Сам собі винен

I

"Виставлений на публічну продаж грунт під нумером конскрипційним 29, власність Миколи Прача, вартості шацункової 150 ринських, ураз зі всіма господарськими забудованнями, зложеними зі стайні на одну корову і хліва на одну свиню, для заспокоєння вірительності Мортка Шіндера в сумі 40 ринських і коштів екзекуційних. Ціна виволання 150 ринських. Хто да вєнци?

Оце все викрикуючи захриплим горілчаним голосом, вичитував із подовгастого синявого пів-аркуша паперу возний судовий, що заразом сповнював службу заприсяглого ліцитатора. А прокричавши, прогримав кілька разів молотком о дошку, поставлену на колоді, що заступала місце урядового стола.

Хата і господарські будинки, про які, мов на сміх, говорилось у ліцитаційнім едикті, — то була одна нужденна халабуда, все під одною стріхою, на якій було більше зеленого моху, лободи та кропиви, ніж соломи, збудована з перегнилих драниць у вербових стовпах.

— Хто да вєнци? — повторив своїм русько-польським, нібито урядовим жаргоном возний. — Сума виволання 150 ринських.

Довкола стояло кілька селян у нужденних сіряках і солом’яних капелюхах, а також два-три пейсаті брудні жиди. Вони гуторили поміж собою, обзиралися по подвір’ї, де відбувалась ота подія, але на оклик возного ніхто не відповідав.

А на боці, коло розваленого плота, сидів на колоді сам Микола Прач, високий, може тридцятип’ятилітній чоловік, худий, як скіпа, з лицем, зіссаним нуждою й недугою. На колінах у нього сидів хлопчик-п’ятиліток, тулячись до вітця і з ляком позираючи на чужих людей перед хатою. А побіч нього стояла його жінка з меншою дитиною на руках і запаскою обтирала сльози.

— Хто да вєнци? — кликав возний, обзираючись. На те приступив до нього жид, сам-таки Мортко Шіндер і, лівою рукою діткнувшися ярмурки на своїй голові, сказав:

— Ни, пощо, прошу пана, давати вєнци? Я дам сорок.

— Мортко Шіндер дає сорок; хто да вєнци? За першим разом! — кликав возний.

Ніхто не обзивався.

— За другим разом!..

Усі мовчали, чути було тільки, як глухо хлипала Прачиха.

— За третім разом!

Голосні удари молотка о дошку були відповіддю на той оклик. Мортко Шіндер за свої 40 ринських став властителем грунту й газдівства, отаксованого на 150 золотих ринських, а вартого щонайменше 200 зол[отих] ринських.

— Ну, ти, дурний хлоп, — обернувся він до Миколи. — Не казав я тобі, загодися зі мною, віддай мені половину твого грунту? А тепер, видиш, я маю цілий!

— Бог тебе покарає за нашу кривду, ти, п’явко людська! — крикнула, заходячися від сліз, Прачиха.

— За що мене має бог карати? Що я не по правді робив? Тебе саму най бог карає, ти, паскуднице, ти! Зараз мені забирайся з мого обійстя!

Прачиха живо обтерла сльози і хотіла ще щось сказати Морткові, але Прач махнув на неї рукою і сказав зломаним, глухим голосом:

— Дай йому спокій! Що вже тепер говорити? Нічого не врадимо! Бог нас покарав, бо така його воля… Нехай і так буде! Ходім!

Він устав, узяв за руку хлопчика і пішов, а за ним, розливаючись слізьми, пішла й його жінка з малою дитиною на руках.

— Отак, куме, вже знов одного газди не стало в громаді, — гуторили між собою селяни на оборі.

— Га, видно, якийсь допуст божий на мир християнський!

— Ей, говоріть, "допуст божий"! — сказав один, трохи порядніше вбраний від інших. — От нарід сам собі винен, та й годі!

— Ей, куме, куме, — відповів перший, — не говоріть так. Добре то, що вас бог поблагословив, біди не знаєте. А бідний, то нехай і найпорядніший буде, то таки двох у одну сорочку нараз не вбере.

— Те-те-те, — відказав багатший, — також пуста балаканина. Робити треба більше, рук прикладати!

