Але ж щойно він і той, хто стояв за спиною, розмовляли на тему, про яку могли знати тільки троє — він, той, на життя кого він посягнув, і лікар. Серед живих залишився тільки він один.
— Хто ти? — нарешті озвався господар зчужілим голосом.
— Я той, кого ти колись занапастив, — долинуло з-за спини.
— Годі дурня клеїти. Звідти немає вороття.
— Я не жартую, Каламусе. — Він обійшов довкола столу і став перед старим.
На зміну сутінкам уже прийшов світанок; розвиднілось. Господар був убраний у м’яку фланелеву пару. Він обхопив кощавими пальцями маленьку голівку, ніби ховаючи її від удару, дивився зацьковано, але не перелякано.
— Чого-чого, а зору в свої дев’яносто вісім років я не втратив, — мовив старий. — Бачу перед собою ще зовсім молоду людину, до того ж не схожу на того, про кого йшлося. Але балакав ти так, якби був ним самим. Отже, тебе добре накачали інформацією... Хе-хе, вони гадають, що коли мене вб’ють, то позбудуться минулого. Не вийде: я — ваше минуле й майбутнє, незалежно від того, живий я чи мертвий.
Прибулець дивився на старого, як на близьку людину, яку зустрів через багато років. Так дивиться на вцілілих рідних той, хто вирвався з довічного ув’язнення. Тоді підвів погляд і побачив на стіні між двох вікон портрет чоловіка в кітелі, при регаліях.
— Не вигадуй, Каламусе, — озвався по часі. — Я не найманий убивця. Та й чого б то найманець мав розводити теревені? А постать, справді, не моя; вона належала одному, не старому ще, придурку. Але духовна сутність, що в ній перебуває, таки моя. Можу це довести: в рамі, де зараз мій портрет, колись був портрет імператора. Власне, він і зараз там під шаром фарби. Крім художника і нас двох, про це ніхто не знав. Я двічі позував. А потім, пам’ятаєш, ти запросив мене на чарку, і ми удвох повісили це полотно; воно й зараз висить на тому ж самому місці.
— Ти вмієш читати думки і проникати в свідомість. Колись ми таких... Його слова заглушив мелодійний дзвін дзигаря.
— Досі працює, — зауважив прибулець після шостого удару. — Пам’ятаєш, Каламусе, ми подарували тобі цей годинник на сорокаріччя. За моїм наказом його було принесено з їдальні імператорської сім’ї.
— Все, про що ти кажеш, правда. Але такого не може бути, щоб хтось повернувся з того світу. Я можу повірити в існування душі без тіла, але щоб вона перетинала кордон у зворотному напрямку, то тут вибач... Не було такого в історії людства.
— Не було, щоб людська сутність поверталася у власній подобі. Це, справді, неможливо. Адже від попереднього тіла зостаються тільки молекули й атоми. Але втілення сутностей колись померлих людей відбувається щомиті. Не батько й не мати наповнюють тіло дитини душею. Вона вселяється в нього без їхнього відома.
— Чому ж тоді людина пам’ятає себе тільки з дитинства і нічого не відає про попередні життя? — запитав старий.
— Ну, я тобі вже казав, там свої закони. Один із них можна умовно назвати "законом ізоляції". У сутності, котра втілюється, автоматично блокується пам’ять.
— Навіщо?
— Авжеж, я прийшов з того світу, аби прочитати тобі популярну лекцію... Я тут, щоб віддати борги. Першим я вб’ю тебе, потім... Ну, ти знаєш — до шостого коліна.
Руки старого, що досі лежали на скатертині нерухомо, немов протези, заворушились.
— Чому ти затремтів, Каламусе? Днем раніше, днем пізніше. Он пальці, немов із воску, і землею вже тхне від тебе.
— Нащо тобі губити мою рідню? — прохрипів старий. — Це зовсім інші люди...
— Кров, соратнику мій вірний, кров моя на них.
І тут господар із невластивою для його віку спритністю сягнув рукою під скатерку до кнопки сигналізації. Але прибулець виявився спритнішим, він перехилився через стіл і вдарив його кулаком по голові. Хряснуло. Голова увійшла у плечі, старий похилився на стіл.
...Тищенко прокинувся від болю, що пронизав руку. Так йому боліло, коли він, бувало, кулаком трощив горіхи. Голова старого була такою ж твердою.
З ним діялося щось дивне — те, що він побачив, не можна було назвати сном. Це нагадувало якесь дійство, де він був глядачем і водночас головним персонажем. Більше того — його переповнювали ті ж почуття, що й "героя" — справедливого гніву, жадання благородної помсти. Тільки зусиллям волі він перемкнувся з чужої пам’яті на власну свідомість. "Тепер і в мені його багато", — майнуло в голові. І тут він подумав, що знаряддям того вбивства, як і двох інших, була його плоть. Якщо слідство, яке зараз ведеться, вийде на слід убивці, то жодна людина в світі не засумнівається, що це була його, Тищенкова робота. Той чоловік за життя мав дивовижну властивість робити злочинцем усякого, до кого дотикався — окремих людей і цілі народи. Ця властивість проявлялася і під час короткого візиту його сутності у світ людей. Вочевидь, таким він був і тоді, коли душа його ввійшла в тільце новонародженої дитини, як і до того, в попередніх життях.
Була ніч. Поруч спала дружина. Увечері, засинаючи після любощів, вона сказала:
— Віталію, ти сьогодні був якийсь дивний...
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, не такий, як завжди. Ти був, як би сказати, експресивний.
— Це погано?
— Ні, не погано. Але все було не так як завжди. Ти мене не цілував, не пестив. По-чужому вийшло якось.
