Вадимові не дуже до вподоби такі ранкові претензії старого Па-льохи, він щось бурмотить незадоволено, що, мовляв, ми гадали зробити це на Дніпрі, коли снідатимемо, але мусить скоритись і витягти з ягдташа півлітра. Семен Іванович одним духом надпив чверть пляшки, крекнув і, не закусуючи, виходить надвір.
Нашу бригаду він поділяє на дві частини: Василька повезе молодий мельник Микита, а я з Вадимом лишаюся в одному човні під орудою самого Семена Івановича. Всі наші оперативні плани й пропозиції він заперечує одним-однісіньким, але досить промовистим аргументом:
— Та-а-а!... — Мовляв, що там варнякати пусте! Він мовчки виносить із клуні хиста з лози й соснового гілля (десь уже Семен Іванович, видно, розговлявся на качки!) й коротко наказує нам:
— Лізьте!
Воно не дуже приємно бути зв'язаними у рухах і планах хистким човном Семена Івановича, та що ж робити. Перед нами — скільки око бачить — суцільна водяна площина. Наш улюблений острів Козлиху, Щучині болота, Морхову й усі луки геть аж до дальнього Пожар-ського бору затопила вода. Все захопив Дніпро, й тільки де-не-де стирчать над водою верхівки лоз, що вкривали раніш піщані пагорки.
Коло Микитиного човна метушиться Василько. Він навертає там якогось страшного, як справжній курінь, хиста й засипає Микиту жменями безконечних похапливих запитань. Микита довго намагався потрапляти з відповідями, аж поки не збагнув чогось по-своєму й злегка став брати верх над новим чудернацьким мисливцем. Він мовчки зробив маленького, як слід, хиста, посадив туди заклопотаного метушливого Василька й одштовхнув човна від берега.
Лине повз очі бистрй, крутить і шарпає нашого човна, тягає за собою на низ, але Семен Іванович, як міфічний Харон, спритно скеровує благеньким, надтріснутим веслом човна вперед проти течії і хвиль. Не вірить-ся, що тут, де ми пливемо, знову будуть влітку довгі піщані коси, луки, мілкі протоки... Ми не пізнаємо нашого сумирного Дніпра. Це не він — тихий, лагідний, давно приборканий, а — збунтована, повстала Міссісіпі, що суне вал за валом і ось-ось зірве геть захоплені хати й повітки.
Ми під'їхали до крайніх хат. Пожильці давно вже повтікали відціля, й людські житла стоять спорожнілими пустками, як по якійсь страшній катастрофі. Чудно воно продиратися човном між гіллям верб, що рясно вкрите пухнастими білими котиками, й заглядати в затоплені до половини вікна, де бачиш воду по цей бік шибок і по той, унутрішній, у самій хаті.
Семен Іванович прибив човна до чиєїсь повітки й рішуче поклав усередину весло.
— Отут і станемо.
Ми з Вадимом вирячили на нього здивовані очі.
— Цебто як — отут? Край самого села? Семен Іванович тільки рукою махнув:
— Та-а!..
Ні, таки направду — що він собі надумав? Човна гойдає, і наші спини раз у раз труться об острішок затопленої повітки. Де ж тут полювати?
— Ще їздити кудись! На чорта! — буркнув Семен Іванович, бачачи наші здивовані фізіономії, й витягнув з дірявої залатаної кишені свого кустарного манка. Його манок ~ це брудна перев'язана мотузком комбінація з лозинки й гільзи військового набою. Але ми швидко переконалися, що то за струмент і які штуки може на ньому втяти неперевершений маестро Пальоха!
Він урочисто, як до якогось таїнства, випростав руки, плюнув, поважно витер рукавом губи й узяв у рота манок:
— Киги-ки-ки!.. Киги-ки-ки!..
Непролазні хащі пралісу, важка хода первісного громадянина землі і його голодне виття, коли він ранком виходив на лови, — все це раптом війнуло на нас від тих Пальошиних звуків і його зморщеного, зосередженого увагою десь на одній цятці манка, обличчя. Та не минуло й хвилини, як із безкрайої водної далини налетіло троє чирок. За ними ще відкілясь двоє. Знову летять! Цілий табун самців... Вони кружляють над нами, вигинаючи на всі боки свої довгасті шиї й по — кавалерському потріскуючи дзьобами. З нашого човна ще дужче розтинаються навіжені трелі качиної серенади. Манок Семена Івановича видає такі шалені, такі пристрасні звуки, що самці геть зовсім чманіють. Вони чують одвічний весняний поклик самиці, чують її одчайдушний від палкого жадання крик і не знаходять її. Ми зовсім розгубилися від такої несподіваної маси птахів, від їхньої близькості й зухвалості, що наші рушниці якусь хвилину безпорадно крутяться, не знаючи, куди цілити. Табун двічі мало не черкнувся крилами об кінці наших цівок.
— Бий! — осатаніло кричить Пальоха й знову висвистує свої несамовиті трелі. За п'ять кроків від човна плю-снувся у воду самець і здивовано озирається довкола. Я спопороску вистрелив у нього й ганебно схибив. Він був так близько від мене, що я просто не повірив своїм очам. Самець знявся, але Вадимів постріл кинув його назад у воду.
— Тобі ще ружжє таке носити!.. Стріляє!.. — бурчить на мене сердито Семен Іванович, підгрібаючи веслом до забитої птиці.
Кілька хвилин навколо порожньо, немов і не було чирок. Тільки забитий самець у човні стверджує початок полювання й розпалює нашу мисливську снагу.
Семен Іванович знову береться за манка, й через мить до нас поспішають хтозна-звідки спраглі самці й над нами чується їхнє одвітне, жагуче "тир-тир-тир, тир-тир-тир...".
