З’явилася перспектива утворити прохід між земним і потойбічним світами, а відтак і можливість транспортування в земний світ сутностей із потойбіччя.
Перед очима в Івана Івановича похитувалася акуратно підстрижена голова водія, в панорамному люстерку він спостерігав його уважні сірі очі, сухорляве інтелігентне обличчя. Колись ця плоть належала політв’язневі, який (це не був простий збіг обставин) доводився родичем давно померлому секретареві теж давно померлого верховного керівника держави... Політв’язень виторгував за своє тіло (та й за життя) свободу двом колегам по нещастю. То був перший вдалий випадок повернення в людський світ сутності давно померлої людини.
Водій тим часом не забував поглядати в люстерко заднього виду, де маячив білий автобус із охоронцями. Іван Іванович, зустрівшись із ним поглядом у дзеркалі, відвів очі. Йому завжди ставало не по собі, коли він дивився в очі цій людині. "Хто б міг у ті часи подумати, що через багато-багато років покійний секретар-діловод першої особи в державі возитиме свого ж таки, покійного, шефа? — майнуло в голові у Івана Івановича. — І чи знайдеться у світі людина, котра впізнала б у двадцятип’ятирічному молодикові, убраному в простенький одяг, грізного колись володаря, творця нового ладу!"
Вони їхали півгодини головною магістраллю, а тоді повернули ліворуч, на шосе, що перетинало село. На смаглявому обличчі молодика, котрий сидів поруч із водієм, світився подив, змішаний з одкровенням. Здавалося, це була людина, котра десь довго блукала, та нарешті повернулась і тепер не все впізнає.
Прізвище водія було Дряпун. Родич-політв’язень, котрий впустив його сутність у свою плоть, носив таке ж ім’я. І, отже, з них трьох — виходців із потойбіччя, тільки він зостався при колишньому своєму назвиську — Панас Дряпун. Правда, освіта і світогляд родича, що дісталися у спадок разом з його тілом, порушували стереотип секретаря видатної особи. В ті далекі часи голос його в телефонній трубці дехто з чільних людей сприймав як голос самого диявола: він-бо міг віщувати найгірше. Та й секретар знав ціну кожному такому дзвінку.
Його ж родич у третьому коліні ніколи не плутав причини з наслідком і міг відрізнити звичайне коліщатко в механізмі влади від пружини, що рухала тим і безліччю інших коліщаток. У його пам’яті не було зла ні на адміністрацію в’язниці, ні на слідчих і лукавих суддів, які запроторили його до в’язниці. Він не мав зла навіть на окремих керівників "Порядку", а боровся з системою, в підмурки якої поклав колись свою цеглину і його пращур.
Пам’ять родича-політв’язня хоч і вносила певну незручність у свідомість секретаря, але вона була для нового господаря плоті щось на зразок меблів, які залишилися по старому мешканцеві. Сутність секретаря призвичаїлася до тих "меблів", ім’я яким — освіта, виховання, світогляд — і не деформувалася під їхнім впливом. Це була та ж сама віддана, акуратна, небагатослівна людина, що і в далекі часи процвітання й могутности "Порядку".
Тим часом проминули село. Водій-секретар, помітивши попереду розвилку, пригальмував і, не обертаючись, запитав:
— А тепер куди?
— Візьміть трохи праворуч, і — під знак "проїзд заборонено", — відказав Іван Іванович.
Водій, завваживши на собі здивований погляд молодого чоловіка, пояснив:
— На дачу я привіз би вас із заплющеними очима, а цією дорогою везу вперше.
Машина наблизилась до високої сірої загорожі посеред люцернового поля. З-над триметрового паркану, змонтованого з ребристих бетонних панелей, виднілися дахи котеджів, телеантени, крони дерев.
— Натисніть кнопку радіоключа, — подав голос Іван Іванович.
Водій, підруливши під самі ворота, в яких не було помітно й шпарини, тицьнув пальцем у клавішу на панелі авто, і обидві половинки високого сталевого листа розсунулись.
Прибулих ніхто не зустрів. Ліворуч, на просторому майданчику, стояли два чорні урядові лімузини. Водій припаркував авто поряд із ними.
Це було селище з трьох-чотирьох десятків будинків, розташованих хаотично, але з урахуванням рельєфу, і, отже, не без естетичного смаку. Хідники між садибами були посипані червоною, як на кортах, жорствою. Іван Іванович повів супутників до споруди в центрі селища... В коридорі, що нагадував фойє, витав дух дорогого ресторану. Чоловік, котрий був за водія, на мить завагався і відступив убік, але Іван Іванович, сказавши "ні, ні...", поглядом наказав іти слідом. У великій вітальні з більярдом у глибоких кріслах сиділо з півтора десятка середнього віку чоловіків. Коли Іван Іванович завів своїх подорожніх, ті попідхоплювались; на їхніх лицях зайнялися щиросердні посмішки. З усього, вони очікували. Втім, крім щиросердості, у вітальні вчувався дух чи то ніяковости, чи то настороги. Жоден з господарів не простягнув руки для привітання. "Авжеж, — подумав Іван Іванович, — не так просто подолати в собі страх перед мертвяками...".
— Це мусила б бути наша ідея — розвіятись, — звернувся добродій у такому ж, як і на Іванові Івановичу, кітелі до молодого чоловіка. — Але ми тоді не наважились.
— Та треба ж оговтатися, — з усміхом відказав молодик. — Не часто доводиться перетинати такий кордон. Подія варта, щоб її відзначити.