"Авжеж, — думав Тищенко, — стільки всього намішано у свідомості. Вже й не знаю, що в мені моє, а що чуже. Будь проклятий той день і час, коли я погодився мати справу з асоціацією "Порядок"!"
Тоді він думав, що відрядження в потойбіччя, хоч принципово відрізняється від замовлень, що їх доти виконував очолюваний ним кооператив "Експарка", але на такі наслідки навіть не сподівався. Втім, якби він відбувся тільки роллю провідника, то, мабуть, психічний стан його зостався б незайманим. Тільки й того, що пам’ять збагатилася б інформацією про минуле життя Особи... Але ж тоді приведена ним і втілена в спеціально підготовлену плоть сутність стала б на чолі "Порядку" — організації, під контролем (і прицілом) якої перебуває все громадське життя. Ті, що асигнували розробку апарату інкарнації, навіть не уявляють, яке зло збиралися транспортувати в земний світ. Тверда рука, на яку вони так сподіваються, перш за все розгромила б верхівку піраміди влади і вже тоді, перебравши віжки правління, заходилася б наводити "порядок" у суспільстві. Та передусім вона знищила б його — провідника, — як свідка, а відтак і його рідню. Тоді, в нічийному шарі, ці думки блискавкою майнули в його свідомості.
3
Уранці, вирушаючи на роботу, Тищенко подумав, що роль Каламуса, яку він грав, вимагала певної атрибутики — одягу, поведінки, уподобань. У пам’яті Особи, дубль якої залишився в його мозкові, це був ідеальний виконавець, жорстокий з підлеглими і улесливий з начальством; він був по-своєму відданий, але тільки тому, хто мав абсолютну владу; він щиро сміявся, коли жартував хтось із вищих за рангом, але сам не жартував; любив випити й попоїсти, але кулінарні смаки його не виходили за межі кулінарних смаків зверхника. Це був тип людини, яка вже зі шкільної лави дружбу водить тільки з сильним. Він був чи не єдиний, кому Особа довіряла.
Навряд чи хтось із чільних людей "Порядку" знав раннього Каламуса. Але який він був із себе, знало багато. Перебираючи свої костюми, Тищенко вибрав коричневий однобортний, що віддалено нагадував кітель. Сорочку одягнув у дрібну клітинку і краватку до неї — в цяточку. Таким Каламус був у свідомості Особи.
— Дивно якось ти убрався, — зауважила дружина, виряджаючи Тищенка на роботу.
"Дивно, зате переконливо", — подумав лже-Каламус.
Офіс кооперативу "Експарка" містився в напівпідвалі великого житлового будинку. Двома вузькими вікнами під самою стелею він виходив на широку вулицю; шлях до офісу показувала стрілка-вказівник. Тищенко, поминувши криту машину з написом "Меблі", що стояла під вказівником, попрямував до під’їзду, а тоді спустився сходами в напівпідвал. "Справді, — подумав він, принюхуючись до вільгості, — це не найкраще місце для офісу". Відімкнувши двері, Тищенко залишив їх відчиненими, а сам пішов прочинити вікна. Саме за цим заняттям його й застали двоє в плямистих куртках з плащівки і штанях, заправлених у зашнуровані чобітки. Обоє тримали в руках по сумці, з якими господині ходять до крамниці.
— Віталій Тищенко — директор кооперативу "Експарка"? — поцікавився один із чоловіків, уважно придивляючись до господаря.
— Саме так, — відказав Тищенко.
— Ну, тоді тримай руки так, як тримаєш — над головою, — мовив він буденно, вихоплюючи з торбинки автомат.
Те ж саме зробив і його товариш.
— Як скажете, — промовив Тищенко. — Але два ствола проти однієї беззбройної людини — це вже занадто...
— Не занадто, — відказав чоловік, котрий вийшов із-за спин автоматників. На ньому був сірий цивільний костюм, біла сорочка з невміло пов’язаною краваткою. — Не занадто для такого зуха, як ти.
Між тим озброєні підійшли до Тишенка і пхнули йому в обидва боки по дулу.
— Тепер можеш опустити руки, — дозволив чоловік у цивільному, виймаючи з кишені наручники.
Він спритно накинув їх на Тищенкові зап’ястя. Різкий біль пронизав усе його тіло. Наручники виявилися замалого розміру.
Знадвору чувся гуркіт машини; поки Тищенка виводили, буда з написом "Меблі" розвернулась і, задкуючи, спинилась перед самим виходом з під’їзду — двері в двері... Буду освітлювала тьмяна лампочка, пахло конопляними канатами, що висіли на стінах і правили вантажникам за реманент для перенесення важких меблів.
— Сідай, не соромся, — сказав чоловік у цивільному, показуючи на відкидну лавку.
"Виходить, дурно я вбрався під Каламуса, — подумав Тищенко. — Коли вони встигли зафільмувати мою ауру?! Чи не тоді, коли ми з Булигою ходили по набережній? А може, вчора біля мого дому? Хай вам чорт!"
— Ти ото такий приголомшений, що навіть не поцікавишся, в чому справа? — знову той самий чоловік.
— Та ні, я гублюся в здогадах, за який же з багатьох скоєних мною злочинів мене забрали? — відказав Тищенко не без іронії.
Хвилин зо двадцять вони рухалися вулицями міста — ззовні долинало гудіння автотранспорту, а потім в’їхали, мабуть, у тунель; чулося глухе відлуння. Нарешті буда зупинилась.
...Машина стояла на бетонному плацу підземного ангара. Це було щось схоже на господарство метрополітену.