Геній

Пан Ґустав Трацький, найстарший син пана Станїслава Трацького, дїдича гірського села Н., був зовсїм своєрідна і немаловажна фіґура в тій шляхотській родинї. Батько його посїдав колись значні добра в Конґресівцї, але вмішавши ся в пов­станє 1863 року, мусїв опісля еміґрувати і стратив усе. Тілько спадок, котрий по кількох роках діста­ла його жінка, виратував його від крайньої бідности і дав йому можність закупити отсе невеличке сїльце в горах східної Галичини. Ґустав Трацький, уро­джений кілька лїт перед повстанєм, зазнав іще і заховав у памяти крихту того пишного та щасли­вого панського житя, яке йшло перед увільненєм мужиків із кріпацтва і перед тою руїною, яку на його батька навело повстанє. Контраст того без­журного а так достатного житя з пізнїйшим еміґра­ційним бідованєм та циганським кочованнєм з го­рода в город глубоко врізав ся в його молоду ду­шу і породив у нїй вчасно незгладжену ненависть до всего того, що було причиною тої поганої пере­міни: до всяких повстань, революцій, бунтів не тілько в обрубі полїтики, але і в обрубі думки, чу­тя та дісціплїни, до волї хлопської і до самих хло­пів. Гордий арістократізм та релїґійна біґотерія матери скріпляли сей напрям його думок, даючи йому дві віковічні і тверді підвалини: традіцію ро­дову і традіцію релїґійну. Батько за вічними клопо­тами, біганиною, конспіраціями, а опісля в Галичинї за господарськими гризотами при першім упорядкованю ново набутої посїлости мало міг мати впли­ву на склад його думок.

Мало що доброго дала йому й школа. Вчасно заправлений отрутою заздрости та ненависти ум показував ся надзвичайно тупим та непонятливим до науки. Упімненя та кари, які накладали на нього вчителї за слабі поступи в науцї та за погане пово­дженє зі співучениками, особливо з хлопськими та жидівськими синами, не поправляли, не лагодили але ще тілько гірше роздразнювали його. З тяж­кою бідою, висиджуючи мало що не в кождій клясі по два роки, переходячи з ґімназії до ґімназії, про­гонюваний то за пакости роблені учителям, то за прилюдні скандали в родї битя вікон Жидам, розва­люваня жидівських кучок і и., Ґустав нарештї скін­чив ґімназію, потративши на неї цїлих чотирнацять лїт. І на унїверсітетї з разу йому йшло не лїпше. Зараз першого року він наробив скандалу на якімось вечерку і за те видержав два поєдинки, з котрих сам вийшов цїло, розтявши одному противникови лице від рота до вуха, а другому відрубавши вухо. За те з екзаменами не так легка була справа, і от лед­ви по семи лїтах унїверсітетського житя, котре багато коштувало батька і значно підірвало його фінанси, Ґустав вернув до дому, поробивши всї дер­жавні екзамени і два ріґороза і виєднавши собі протекцію, через котру йому обіцяно з початком вересня приняти його до намісництва з платою на разї 500 ґульд. річно і з надїєю, що плата ся по роцї служби підвисшена буде до 800 ґульд.

Аж тепер, по осягненю тої цїли, почув Ґустав, що змора заздрости, котра доси гнїтила його, на­раз, звалила ся з його грудий, — аж тепер, коли десятки і сотнї далеко здібнїйших товаришів по­завидїли йому. Многі з тих, що кількома роками випередили його в науках, summa cum laude ви­держали екзамени і поробили докторати, бідували тепер як безплатні практиканти судові, голодні кандідати адвокатські та нотаріяльні, або як практиканти при скарбовій дірекції, дожидаючи якої-такої плати, мов у моря погоди. А він, по­горджений усїми "слабеуш", зненавиджений за гор­дість та нетовариське поступованє, таки всїх їх пе­регнав! Його амбіція, котра доси не мала куди роз­вернути ся і що крок дізнавала гірких принижень, тепер побачила перед собою рівне, відкрите поле карієри. За рік конціпіст намісництва, за пять лїт комісар при старостві, а за десять лїт староста — отсе перші кроки, котрі він назначив собі. А там, далї — обставини покажуть, куди прямувати. Коли тільки ті перші кроки зроблені будуть основно і певно, то нїщо сумнївати ся, будущина його забез­печена.