Чоловік схилив голову на знак згоди і, розчинивши високі дубові двері, запросив гостей до зали, посеред якої, заставлений напоями й наїдками, стояв довгий стіл. Усе той же чоловік, який був тут за старшого, власноруч відсунув стільця перед молодиком і, коли той сів (це було місце на покуті), примостився по праву руку від нього. По ліву сів один із прибульців — міцний, ще молодий чолов’яга. Водій та Іван Іванович пішли в другий кінець столу.
...Незважаючи на те, що кожен із присутніх уже перехилив по дві чарки коньяку, за столом не розвіювався дух настороги. Не було проголошено жодного тосту, та й чаркуватися гості не поспішали. Бенкет нагадував поминки.
— Та-ак... — мовив молодий чоловік, підносячи до вуст келишка. — У нас було веселіше. Га, Каламусе? Чи як тебе тепер називати? — Він поглянув на сусіда ліворуч, з яким сюди приїхав.
— Авжеж, — буркнув той і, відклавши виделку, завів "Тихі вечори" — пісню, що її співали діди й прадіди господарів цього столу.
Він мав густий баритон; спочатку його слухали, а тоді почали підспівувати. Але це була тільки данина ввічливости; очі людей, хоч і поблискували від випитого, але настрою не виказували. Їх, здавалося, змусили співати там, де за всіма законами слід мовчати.
Коли пісню закінчили, молодий чоловік звернувся до організатора бенкету:
— Послухайте-но, поки ми сюди їхали, над нами весь час кружляв гелікоптер. Хіба справи такі вже кепські, що треба охороняти навіть із повітря?
— Та ні, — відказав той. — Це лише перестрахування від випадкового збігу обставин. Взагалі-то з цього боку у нас спокійно. Поки що спокійно...
— А в чому ж тоді проблеми? — знову прибулець із потойбіччя.
— Так одразу й не скажеш. Їх чимало — зовнішні, внутрішні...
— Що, з’явилися вороги поміж сусідів?
— Зовнішні — це ті, що поза структурою "Порядку". Ну, наприклад, продуктивність праці падає, наплодилося різного роду опозиціонерів. А внутрішні — це те, що функціонери асоціації добираються не за діловими якостями, а за родинною приналежністю. Звідси — часто некомпетентність в управлінні, а це економічні втрати і зневага населення. До речі, обов’язкова освіта для всіх має й тіньовий бік: освічену людину важче переконати... Ну, ще загострились міжнаціональні проблеми. Нації, навіть наймалочисельніші, чинять неймовірний спротив асиміляції. Але найгірше — немає єдності в самій асоціації. Оці, — він обвів поглядом присутніх, — чи не єдині, що досі вірні... — Чоловік мить помовчав, а тоді налив собі повний келих і якось хвацько виплеснув до рота. — Сподіваюся, тепер, коли ви нарешті тут... — мовив, тамуючи розчуленість і тремтіння в голосі. — Ваш досвід...
Їх ніхто не обслуговував. Напої і наїдки — варені, смажені, копчені, гарячі й холодні, лежали на білому обрусі широчезного бенкетного столу. Чолов’яга в картатій сорочці, котрий прибув у машині з молодиком, не полишав без уваги жодної із страв. На його тарілці з’являлися й одразу ж зникали індичатина і паштет із печінки, великі масні оливки й печені карасі, кетова ікра і краби. Він був найздоровіший і, мабуть, найголодніший з усієї компанії. Господар, завваживши його завзяття, запитав з усміхом:
— А що, на Тому Світі не годують?
— Каламус любив попоїсти й до того, як побував у потойбіччі, — відказав молодий чоловік, окинувши поглядом сусіда зліва.
— Якісь складності із втіленням Каламуса були? — поцікавився господар.
— Та ні, ми точно розрахували. Першим пішов я. Каламус був поміж тих, хто мене, е-е... мою сутність там зустрів. У той час, коли ми вже повертались, оператор ввімкнув арку в Центрі перевтілення, під якою сидів непритомний провідник. Ризик був, але тільки для Каламуса: тіло, призначене для його сутності, могло бути ще зайняте душею, якій воно належало. Але вийшло на добре. Каламус отримав сильну плоть, а той, хто багато знав, перебуває тепер в іншій компанії.
— Прошу не називати мене більше Каламусом, — озвався чоловік. — Тепер я Тищенко. Віталій Тищенко — керівник кооперативу "Експарка", що бере замовлення на транспортування вантажів у будь-яку точку планети й ближнього космосу, як і на виконання замовлень, пов’язаних із ризиком для життя. На моєму особистому рахунку лежить велика сума, яку я отримав від асоціації "Порядок" за виконання надскладного завдання по доставці з потойбічного світу сутности однієї видатної особи. Втім, це останнє в документах ніде не фігурує... Маю жінку і двох синів.
Від тютюнового диму (більшість із присутніх курила) і пахощів від страв приміщення нагадувало залу ресторану. Не чути було тільки гомону й не було розкутості. Здавалося, тут зібралися чужі, випадкові люди. Першим підвівся Тищенко-Каламус, котрий, втамувавши голод, тепер дивився довкіл посоловілими очима.
— Піду, подихаю, — сказав він. — Мо’, й ти, хазяїне?
— То це правда, що вас називали хазяїном? — поцікавився старший за столом.
— Авжеж, — відказав молодик. — І це слово мало дуже вузьке значення.
— Він нас часто запрошував у гості, — пояснив Тищенко-Каламус.