Коли підхопився, в гарячці хапаючись за сокиру, то побачив, що рептилія далеко відстала. Вона не так гналась, як боролася з вітром. Сильні пориви його напинали плавник, який тепер нагадував фіолетове вітрило. Звір ледь утримувався на ногах. Раптом він почав звиватись, корчитись, а тоді, роззявивши пащу, виблював мій рюкзак. Одночасно до слуху долинуло довге натужне ревіння, яке на мить перенесло мене на берег карбонової водойми. Але тільки на мить, звук той, хоч і нагадував віддалено голос амфібії, але належав рептилії. В ньому вчувалась лють і якась туга. Враз луною відгукнулося від озера, а по хвилі між прибережними рослинами замиготів фіолетовий плавник. То родич мого переслідувача поспішав у наш бік… Я вкрай виснажився. З одного боку пекуче сонце і грузький пісок, з іншого — соромно навіть про це писати — страх. Мене охопив такий смертельний страх, який трапляється тільки у сні. Хай їм біс, тим рептиліям! Я ледь переставляв ноги, до того ж відчував пекельну спрагу. Та скоро пересвідчився, що пагорби, до яких прямував, зовсім не пагорби, а ліс. Дерева в ньому ростуть так густо, що крони їх сплелись у суцільне склепіння. Наблизившись, я впізнав з-поміж них кордаїти, сигілярії. При березі, між лісом і озером, виступають з води пагони хвоща і плауна, а над ними пурхають велетенські бабки з блакитними очима. Вода в озері виявилася солоною, до того ж пахла болотом, і я подався шукати джерело. Скоро його знайшов, воно витікало з-під плаского каменя при самому березі. Довго пив, підставляючи під джерело складені човником руки, а тоді ліг на нагрітий сонцем камінь і лежав у забутті доти, аж поки не відчув, як по тілу розливається сила… Коли я нарешті оговтався, то почав відчуватися якось незатишно, мене навіть пойняла тривога. Проте скільки не видивлявся довкола, нічого загрозливого не помітив. Дракони, як два фіолетові вітрильники, "пливли" до печери. Під каменем, на якому я розташувався, не було жодної щілини, де б сховався скорпіон, та й з лісу нічого не загрожувало. І тут увагу привернули концентричні кола на воді.
Прикипів поглядом до того місця, звідки вони розходилися, але, крім заростей хвоща і плауна, а ще зеленаво-рудих латок жабуриння, нічого не помітив. Тим часом хвилі однакової амплітуди, ніби їхнім джерелом був вібратор, продовжували розходитися по воді, майнула думка, що в куширях виділяється болотний газ, але ж чому не чути булькотіння? І тут вітром хитнуло зарості хвоща, і я побачив у просвіті дві молочно-білі кулі завбільшки з невелику диню. При виді тих двох куль мене аж млость пройняла і щось невидиме потягло в воду. Але в пригоді став мій вічний дух протиріччя. В житті я звик протидіяти чужій волі. Коли в дитинстві мене змушували сідати за уроки, я йшов ганяти м’яча, коли ж радили погуляти, я сідав до книжок. Інколи я навіть протидіяв сам собі. Отож, відчувши, як мене невтримно щось тягне в воду, я подався нагору. Враз невидимий зв’язок між мною і тими двома кулями обірвався, стало легко, ніби виплутався з тенет. Та дослідницький рефлекс, набутий за тривале мандрування в часі, що вже став рисою мого характеру, змусив підняти замашну мушлю, яких тут чимало, і пошпурити в куширі. Але замість плюскоту почулося, як щось глухо гупнуло, і тієї ж миті те, що я прийняв за жабуриння, перетворилося на острівець, відірвалося від води, мабуть, на висоту мого зросту і, блиснувши проти сонця білим черевом, впало на пісок за кілька кроків від мене. Я ж не став очікувати, поки істота, завбільшки з доброго вола, зробить ще один стрибок… Учителю, оте страховище виявилося жабою. Спостерігаючи з безпечної відстані, як у неї вібрує воло (це від нього розходилися по воді хвилі) і поблискують навпроти сонця нерухомі лупаті очі, я відчув, що, впізнавши в амфібії жабу, раптом позбувся страху. Ніби й не від неї щойно тікав. Хіба можна боятися істоти, родичок якої ще хлопчиськом я бачив на березі Конки?
Сівши на задні лапи, жаба застрекотала. Велетенська паща з частоколом коротких зубів все ж давала знати, що це не та беззахисна істота, з якою я колись безпечно бавився. Жаба довго стрекотала, не зводячи з мене баньок. Її вологу, зеленаво-руду, як переспілий огірок, спину швидко сушили вітер і сонце. Тим часом я знову відчув невидиму силу, що тягла до неї. Розлючений новою спробою заманити мене в пащу, я підняв чималий камінь і пожбурив ним у амфібію. Та камінь відскочив від роздутого вола, ніби то був надувний матрац. Мабуть, переконавшись, що на мене її навіювання не діє, тварина незграбно розвернулась і поповзла, а певніше — "попливла" назад. Перетинчасті лапи гребли пісок точнісінько, як воду. Тулубом і рухами вона нагадувала карбонового стегоцефала, не вистачало тільки хвоста і ороговілих латок на шкірі. Опинившись у заводі, вона несподівано голосно кумкнула і попливла в куширі, над якими пурхали півметрові в розкриллі бабки. Я вже збирався повертатися, щоб іти, та раптом побачив, як жаба блискавично вихопилася з води і проковтнула одну з бабок, що сиділа на стеблі хвоща…
— Хіба й справді світ колись знав отаких страховиськ? — озвався Славко, щойно Марія зробила невелику паузу.
