав’язану вушанку долинає "вжик, вжик"— шурхіт важкої грабарки по заледенілому асфальту.
— Отямтесь, Андрію Микитовичу, — почувся знайомий голос. То був Пєтухов, котрий близько чотирьох годин очікував у фойє.— Як я зрозумів, Бог милував? — сказав Гнат Макарович.
— Милував, — відказав Зорін. Він тільки тепер завважив, що на його колезі й цього разу була червона краватка. Інших той не носив і, мабуть, не мав. На всіх зібраннях і конференціях, на яких Пєтухову часом доводилося й головувати, його справне обличчя завжди прикрашала червона краватка, як натяк на прізвище.
Останнім підійшов Соколов. Потиснувши їм з Пєтуховим руки та привітавши з перемогою, він сказав:
— Протокол буде готовий завтра-післязавтра. Але, крім того, ми ще й потелефонуємо їм — в Комітет. Чи визнають вас всюди — хтозна… Але те, що вас визнали тут у нас — також немало. Принаймні, ми даємо добро на розсилку вашої заявки всім провідним ученим світу. — Поміркувавши, Соколов додав — Гадаю, ми не помилились. — Він уже намірився був іти, та раптом запитав — У вас до мене особисто запитання є?
— Є, — відказав Зорін. — А чому голосування було нетаємним?
Соколов усміхнувся.
— Бачите… Тут, — він окинув поглядом спорожнілу залу, — сиділи тільки академіки та члени-кореспонденти — люди… Ну, ви самі розумієте… Від кого їм критись? Один від одного? Від вас? Нащо?
Зорін завважив, що чоловік цей не здавався вже таким моложавим. Йому, напевне, було близько шістдесяти. В очах його вгадувалася втома — не від кількагодинного головування, а значно глибша. Він не був типовим "генералом" від науки, з якими Зоріну доводилося часом зустрічатись. Це був трудар, але трудар, якому доля вповні платила за його чесний труд. Таке трапляється рідко. Коли вони вже самі залишилися з Пєтуховим в залі, аби познімати зі стенда графіку, той поцікавився:
— А чого Александров пішов?
— Хтозна, — відказав Зорін.
Раптом в пам'яті виник діалог між ним і Докукіним після виступу на Президії Академії наук сім років тому. Розмова відбулася у нього в номері, за преферансом.
"Знаєш, я тобі по-доброму позаздрив, — звірився тоді Докукін. — Ти так красиво підніс свою розробку… А в мене вийшло якось блякло".
"У вас теж ловко вийшло, — втішив Докукіна Забігайло — третій партнер з преферансу. — Просто Андрій своє виспівав, а ви доповіли".
"Мабуть що", — погодився Докукін.
А Зорін, згадавши, як несподівано тоді злетіло з вуст Потураєва, що виступатиме він, подумав, що то була чиста випадковість. Він міг би й не виступати.
…Вечеряли в ресторані.
Пєтухов, розливаючи горілку в чарки, зауважив з усміхом:
— Кажуть, від радіації допомагає…
Щось перевернулося в душі Зоріна після іронічного зауваження колеги. На мить він відчув себе пішоходом, що йшов шляхом від Єнакієвого до Чорнобиля. Той шлях пролягав в іншому вимірі, мав колір страждань, жаху і крові, а Зорін був одним з великого людського потоку. Та якщо інші не знали, куди йдуть, то він знав; йому пекло руку, що її колись потиснув Александров.
Дзенькнув кришталь келихів.
— За успіх! — сказав Гнат Макарович.
— Будьмо, — відказав Зорін.
Коли вони спустошили тарілки з заливною рибою і Пєтухов наповнив чарки вдруге, Зорін озвався:
— Ви цікавились, чого пішов з засідання Александров.
— Так…
— А запитати слід про інше: чого він — учений-атомник прийшов на засідання секції з раптових викидів?
— Ну, він — чільний член найвищого форуму…
— Ні, не тому. Він просто знає цю роботу.
— Звідки?
— Сім років тому я доповідав про це на Президії Академії наук і підписав йому свою монографію.
— Он воно що… То виходить, він прийшов, аби вас підтримати.
— Не виключено.
— Це велика честь. Тоді давайте вип'ємо за Александрова; щоб його зірка, яка донедавна так яскраво палала, не надто швидко закочувалась!
— Зірка-полин… — зауважив Зорін, торкаючись своїм келихом келиха Пєтухова.
— Це щось із Біблії?
— Є там таке. А полин і чорнобиль — те ж саме.
— Атож, не позаздриш чоловікові,— мовив Пєтухов. — Кажуть, що то його реактор. Хотів, як краще…
— Хотів, — відказав Зорін з сумнівом.
— В газетах писали, що на випробування атомного човна з його реактором він взяв з собою сина.
"Так ось чого учений з борідкою так допитувався, чи я власноручно здійснював апробацію способу, — подумав Зорін. — Встановлюючи істину, він водночас і лестив Александрову."
Принесли друге. На великій тарелі, крім картоплі-фрі з відбивною, лежало потроху зеленого горошку, буряка та моркви.
По третій випили мовчки й заходилися біля відбивних. Обличчя Пєтухова розпашіло, але завдяки яскраво-червоній краватці це не надто впадало в очі. "Він знає цю свою особливість, — майнуло в голові у Зоріна. — Того й носить такі краватки".
— Може, я помиляюсь, — озвався Зорін, — але мені здається — біда Александрова в тому, що впевненість у своїх наукових розробках він переніс — ні, поширив, на тих, хто впроваджує їх у практику. А там зовсім інші люди. Ви самі знаєте, скільки наукових методик було загублено виробничниками…
— Так, авжеж, — погодився Гнат Макарович. — Там на кого натрапиш. — Він вилив решту в чарки. — Мо’, ще одну? — кивнув на порожню пляшку. — Скільки того життя?!
Зорін, в якого добряче вже шуміло в голові, сказав:
— Ну, якщо від радіації допомагає, то чому б і ні? А тільки не цілу пляшку, а по сто п’ятдесят.
— До речі, як у вас там після Чорнобиля? — посерйознішав Пєтухов.
— А як? — Зорін на мить замислився. — Вже й фольклор чорнобильський з’явився: "Пожурились українці — ні в кишенях, ні в ширінці".
— Нічого собі жарт! — усміхнувся Пєтухов.
Вони замовили ще по сто п’ятдесят, потім — по смаженій качці і ще раз по сто п'ятдесят.