Гутак

Франко Іван

ПОВІСТЬ ІЗ ГРОМАДСЬКОГО І РОДИННОГО ЖИТТЯ НАШОГО НАРОДУ

КНИГА ПЕРША

I

Було в неділю. Церковця була повна людей. На криласі ще Василь Грім, громадський писар і дяк ураз, дотягав захриплим голосом послідні викрутаси "Буди имя господне". Народ попадав нако́лінки, скоро панотець заперли царські врата, і церков відразу наповнилася шепоту молитов, неначе в неї влетіла хмара шуршачої саранчі. А панотець Атаназій, входячи у ризницю, шепнули паламареві, що стояв під одвірком з гасильником у руках: "Закличте-но ми Гутака". Гутак стояв на самім переді край криласа. Він набіжно схилив свою кучеряву голову і шептав: "Помилуй мя, боже". Його, довге кручене волосся звисло йому на чоло, а говорячи устами молитву, схиленими очима шукав капелюха серед цілої купи чужих капелюхів, що лежали коло балясів церковних. Паламар перебив його упівмолитви, саме на слові "И избави мя от кровей, боже". Гутак зіснувся, коли почув чиюсь руку на своїм плечі, но тут же паламар шепнув: "Нанашуню, єгомость просили". Гутак вишукав капелюх, перехрестився, не кінчачи молитви, і пішов у захристію.

— Де той Гатараняк, де він ся задів? — шептав сам до себе паламар, обзираючись по церкві. Гатараняка не було в церкві. — Угу на тебе, чудо чудне! — Паламар з гасильником у руці щез за престолом, а за хвилю усі люди почули штильгукання кривобедрого Гатараняка. Се був звонар і грабар нагуївський. Заспаний, задиханий, він поштильгукав напівперек церкви, розпихаючи людей та воркотячи сам до себе: "Пек ти, маро, щезай,— пропала би-сь!" Люди оглядалися на нього і сміялися та шептали серед молитви, а опісля принималися знов бити чолом поклони о церковну підлогу, аж дудніло. Паламар, гасячи довженним гасильником світло на іконостасі, шепнув до Василя Грома: "Ну, ци не побліка, — налибоватий Гатаран запхався у кутик у ризниці, накрився опаратами та й заснув, як під перинов. — Ну, ци видів же хто таке?" Дяк зареготався наголос, докинув ще й собі ж: "Ба, може, гадав, що спит на печі у просі!" — покректав і почав на ввесь голос витягати послідній "пунт" пісні о святім дусі. (Се було якось по зелених святах.) Люди тим часом один за одним вставали, тяжко здихаючи "до бога", і почали стріпувати з гунь та холошень порохи, що, клячучи, понабирали на себе. Хмара пилу, немов дим кадила, збилася від того вгору і зависла над їх головами. Сонце, проблискуючи крізь шиби, творило грубезні косі стовпи, немов зо срібла вилиті, немов діамантами та всіляким дорогим каменем мережані. На дзвіниці дзвони розпочали мірними розмахами своє жалібне: "Бамбилю, бамбилю! З гостини додому". І дійсно, голос їх неначе вигнав неділю з церкви. Мир християнський нічим уже не стіснявся. Почалися жарти, бесіди, примівки. Всі всуміш розпочали тиснутися до дверей. Повстала глота. Кілька баб запищало, котрась навіть крикнула: "Личмане якийсь — на! Ци ти сліпаки вилізли? Що ми по ногах допчеш?" Чоловіки реготалися грубим різким голосом, позволяли собі навіть дуже ховзьких, "толочних" жартів, а протисшися крізь двері, оберталися набіжно, клали хрест на собі і цілували великий чорний дерев’яний гвіздь, вбитий в ноги розп’ятому Христу немалого розміру, що там висів високо на церковній стіні.

