Посудієвський, мабуть, належав до останніх.
— Авжеж був хтось... — озвався сусіда; на чолі в нього виступив піт — не знати тільки від чого: від гарячого чаю чи від марного намагання пригадати. — Не могла ж експедиція після того, як пішов на підвищення Закомора і до того, як став Луговий, обходитися кілька років без головного геолога. А ось пригадати — зась. В пам’яті якась тінь стоїть. Тінь — бачу, а людини нема. Чортівня якась...
Раптом я запитав:
— А в розвідці ділянки під оцю шахту ви брали участь?
Панченко замислився.
— Власне, я прийшов сюди вже на дорозвідку, коли техніко-економічну документацію передали...
— Тобто шахту вже почали будувати?
— Ні, шахту ще не починали, а ці бараки, — він клепнув босою ногою по підлозі, — вже стояли.
Крізь прочинене вікно війнуло прохолодою, в якій угадувався запах коноплі.
— Хоча, стривайте, стривайте... Ділянку під ствол вже тоді розчищали. Ну, чорнозем знімали... Я чого згадав? Хлопці з шахтобуду щосуботи приїздили до нас у Добровілля на танці. Багато хто побрався потім з нашими дівками. А дехто з часом перейшов на шахту і мешкає тепер у цьому селищі.
Хоч як свербіло запитати про "дивну знахідку", але я, не знати й чого утримався. В мені вже міцно сидів Михайлюк, який ніколи не квапив події. Хоча й докладав усіх зусиль, щоб вони не втрачали самоплину.
— І товстий шар чорнозему? — поцікавився я.
— Де там... Дике поле — воно й є Дике поле.
Панченко приніс води в кухлі і, вкинувши в нього кип’ятильник, сказав:
— Спрага дошкуля ... Вчора добряче посиділи. А ввечері товариш пішов мене провести. То ми ще й тут піддали...
— А піддали портвейном? — поцікавився я.
— Портвейном. Ти звідки знаєш?
— А на вікні порожня пляшка стояла. Іван виніс.
Панченко гмикнув.
— До речі, Тирзило, з яким ми вчора набрались, — із колишніх шахтобудівців. На бульдозері працював.
— Друг юності?
— Атож. Парубкували разом. Він узяв дівчину з нашої вулиці.
— А під ствол він розчищав ділянку?
— Та все робив — від бульдозериста до бригадира прохідників на діючій шахті....
Поки сусіда висмикував з розетки вилку кип’ятильника і засипав в окріп чай, я гарячково думав, як би природніше поставити запитання про "знахідку".
— Кажуть, тут щось знайшли археологи, — озвався якомога байдужіше. — Ну, коли розчищали ділянку...
— Було, — підтвердив Панченко. — Тут навіть один здурів, доводячи, що то не кістки, а рештки істоти неземного походження. Власне, то його екскаватор наткнувся... Але, крім нього та ще геолога, ніхто того не бачив. Місце враз обгородили щитами і викликали вчених, які й забрали кістки.
— А чого ти сказав — здурів? Він що, й справді, теє?..
— Ну! — Панченко посміхнувся співчутливо. — Молодий був, гарячий, доводив кожному, що то прах косміянина. А його — на глузи. Ну, він одному затопив у пику, другому... Десь через рік уже був у психушці. Як його доля потім склалася — не знаю.
Була вже пізня година. В кімнаті додалося прохолоди й запаху коноплі. Сусіда зібрався був налити мені ще чаю, але я відмовився. І він випив його прямо з кухля великими ковтками.
— А геолог? Адже він міг би підтвердити, якщо той, справді, не брехав.
Панченко на мить замислився.
— Точно не пам’ятаю... Здається, радив зачекати, що скажуть учені. Обіцяв навіть, що про це буде надруковано в газеті.
Мене вже знову почало хилити на сон. Панченко причинив вікно, вимкнув світло і довго рипів пружинами ліжка, поки вмостився. Я ще запитав:
— А де зараз той геолог?
