І не тому, що ми м’якотілі. Зараз інші часи. Хоч би як ми крились, а будь-яка наша акція рано чи пізно стає відомою. Коли ви порядкували, не було ще супутникового зв’язку й телебачення, навіть радіо не мало такого поширення, як тепер. У вас система була закрита... — Мить помовчавши, голова асоціації додав: — Цікаво, а що думає про це ваш соратник?
Тищенко подивився на лже-Особу, ніби питаючи в неї дозволу говорити, а тоді сказав:
— Я прибічник радикальних заходів...
— А саме?
— Неболючих операцій не буває. Треба всіх, хто стоїть на нашому шляху...
— А потім прийдешні проклинатимуть нас, як проклинають сьогодні за голодомор. До речі, це чи найбільше відштовхнуло людей від асоціації.
— Велика мета вимагає великих жертв. — Тищенко говорив те, чого від нього очікували.
— Гаразд, — сказав голова "Порядку", підводячись. — Будемо думати.
Вже біля дверей додав:
— Думайте й ви.
4
Вони сиділи на лавці під вербою, дослухаючись до тихого шерхотіння хвиль об пісок. Тищенко хотів був оповісти, що колись під цією лавкою сховався прибулець із потойбіччя, та згадавши, що дубль такої інформації є в голові Компанійця, тільки показав поглядом на урну, яку вже витягли з води і поставили на місце. Булига-Компанієць, усе зрозумівши, посміхнувся. Вони знали, що говорити зараз про будь-що небезпечно — в лавці могли бути вмонтовані мікрофони.
— Ходімо, розімнемося, — мовив Тищенко, підводячись.
Коли вони вже були неподалік від недобудованого готелю "Парус", озвався Булига-Компанієць:
— Кепські справи: ти в них — заложник. На тобі смерть Каламуса. Якщо з якихось причин сутність його, ні — те, що вони вважали за таку, стане їм непотрібною, вони тебе засудять.
— Гадаю, до суду не дійде. Вони мене просто вб’ють. Адже на суді спливла б таємниця з перевтіленням.
— Я кажу не про бутафорський суд, а про суд співголів. До речі, самому Каламусові, попри прижиттєву увагу до нього, вони не симпатизували. Їх обтяжують його гріхи.
— Найбільше слід остерігатися відеокамери, яка знімає на плівку людську ауру, — мовив Тищенко. — Катастрофа буде не тільки для нас із тобою. Вони понаприводять з того світу таких осіб, що про теперішній режим згадуватимуть, як про рай земний. — По хвилі додав: — Чи не надто відвертий ти з ними був?
— Поки в них немає сумніву, що я — Особа, нам нічого не загрожує. До того ж я сказав те, про що вони й самі добре знають. Принаймні та інформація, що отут міститься, — Булига-Компанієць показав пальцем на свою голову, — вимагає саме таких висновків. Крім одного: відцентрові сили, що накопичилися в "Порядку", ось-ось самі розірвуть його на шматки. Цей конгломерат, замішаний на крові й стражданнях мільйонів, який іменує себе асоціацією, зникне з матеріального світу назавжди. То був експеримент над людьми, поставлений самим Сатаною.
— Хомо, ідеї, гасла, що вони проголошують — гуманні. В чому ж їхня помилка?
— Світ — прогрес, розвиток тримаються на різниці потенціалів: між гарячим і холодним, твердим і м’яким, чорним і світлим, розумним і дурним, добрим і злим... Вони ж посягнули на різноманітність. Проголосивши рівність між людьми, вони поставили знак рівняння між трударем і неробою, обдарованим і нездарою. Вони сподівалися створити безконфліктне суспільство, а виховали байдужого до всього — до їхніх ідей також — обивателя.
— Слухай, ти наче й не вмирав, — зауважив Тищенко. — Ті ж самі проблеми тебе хвилюють. Тільки й того, що балакаєш голосом іншої людини.