На цвинтарі вся тота різнобарвна товпа розсипалася, мов горох, висипаний з мішка. Деякі баби, що ще перед хвилькою на церковнім порозі кляли або масно усміхалися на товсті дотепи, тепер напруго червоніли на лиці, мов буряки, підносили запаски ід очам та, похлипуючи, йшли на могилки змовити пацір за якого там небіжчика. Другі знов поставали собі під липою, розглядали проходячих, віталися, мужчини махали капелюхами за кождим словом: "Гаразд, гаразд, біг заплать вашеці! Куму-м видів! А що помічники,— коби здорові? Ей, моя он дома! На якусь си марище ногу просадила, та така вам біда,— поступитисі не може!" Такі голоси, такі уривані бесіди гомоніли на цвинтарі під грубезними дупельнатими липами. Але головний пруд того потоку з людських голів, хусток, шапок та гунь повалив далі, не задержуючися, перетисся крізь хвіртку і доперва на ріні перед церков’ю розсипався доразу. Жінки, похитуючи головами та розмахуючи руками, купчилися разом, заводили бесіди про те, як-ді Тимишина Анна свого чоловіка била або як Гутак посварився із Яцем Хохлачем за три снопи жита, розповідали собі на ухо, що то-ді Гутачка (другу б їй руку вкулило) побила Кахнієві гусята на ріці, що їх потому здибали неживих аж ген "над ставом". Гутачка, низенька, худенька жіночка з тонким, но досить різким голосом, ішла позаду з Громихою Анною, матір’ю Василя, писаря. Вони розговорювали про єгомосцевого панича, який-то він ладний та людяний, далі зійшли на Гутака. (Анна Громиха згадала про свого "небіжчика" лиш одним глибоким зітхненням: він уже десять літ, як помер, царство йому там небесне!)

— От, видите, кумунцю,— почала Гутачка, поправляючи лівою рукою на собі хустку, бо права їй доразу усхла і стриміла збоку, як патик,— десь мому чоловікові на старості літ дорадили убиватисі о війтівство. Ци йому того треба? Я все свеї: нащо нам гризоти з громадою, коли ми собі можемо супокійно продихати, при чім бог дав? Тадже я добре знаю, що то за благодать. Он мої небіжчик татуньо, дай їм там господи душеньці легко, війтували, війтували, та й яка їм із-за того вдяка прийшла?

— Ей, не гнівіт-бо ви, кумочко, бога! Що ж ваш чоловік таке за старий? Тадже сам красний час, щоби в громаді лад робити. А так, богом а правдов сказавши, ліпшого і у громаді нема. Хто? Може, отой любенький Чапля? Та до чого тото потрібне?

— Та вже, хіба що так! Та все ж, видите, я ’му не радила та й ні. Ба що,— каже єгомосць конечно: "Будьте, Гутаку, війтом, ту в громаді треба доброї руки, порядки всілякі порозводилися,— конечно будьте, та й будьте". Ну, та що вже робити, сли так? Нема ради. Потому би сказали: "От, сякий та такий, не хотів!" Знаєте, які-то в нас люди!

— О, тадже ви мені не скажіт! — підхопила Громиха та й похитала головою, завитою у широку білу перемітку.

Дотеперішній війт нагуївський, Максим Чапля, чоловічок низенький, грубий і досить пацаловатий, став собі велично серед зарінку перед церков’ю. В одній руці у нього була груба, черешнева палиця, котрою ся підпирав.

Повертаючися то сюди, то туди, посвічував до сонця своїм товстим червоним лицем. Його маленькі очка позиралися довкола трохи непевно. Хоть сонічко весняне не дуже й припікало, на його лиці повиступав піт грубими каплями. Він виняв синю квітчату хустку з-за пазухи і обтер си лице, зажив табаки із лубкової табачірки, пчихнув раз і другий голосно, а опісля знов став поважно оглядатися навкруги. Поволі-поволі зачали довкола нього збиратися гідні-поважні громадяни у гунях, сягаючих понижче колін, з зеленими та синіми вилогами, в сіряках із білої сірячини, а декотрі, хто старший, то і в кожухах. Знов почалися вітання. Піднявся гамір, сміхи,— посипались жарти.

— Ну, не знати-но, кого нам нині на віта навержут?— говорив Хохлачик, котрого білий проношений сіряк різко відбивався від чорної гуні пана війта.