В почуваню тої блискучої будущини пан Ґу­став і дома виступив зовсїм не так, як виступав доси. То звичайно понурий, забурмошений ходив по покоях, не любив нї з ким заходити в розмову, не говорив, а тільки немов огризав ся, і хоч гля­дїв на всї господарські та. домашні забіги родичів з якимось гордим милосердєм, але не мішав ся нї в які дїла, не накидував ся нїкому зі своєю волею. Мабуть чув, що в тім господарстві, підточуванім не­вянучим дефіцітом, мов біблїйна диня червяком, його власна особа грає ролю трохи що не того са­мого червяка. Але тепер инше дїло. Тепер він міг виступити як повноправний пан, як самостійна економічна сила, коли не висша батьківської, то певно нїчим її не низша.

— Прошу тата, — сказав він до батька зараз кілька день по своїм приїздї, — я би хотїв виро­бити собі понятє про стан наших інтересів. Знають тато, вступаю до намісництва, то може міг би я де — чим допомогти до їх поправи. А впрочім. добре впорядковані родинні інтереси там більше нїж де — перша підстава карієри.

Старий Трацький видивив ся на нього з під своїх насуплених бров і випустив із рота такий клуб тютюнового диму, що з цїлої його голови тільки й всего стало видно, що шпаковатий, гребенем у гору настобурчений чуб.

— Про стан наших інтересів?—сказав він,—Щож, виробляй собі, як хочеш!

— Але можеб тато були ласкаві показати менї книжки, рахунки?

— Книжки? Рахунки? Нїяких книжок анї рахун­ків у мене нема, хиба тілько рахунки тих гроший, що посилав тобі та братам твоїм.

— І то треба переглянути,, — сказав з незруше­ним спокоєм Ґустав, — але я думав про книжки та рахунки з веденя господарства.

— Нїяких таких книжок анї рахунків у мене нема.

— Нема? А якже тато господарство ведуть?

— Так веду, як умію. Що зробимо, те й зробле­не; що кому треба заплатити, плачу; що продати, продаю сам, не оциганить мене нїхто. Ну, а видат­ків крім на вас та на сплату процентів у мене, як знаєш, дуже мало. Нїщо й рахувати.

— Алеж татку, то половина руїни — не вести рахунків. От татко кажуть щось про довги. Що се за довги? У кого затягнені ? На який процент ? Як стоять сплати? Адже се все доконечно треба знати і наперед з кождим крейцаром обчислити ся, коли тато не хочуть піти з торбами, заки ще ми будемо могли вам допомогти.

— Спасибі тобі за добру волю, — сказав гнїв­но пан Трацький, — але я маю в Бозї надїю, що твоєї помочи потребувути не буду. Проживу й без неї, як і доси жив! Колиб тілько ти перестав під­сисати мене, то вже я сам дав би собі раду.

— Прошу тата, най тато не гнївають ся, — ска­зав з високим, крихіточку навіть згірдним спокоєм Ґустав. — Прошу тямити, що тут дїло йде не лиш о татову особу, але також о маму і о сестру. Нехай тато не забувають, що вона ще панна, що її треба видати замуж, по змозї добре видати! А ченьже тато признають, що я, як найстарший син, а те­пер уже не тілько повнолїтний, але й повноправний (Ґуставови як раз минуло 29 лїт), маю право вглянути в наші родині дїла, поінтересувати ся ни­ми і заняти ся по змозї їх направою. Я не перечу, що доси я був татови тягаром, великим тягаром, і не забуду нїколи, як багато я татови винен подяки за те, що ви так терпливо і з таким самовідрече­нєм несли той тягар (при тім він поцїлував батька в руку), але від нині все мусить піти инакше!