— Смерті немає, — сказав Булига-Компанієць. — Є видозміна. Правда, зі мною вона сталася насильницьким шляхом. І гадаю, не без участі Вселенського Розуму. Мене було вбито для того, щоб повернути знову зі спеціальною місією.
— Ну, ти вже зовсім! Це випадок. І те, що "Порядок" задіяв мене, як провідника, і те, що я, підкоряючись внутрішньому імпульсові, перешкодив Особі виконати страхітливу роль, і те, що я допоміг втілитися твоїй сутності у призначене для Особи тіло, це все випадки. Як випадковість і те, що я сьогодні не загинув.
— Там, де багато випадковостей, шукай закономірність, — мовив Булига-Компанієць. Він скинув черевики і, підкотивши штани, зайшов у річку. Стриманість, притаманна смаглявому обличчю Компанійця, поступилась місцем блаженству. — Завжди любив воду — і в минулому, і в цьому житті, — звірився він.
Тищенко якийсь час обмірковував, що йому сказав гість із потойбіччя, а тоді мовив:
— Виходить — усі події у нашому світі кимось плануються?
— Скажімо так — монтуються. Все, що відбувається в цьому світі, вже змонтоване в іншому вимірі у вигляді польових програм. Це, власне, голографічна стрічка, яку, щоб проявити, занурили в проявник. Таким проявником є матеріальний світ. Це безперервний конвеєр подій, що його екранує Вселенський Розум. У цьому світі вони тільки набувають матеріальної форми... — На мить Булига-Компанієць, що зайшов у воду вже по кісточки, вкляк, а тоді показав очима кудись поверх голови співрозмовника. Там набережною наближалося двоє з охорони. Підійшовши до парапета, вони оглянули берег і річку, а тоді стали походжати віддалік. Ті двоє у сірих костюмах нагадували вгодованих і добре вишколених вовкодавів, які не тільки оберігають, а можуть і розірвати на шматки — була б команда.
— Твій випадок зробив їх обережними, — зауважив Булига-Компанієць. Раптом з його обличчя зійшов вираз блаженства. — Він тут, — сказав розгублено.
— Хто? — Тищенко озирнувся, але крім двох охоронців на набережній, нікого не помітив.
— Той, у чиєму тілі я перебуваю.
— Це неможливо.
— І все ж він тут.
— Але ж він залишився по той бік...
— Виходить, що подолав бар’єр. Таке трапляється, коли душа проникає з потойбіччя, а потім никає, шукаючи пристановища, і буває, знаходить: чи то хтось покине тіло через хворобу або нещасний випадок; буває, що чиясь відкрита сутність пустить у свою плоть..
— І вона, відкрита сутність, знає, кого впускає?
— Ні, вона довідується про квартиранта тільки по тому, як відійде в інший світ. Але є люди, котрі бачать чужинця і навіть можуть його звідти наладити.
Булига-Компанієць вийшов на берег, обтрусив з ніг воду і взувся.
— Здається, я розумію, в чім справа, — озвався він, указуючи поглядом у бік гуртожитку. — До мене — батько...
Тищенко дивився мить збентежено, адже Хома не пам’ятав свого батька.
Та уздрівши на набережній невисокого чоловіка, котрий вів на поводку собаку, збагнув, що то був батько Компанійця. Він мав таку ж постать і ходу, як у сина, а коли наблизився, то виявилося, що й кольором шкіри — горіховим чи оливковим — також нагадував Родіона. Одягнений він був простенько. Біля готелю стояло його червоне авто.
— Родю, — вигукнув чоловік, відщіпуючи повідок від нашийника в мурої такси.
Собака кинувся до Булиги-Компанійця; великі бурі вуха його мало не волочилися по землі. Та десь за десяток кроків від молодого господаря пес зупинився. Коротка шерсть на загривку стала сторч, у чорних кульках-очах запеклася злість; собака загавкав.