— Як то навержут? — запитав той, обертаючися.— Хто ж сміє громаді намітувати? Хто вам злюбится, того й виберете! Ото ми ладно, аби чоловік і ту не мав свеї волі! Тадже на щось цісарське право маємо!

Хохлачик слухав тої бесіди якось сумно. А далі обернувся до людей та й каже:

— Ей, Христос там має право, не я! От добре то кажут: панам весілля, а курці смерть! Таке-то й наше! Що нам, бідним, право? Щоби дійти свого права, треба дзінь-дзінь у кишені! А в нас на бідочку,— як утяв по пироги, саме того бог має!

Повстав регіт у громаді на Хохлачикову бесіду. Гомін щохвиля ставав живіший. Чоловіків щораз більше надходило. Максим Чапля стояв у осередку, обертався на всі боки, все кокоїжачись, відповідаючи сьому й тому. Далі витягнув щомоці свою коротеньку шию та й зачав на ввесь голос.

— Панове громада! — пищав він. — Три літа служив я вам вірно, робив для громади, що-м міг робити...

— І волік до свеї хати, що міг зарвати! — перебив котрийсь із тих, що стояли з самого краю.

— Тихо, тихо! Що то за бесіда? — згомоніли котрі багатші "чесніші" газди, а пан Чапля пищав дальше:

— Гм, гм! Три роки, видите, мої любенькі, то не єден день! Усіляке тре було приймити. Біда не єдна прийшла, тре було перебідити,— знаєте, мої любенькі. І в старостві, і на попівстві не раз сі чоловік наслухав тілько, що господи. А ту ще й у громаді не раз! Знаєте, годі кождому догодити, мої любенькі!

— Ой, любенькі, любенькі! — крикнув хтось із другого кінця зарінку. — А в мене послідну коровицю любенько взяли, та й чорт матері їх знає, за що та й за яке!

— Ну, що ж то таке? — крикнув Гутак із середини.— Хто-то там так ворота розпустив? Не можете хоть на хвилю бути тихо? Тадже майте честь, послухайте, вислухайте цілої бесіди! Най вам сі не здає, що-сьте в коршмі. Тадже то громадська справа! Як прийде черга на вас говорити, то вам прецінь ніхто каганці не позакладає! Вільно буде кождому.

— Так, так, кумунцю мої солоденькі! Дай вам боже прожити! Ая, ая! — приговорював Чапля. — На кождого черга прийде, на щось чоловік волен у своїм слові! — І принявся знов пищати: — Видите, мої любенькі, нині треба вам взятися до нового вибору. Така воля цісарська, Ну, нині ж ви собі ся порадьте, щоби-сьте потому не жалували, що от єсмо такого та сякого вибрали. Тадже на щось кождий має вільний голос. Може сказати: "Того хочу або тамтого". Ніхто вам не загородит.

— Так, так! — крикнув збоку Хохлачик. — Ци того, ци тамтого — все бідному біда на голову!

Межи громадою зачалися знов голосні бесіди. Деякі жартували з поважної особи Максима Чаплі,— називали його повхом та міхуром, другі знов живо бесідували о ділах громадських. До послідніх належав Гутак. Він протискався помежи людьми, похитував пишно сивим кайстровим капелюхом, з-під котрого спливали його чорні кучері, усміхався та всюди глаїв гамір та дотепними приказками, то знов поважно об’яснюючи, як що йде у громаді і як повинно йти. Гутак не був письменний. Но зато обдарений був тим здоровим, практичним розумом, котрим наш селянин не раз подивує й ученого. Хоть відроду йому не було більше сорока п’яти літ, він багато затямив і пережив, бував не в одних буваличах, тягався по судах і з усього умів щось скористати.

Десь-колись уцитькано гамір, Чапля став на грубу плиту, щоби міг там ліпше видіти громадян, і кінчив дальше:

— Та видите, мої любенькі, — говорив Чапля, путаючи та зупиняючись потроху,— як кажу: всьо то добре, дуже ладно: кождому голос вільний, ховай боже! Та лиш от, видите, все-то ліпше...

1 2 3 4 5 6 7