— Та невдовзі по тих подіях помер. Чи то від туберкульозу, чи від силікозу.
18
У мені немов би перебував якийсь біологічний будильник, котрий будив мене рівно о сьомій... Ще не розплющивши очі, я подумав, що крім екскаваторника й геолога, мусили бути й інші люди, які бачили знахідку. А саме ті, що загородили місце щитами, і ті, які веліли це зробити. Я збирався висловити свої міркування Панченкові, але його вже не стало. Ліжко було акуратно застелене, подушка підбита і поставлена якось сторч. На мить мені здалося, що нікого тут і не було. А розмова за чаєм наснилась. Так само, як і голі хлопці в лелечому гнізді. Перед світанком я знову бачив їх. Навіть роздивився крила, чорні, як сажа, з червоними капілярами. Вони тріпотіли ними, мов пташенята, що просять їсти.
Кльований уже очікував на мене. Кивнув на чималий стос синьок.
— До ваших послуг... Розріз шахти і гіпсоплани пластів. — Попередив: — Тільки з поверненням.
Я запевнив, що в наступну ж поїздку привезу.
Розгорнув карту розрізу. На ній було нанесено тисячометрову товщу порід, посмуговану де вужчими, а де ширшими пасами вугільних пластів. Там були вапняки, пісковики, аргеліти, якась навіть фауна. Не було тільки гранітів... То на якій же підставі двадцять років тому запідозрили, що десь тут поблизу можуть бути уранові поклади? Адже вони трапляються тільки в супроводі граніту... Отже, мотивація для вилучення замітки з журналу була фальшива.
Я запитав:
— А чи немає у вас зразків порід? Щоб глянути на них вочевидячки?
Кльований витяг із шухляди ключ і повів мене в кінець коридора. Там був шахтний музей... Пахнуло давно не провітрюваним приміщенням. Шматки порід з бирками лежали на полицях з товстого скла. Одну із стін прикрашав макет розрізу шахтного поля, протилежну — фотомонтаж, на якому було показано історію шахти: від місцевості з померхлою травою і самітньою свердловиною, до копра з колесом, що швидко оберталося (спиці були ніби розмазані). Я затримав погляд на знімку екскаватора, ківш якого завис над самоскидом; з нього сипалося. Профіль екскаваторника ледь окреслювався за склом кабіни. Далі йшли фотокартки людей у спецівках. Одне обличчя мені видалося знайомим. Помітивши, що я в нього вдивляюсь, Кльований озвався:
— Впізнали? Іван, що зараз хазяйнує в будинку для приїжджих.
На фото він був молодий і тримав кирку обома руками.
— Коли з ним сталося те лихо?
— Ви про руку? Та ще тоді, коли готували майданчик під шахту. — Якийсь час він дивився на фото, а тоді перевів на мене голубі в червонуватих прожилках очі й додав: — З дрібниці почалося. Загнав у палець скабку. А в медпункт піти полінувався. За кілька днів йому нагнало так, що почалася гангрена. Лікарям нічого іншого й не залишалося... З тим, кажуть, і мову втратив. Не знати тільки від чого: від потрясіння чи, може, під час операції пошкодили якийсь нерв.
— На фото Іван — з киркою. А ви кажете: загнав скабку. Він що, теслею працював?
— Та ні. Поскільки мені відомо, різноробом. Ну, старшим куди пошлють... Сталося те ще до мого приходу. Але я пам’ятаю, як функціонери з техніки безпеки безліч разів згадували випадок з Іваном, як приклад безглуздої травми.
— Що ж він хоч робив?
— Кажуть, загороджував щитами якусь археологічну знахідку. — Кльований скептично посміхнувся. — Кістки якісь вирили...
Я подолав у собі бажання розпитати про "кістки":
— Пенсію дали?