Перша жертва, перша пташина кров повернула нам приспані за зимову перерву стрілецькі здібності. Ми не чекаємо тепер, поки сяде на воду якийсь знаджений Па-льошиними трелями нерозважний пернатий джиґун, а розстрілюємо їх у табунах і поодиноких. Важко хлюпаються у воду поцілені тулуби пір'я й м'яса, борсаються між гіллями підранки, а з човна безнастанно лине: "Киги-ки-ки! Киги-ки-ки!.." І на любов, на постріли, на смерть летять з-за обрію, випереджаючи один одного, сп'янілі від весни птахи. Не кажіть зараз про гуманізм і вегетаріанство! Дико, підступно, по-половецькому вабить дядько Семен своїм манком птахів, і ми так само, як наш двоногий предок тисячі літ тому роздирав корчу-ватими пальцями закривавлене, духмяне м'ясо впійманого звіра, стріляємо в самців, хапаємо їх з води за розпростерті крила й добиваємо підранків. Ми з таким же запалом стріляли б у барса, ведмедя, вепра, як раз за разом стріляємо в мирних нешкідливих качок, бо на полюванні через тисячоліття прокидається наш двоногий предок і сповнює ловецькою жагою наше єство. Той предок теж їв м'ясо й загортав своє тіло в хутро!..
Вітер змінив напрям, і птахи вже не налітають на манка, тільки якась випадкова заблукала чирка сіла на воду ген аж на бистрі й мотає дезорієнтовано головою. Стріляти було досить далеко, але я ризикнув. Мій ловецький запал був надто великий, щоб я не спробував одібрати й тут життя. Я добре вицідив, і, коли розвіявся дим, поранена чирка тріпотіла на хвилях.
— Забирай того, та вже й годі, — каже Семен Іванович, скеровуючи на бистру човна.
Чирка крутнулася на місці, непорозуміло дивлячись на Семенового гостроносого човна, що невблаганно сунув до неї. Він явно бентежив її, й вона пурнала, вихоплювалася з води, смикалася на всі сторони, але летіти не могла: мій шріт перебив їй крила. Я заклав нового на-боя, щоб порішити пташину, але гучний Пальошин голос спинив мій рух:
— На чорта! Розіб'єш же!..
Семен Іванович метко повернув ліворуч човна, й Вадим уже простягнув свою довгу руку схопити чирку, та раптом вона спритно пурнула. Виринула саме проти мене. Але тільки на мить. Мої пальці лиш торкнулися слизького дзьоба, й від їхнього дотику чирка, жахнувшись, знову пурнула кудись під човна й тепер уже назавжди. Ми обмацали геть усі надводні боки човна, обшукали понад хатами все гілля затоплених верб, з півгодини нишпорили човном по відкритій воді, але чирки ніде не було. Тепер уже я огризнувся до дядька Семена:
— А що — "не стріляй"? Пропала через вас чирка! Семен Іванович помацав рукою ще раз під човном,
оглянувся довкола й здивовано здвигнув плечима. Подумав трохи й прошепотів переконано:
— Це чорт був. Де ж би могло пропасти чиря? Самий, сказать, настоящий чорт і був! Тільки ману напускав. Таке!
За селом раз у раз, як на війні, коли наближаються перші ворожі роз'їзди, гримлять постріли. Це Васильок на Микитиному човні розвів таку канонаду.
— І куди він паляє там? Я ж певен, що то все — в повітря! Тільки качки порозганяє... — обурюється, аж розмахує руками Вадим і наказує дядькові Семенові мерщій гнати туди човна. Постріли частішають і дужчають. Можна подумати, ніби справді Василька обложили напасники й бідолаха етнограф борониться не на життя, а на смерть.
Ми об'їхали затоплений куток села, й перед нами вдалині майорить Микитин човник, запнутий синюватим туманом порохового диму. Пальоха наполіг на своє весло, й ми мчимо просто на той дим. Зненацька Семен Іванович прихилився, кинув весло за облавок і таємниче прошепотів мені над ухом:
— Норі!
Він так це вимовив, немовби там з води вилізло якесь страховисько, що ось-ось проковтне човна разом з нами, якщо ми теж не боронитимемось. Я придивився крізь відтулину в засідці і побачив кількох гостроносих норців, що вплав тікали від Василевої канонади. Семен Іванович склав дашком коло рота долоні, і над водою далеко розітнулося хрипке крякання, наче справжній заклик самиці-норця:
— Кхга-а, кхга-а, кхга-а...
Тонкі сизуваті голови пірнають у воду й знову з'являються на поверхні, але вже в зовсім протилежному місці. Один несподівано виринув проти нас, і Вадим, метко обернувшись, припинив пострілом його підводні викрутаси. Між норцями відкілясь узялася червонава свіязь. Вона спантеличилася від пострілів з двох човнів і полохливо крутиться на місці між нашими човнами, не наважуючись обрати якогось одного напрямку, щоб летіти, їй судилося також висіти на моїх торочках.
Василько ще крутить на всі боки рушницею, неспокійно оглядаючи просторінь, але перша фаза полювання скінчилась. Я з Вадимом нетерпляче заглядаю в Микитиного човна. Ні, там таки лежить якась купа пір'я. Ба навіть два крижні!
— Та тут би їх було!.. Так якби ж то... — Микитине лице, зніяковівши, брижиться від посмішки, стримуючи з чемності регіт. — Чи воно в їх рушниця така, чи хто-зна. Ну, за три ступні ото вдарять — пір'я летить, а крижня тікає!..
— То ружжо таке, що живить, — авторитетно каже Семен Іванович, витягуючи на суходіл човна.
— І розумієш, Борику, я ж стріляю того... добре. А тут...