Пан Трацький дивував ся, слухаючи сеї рації. Він нїколи не надїяв ся по Ґуставі такої енерґії і такої холодної видержки. Як чоловік слабого ха­рактеру, склонний радше до хвилевих поривів енер­ґії під впливом розбудженого чутя, нїж до видер­жаної, сістематичної з гори обдуманої роботи, він легко улягав усякому проявови енерґічної волї. То й тепер не змагав ся, віддав синови ключі до бюр­ка, що було заразом і касою, і сказав:

— Ну, щож, я не бороню! На ключі; там у верх­нїй шуфлядї бюрка маєш усї папери, контракти, квіти, рецепіси, інвентарі, — роздивляй ся в них. кільки хочеш. А в низу готівка, книжочки подат­кові і банкові. Побачимо, що ти з усего того зробиш.;

Ґустав узяв ключі, не зважаючи на той вираз­ний докір, який тремтїв у батьковім голосї, пішов до кабінету і запер ся в нїм. Старий довгий час си­дїв на ґанку, пакаючи люльку та дивлячи ся на противлежачі двері кабінету, що заперли ся за Ґу­ставом. Він думав з разу, чи не домагає ся син від нього таким аллєґоричним способом гроший і майже надїяв ся, що Ґустав переконавши ся, що в бюрку всеї каси є тільки 150 ґульденів, зараз же вийде назад із кабінету. Але він помилив ся. Минула годи­на, ба й друга, — Ґустав не виходив. У кабінетї було тихо. Покликали до кави. Трацький тихо вій­шов до кабінету. Ґустав сидїв при столику і пи­сав. Батько підійшов до нього і заглянув через плечі; перед Ґуставом лежав цїлий аркуш покритий циф­рами, — обік поскладані в купки і упорядковані лежали ріжні свистки, квіти, помяті й пошарпані контракти, рецепіси і довжні записи, банкові упім­неня і податкові аркушики. Щось немов стид, а немов острах переняло пана Трацького на вид тих паперів, нїмих а незбитих свідків його хаотичного та безладного господарюваня.

— Ну, що сину? — спитав батько.

Ґустав не відповідав, муркотячи під носом цифри, котрі то додавав, то відтягав.

— Виходить лад? — ще раз спитав батько.

— Прошу тата не перешкаджати, — коротко від­казав Ґустав і муркотїв дальше.

— Але до кави кличуть, покинь! — сказав бать­ко. — Опісля дорахуєш.

Густав не від разу покинув, але попереду звів якусь чималу суму.

— Ну, що? — повторив своє питанє Трацький. Ґуставова робота справдї зацїкавила його. Доси він хоч з бідою, а все таки якось зводив кінцї з кінця­ми, то єсть, як у тій казцї каже ся, поли врізував, а комір латав. Але давно вже згубив лад і лїк у такій роботї, і господарював на вгад, на божу волю, з року в рік надїючи ся то на якийсь надзвичайний добрий урожай, то на кориснїйшу нїж звичайно продаж випасеної худоби, на лїпші цїни сїна, — і з року в рік хоч деяка спекуляція й удавала ся, за те друга не дописувала. На вид бачило ся, що видатки не нарушують основи господарства, що колиб тілько се або те добре вдало ся то й молотилку купить ся. Але взяти ся до докладного обрахунку та порівнаня дїйсних актівів з пасівами, до зроб­леня правдивого ладу в тих купах свистків, пожовк­лих та помнятих паперів, до виказаня хиб минув­шини задля запобіженя хибам будущини, — для того не ставало старому Трацькому анї смілости анї витревалости.