— Дали. Хоча й помотали нерви... Свідка, бачте, не виявилося, що ту кляту скабку він загнав саме на роботі. Працював-бо один.
Охопило відчуття, що я торкнувся якоїсь жахливої таємниці: повмирали всі, хто бачив "обладунки" на власні очі. А той, хто ховав їх від стороннього ока, не може тепер ні сказати, ні написати. Я знову, уже вкотре, побачив себе на краю прірви. А тільки прірва та була не проваллям, а безвістю, де не існує дна.
Помітивши, що я спохмурнів, Кльований сказав:
— Шкода чоловіка. Ровесники його мають сім’ї, дітей дорослих. А він, як пес на чужому подвір’ї.
Почуття душевного болю, суму і гніву, що на час пригасли в мені, тепер знову затліли. Я немов би знову опинився в оточенні світних цяток, якими пальнув по мені міраж. Майнула думка, що між міражем на цвинтарі, "археологічною" знахідкою та істотами, що спілкуються на гіпермові, існує зв’язок.
— Авжеж шкода, — мовив я.
Погляд мій заковзав по експонатах музею. Нічого особливого на полицях з грубого скла я не побачив: звичайний пісковик, звичайний алеврит; вапняк — сірий і ніби побитий віспою, як обличчя Кльованого; моноліти вугілля з різних глибин. На одній з полиць лежали шматки аргелітів з відбитками папороті, морських лілій і риб. Гранітів у колекції не було. І тут погляд спинився на двох шматках глинистої породи. Власне, то був колись один шматок, розлущений навпіл. На одному уламку значився квадратний відбиток, на другому — металевий блок, розмірами з цигаркову коробку: в довших торцях його знати було глибокий паз, краї блоку були заокруглені.
Коли я нарешті перевів погляд на геолога, то побачив лице його усміхненим.
— Отак кожен спиняється саме біля цього експонату, — мовив він і по миті додав: — Зараз ви поцікавитесь, на якій глибині його добули ..
— Авжеж.
Кльований підійшов до макету шахтного поля і тицьнув кощавим пальцем у шар алевриту над вугільним пластом.
— Сто шістдесят метрів від нульової відмітки.
Я подумки прикинув, що це глибина пізньої крейди.
— Такого не може бути, — сказав я.
— Не може, — погодився Кльований. — А все-таки є... Можете взяти в руки та оглянути ближче.
Я вийняв блок з гнізда в породі. Він виявився легким. На абсолютно рівних поверхнях, у кутках було чи то вибито, чи то випалено електродугою якісь карлючки, схожі на ієрогліфи. Придивившись до тих значків, я завважив, що вони нагадують коників-цвіркунів, або якихось інших, схожих на них, істот. І все ж то було письмо. Зваживши предмет на долоні, я поцікавився:
— Алюміній?
— Не певен, — відказав геолог. — Принаймні алмазний надфіль не залишає на ньому й сліду.
— Ну, а самі ви що про це думаєте? Адже динозаври не могли такого виготовити.
— А нічого я не думаю, — відказав Кльований, кладучи блок на місце.
В голосі геолога вчувалася легковажність; а от у глибоких голубих очах я її не помітив. Скоріше в них читався смуток.
Ми повернулися в кабінет Кльованого і там довго мовчали. Господар дивився на двері, я — на його великі натруджені руки. І от дивина: ні він, ні я не відчували ніяковості від паузи, що затягувалась... Я не міг спекатись думки, що знак, вибитий на блоці, вже десь бачив. Не сам блок, а вибитий на ньому знак. Але де — пригадати не міг.
Зрештою я першим порушив мовчанку:
— То можна забрати гіпсоплани?
— Авжеж, авжеж...
Я поклав у портфель карти і вже, потиснувши руку для прощання, спитав:
— Наступного разу не відмовитесь показати місце, де знайшли ваш музейний експонат?
— Того місця вже не існує.