— Ти чого, дурнику? — лагідно мовив Булига-Компанієць, наближаючись до пса.
Але собака, підібгавши тонкого хвоста, жалібно вискнув і кинувся назад до чоловіка.
— Треба частіше бувати вдома, — мовив батько з докором. — Навіть собака вже відвик.
— Та все ж ніколи, тату... — виправдовувався гість із потойбіччя.
Тищенко завважив подумки, що "тату" в нього прозвучало природно і щиро. Тим часом із псом коїлося щось недобре — він поривався до літнього чоловіка, а тоді знову відбігав і злостиво гавкав. І весь час, поки йшли до гуртожитку, він не перетинав зачарованого кола радіусом десять метрів, в центрі якого був Булига-Компанієць. На подвір’ї господар зробив спробу прищепити повідок, але собака не дався. І в ліфт не зайшов, як його не заманювали.
До Тищенка, що залишився на автостоянці, підійшов водій-секретар. Кивнувши на пса, сказав:
— Собаку не обдуриш.
Десь поряд теленькнуло, Панас Дряпун кинувся до своєї машини і взяв телефон. Послухавши, сказав:
— Гаразд. — І до лже-Каламуса: — Вас просить зайти Іван Іванович.
Стіл у номері керівника Центру перевтілення був накритий на дві персони. Тищенкові, життя якого проходило здебільшого на колесах, довелося скуштувати дорогої ресторанної кухні, але те, що він побачив на столі Івана Івановича, потьмарило бачене доти. Це був великий набір страв від червоної зернистої ікри до ананасів. Окремо стояла проста тарілка зі шматком чорного хліба й порожньою чаркою.
— Сідайте, — запросив господар. — Ви сьогодні втратили багато сил... Але справа не в тім... — Він розкоркував пляшку і, наповнивши спершу чарку, що стояла на тарілці, налив потім лже-Каламусові й собі. Кивнувши на стіл, мовив: — Це щось мовби поминки. Минуло дев’ять днів відтоді, як один молодий чоловік добровільно зрікся цього світу в ім’я великої мети. Я не можу сказати "земля йому пухом", бо тіло його поміж нас. Але я обіцяю докласти всіх зусиль, аби повернути його в наш світ. Сподіваюся, він таки залишиться нашим... — Іван Іванович приклав до вуст келих; він, здавалося, не випив, а вицідив рідину крізь зуби.
Вже коли покінчили з борщем і присунули тарілки з відбивними, озвався знову керівник Центру перевтілення:
— Щось у цьому є аморальне. Ми з вами поминаємо, а батько того, кого поминають — ні сном, ні духом...
З вулиці долинуло виття. Лже-Каламус підвівся й визирнув у вікно. На набережній у трояндових кущах лежав мурий пес і, задерши голову, тужливо завивав. Він дивився на вікна Компанійця.
— Такса Родіона, — мовив лже-Каламус.
— Старий уже собака, — відказав Іван Іванович. — Змалку в них.
— Він не визнав теперішнього Родіона.
— Я все бачив з балкона. Цікаво, що його бентежить — чужа сутність?А чи душа Родіона, котра, за повір’ям, з’являється на дев’ятий день поміж людей.
— Гадаю, те повір’я не безпідставне, — мовив лже-Каламус, знову сідаючи до столу. — Особа... е-е. Компанієць відчув його.
— Як саме? — булькаті, вже посоловілі очі господаря враз стали допитливими.
— Ну, Компанієць запевнив, що ВІН тут. А яким чином йому стало про те відомо, не сказав.
Іван Іванович узяв пляшку і знову наповнив келихи — лже-Каламусів і свій. Довго дивився на чарку, що стояла на тарілці зі шматком чорного хліба, а тоді підвів очі і став ніби шукати поглядом щось під стелею.
— Авжеж, він десь поряд, — мовив.