— Знав, Славко, ще й не таке знав… — На сірому обличчі вченого тліла добра посмішка, в якій водночас вчувалася й іронія. — Природа йшла до вершини свого творіння — людини — навпомацки. А відтак і помилялася часто. Ну навіщо, скажімо, було створювати оте віяло на спині рептилії або рогові нарости на тілі стегоцефала і сеймурії? Та разом з тим у перші мільйоноліття після виходу амфібії на суходіл сталися також зміни, які згодом відіграли роль і в розвитку людського скелета.
— Ви хочете сказати, що людина успадкувала щось від тих потвор, які мало не зжерли нашого Олексу? — обурилася дівчина. В її блискучих чорних очах ще не пригас страх від прочитаного.
— І від цих, і від багатьох інших, — відказав Чумак.
Дівчина непомітно поглянула на своє відображення в люстерку.
— Ну, наприклад, що саме? — запитала.
— Найзагальніше — симетрію, а конкретно — кульовий суглоб. Якщо рибі досить було, щоб плавник рухався тільки взад-вперед, то наземній істоті цього вже було замало. Виникла потреба у бокових, потім і в кругових рухах кінцівок. Отоді й почав "розроблятися" кульовий суглоб. Це був великий винахід природи, яким скористалися всі хребетні. Водночас видовжувався і перетворювався на п’ятипалу кінцівку плавник. Завдяки цьому тварина вже могла пересуватись по нерівній поверхні і утримувати тіло над землею. Та, мабуть, найістотнішою зміною було збільшення черепної коробки у перших мешканців суші. Та це й не дивно. В морі життєві умови одноманітні: температура, освітлення і кількість харчу змінюються мало. На суходолі ж постійно відбувається зміна тепла й холоду, сонця й дощу, виникають урагани, пожежі, повені, епідемії. І тварина на все те мусить реагувати, а отже й розвиватися.
— А як ви гадаєте, Мирославе Петровичу, — мовив Славко, торочачи рудого вуса, — людина успадкувала від нижчих істот тільки особливості скелету чи, може, й психіки? Наприклад, потяг до блукань?
Учений на мить насупив кущики брів. Уловивши ту зміну на його обличчі, Славко додав:
— Я знаю… Може, я поставив не дуже кваліфіковане запитання. Адже я не спеціаліст — в палеонтологію прийшов з математики.
— Щоб відповісти на це запитання, потрібні знання вищого порядку, — насупленість на обличчі вченого поступово змінювалась поблажливою посмішкою. — На жаль, наука ще їх не має.
— А як ви гадаєте, Мирославе Петровичу, — мовила дівчина, — таку рису, як єхидство і поміркованість, людина успадкувала від примітивних істот чи виробила в собі сама?
— Годі вам, годі… — м’яко закликав Чумак.
— Прийде скоро Олекса, я в нього запитаю, чи йому траплялися в мандрах помірковані, обережні і в той же час єхидні істоти. Мусимо знати, хто з пращурів наділив людину тими рисами, — сказала Марія.
— А поки що продовжимо читання, — нагадав учений.
Дівчина взяла лабораторний журнал і почала читати:
— Прямуючи до лісу, я щоразу наступав на спірально закручені мушлі молюсків, котрих бачив ще в силурійському морі. Більшість із них була пошкоджена, немов їх щось розгризало, мав бути якийсь хижак, що харчувався молюсками. Я намагався уявити його жувальний апарат, але моя фантазія далі "дракона" не сягала, пригадав навіть брязкіт склянок, коли заплічний мішок опинився в його пащі… Я зупинився на узліссі, де росли низькорослі дерева — бочки з султанами лапатого листя, і почав вдивлятись у присмерк лісу. Це вже були не ті колоси, під якими я гуляв у карбоні. Їхні стовбури значно тонкіші, без гілок, схожі на кокосову пальму. Шкода тільки, що не ростуть на них плоди. Рожевий піщаний грунт місцями вкривають латки моху, а в особливо тінистих куточках розрослась папороть. Я і впізнавав, і не впізнавав знайомий з карбону ліс. Чогось подібного я вже зазнав, коли після кількарічної перерви приїхав у гості до бабусі і не долічився в садку двох найстаріших горіхів і водночас відзначив, що каштанове деревце, яке я посадив ще хлопчаком, вкриває тінню майже весь двір. Я не поспішав заглиблюватись у лісовий присмерк, який де-не-де протинало сонячне проміння. Дослухався до шурхотіння листя вгорі, до потріскування крил бабок, схожих на ту, котру проковтнула жаба, видивлявся на рожевому піску сліди. Мені навіть привиділася під кордаїтом велика перетинчаста лапа, схожа на жаб’ячу, але виявилося, що це був лист цього дерева. Багато стовбурів, як і в карбоні, обвивали товсті ліани, котрі нагадували сірі жили дерева. Вони обплутували вгорі крону, перепліталися з сусідніми і утворювали щільне шатро, крізь яке, немов крізь дірки, лише місцями проникало денне світло. Через це в лісі стояв присмерк. Навчений досвідом, я передовсім вирубав з ліани добрячу ломаку (сокира надто коротка, щоб служити надійною зброєю і, напруживши всі чуттєві органи, заглибився в ліс. Та не пройшовши й півсотні кроків, раптом уловив знайомий запах хвойної живиці.
Він видався таким рідним, що мені до болю закортіло додому, в антропоген. Але миттєвий спалах ностальгії заглушило нове відкриття. По прілій глиці, що вкривала пісок під сосною, (сосна — умовна назва, дерево більше схоже на секвойю, тільки не таке високе), бігла вервечка мурахів.