— Ой, чи ж то, куме, бідний не робить, аж йому не раз очі з голови лізуть… Але що то все поможе? От тепер ми тут стоїмо, а хіба ми знаємо, чи й на нас котрого завтра не спаде те саме, що нині спало на Миколу?

— Таке, таке, — відповів багатший. — Не бійтеся, доброму, порядному ніколи таке не станеся, а все якомусь ледащо, як ось сему Миколі! Говоріть, що хочете, а я все своєї буду, що він сам собі винен!..

II

Світ широкий, а де в нім подітися бідному, беззахисному?

Микола Прач ішов долі селом, мов сновида, а жінка йшла за ним, ридаючи та заводячи, мов за вмерлим. Був парний літній день. Люди робили в полі, і по селі нікого не було видно. Далі жінка підбігла і порівнялася з чоловіком.

— Миколо, куди ти йдеш?

— До Свічі, — відповів той понуро.

— Боже мій, що ти кажеш?

— Ну, а куди ж тепер іти? Іншого виходу нема…

— Най нас бог боронить від того, Миколо. Не говори так! Ади, ось ту жиє моя тітка, ходімо до неї, будемо літом робити, а зиму якось перекалатаємо.

— А відтак?

— Відтак… відтак знов будемо робити і чей якось прожиємо між добрими людьми.

— Добрими?.. Ну, ну, варто між ними жити! Ні вже, нічого з того не буде.

І Микола пустився йти далі. Жінка задержала його за руку.

— Бійся бога, чоловіче, що ти хочеш робити? Адже се гріх великий! А мене ж на кого лишиш? А діти?..

— А живши, що я тобі й дітям поможу? Дурна, пусти мене!

Але вона не пускала і конче тягла його через місток на тетине подвір’я.

— Знаєш що, — сказав нарешті Микола, — коли хочеш, то йди до тітки…

— А ти?

— Я не піду.

— Чому?

— Я не можу ані одної хвилі жити в тім проклятім селі! Коли силою задержиш мене, то повішуся. Тож ліпше пусти.

— Але куди ж ти підеш?

— Піду на заробок, на Людвіківку до тартаку.

— До тартаку? Господи небесний, таже ти слабий, як комар! Що ти там зможеш робити?

— Не бійся, щось уже знайду. А там тепер треба робітників, то приймуть.

— А коли ж вернеш?

— Як зароблю стілько, аби викупити своє добро від того проклятого жида. Борше ні.

Вона витріщила на нього здивовані очі і тривожно гляділа йому в лице.

— Миколо, що ти кажеш?

— Що чуєш.

— Але ж то…

Не могла докінчити, в горлі щось давило її, мов камінь.

— Коли буде, то буде, але мусить бути. Або зароблю, або згину, — що мені по такім життю!

Він поцілував жінку й дітей і повільним нетвердим ходом пішов далі гостинцем. Вона, плачучи, гляділа за ним з містка, поки не щез на скруті за горбочком.

III

Рік минув від того дня. Знов літо. З погідного неба сонце сипле гарячим промінням на високі лисі гори, на зелені мочарки над рікою, на фабричні забудовання Людвіковецького парового тартака. Свіча бурлить і розбивається о круглясте каміння; на необрубаних горах мліють смерекові ліси, повиті прозорою синявою млою. Серед кітловини стримить сама фабрика, зі всіх боків обсаджена високими стосами грубих ботюків, мов величезним сірим муром. З червоного комина бухає дим і розлягається проразливий свист; у нутрі фабрики чути скажений клекіт, писк, скрип і ляск парової машини, перемішаний з оглушливим шумом води і криком робітників. А в віддалі на вершках гір лунає тут і там цюкання топорів та хрускіт зрубуваних величезних смерек.

— Гура! — кричать рубачі при кождім упадку такого лісового велетня, а відтак починається цюкання, велетня обрубують з галуззя і по утертій колії спускають долі горою на ріку, яка донесе його просто до машини. День поза день зі всіх верхів навкруги лунає те цюкання і той крик, день поза день сотки лісових велетнів з хрускотом зсуваються по голих шутрових урвищах гір у долину, аби там на воді ждати, аж прийде їх черга лягати під невмолимі залізні зуби парових пил. І день у день 14 зложених пил (гатрів) гризуть кості лісових велетнів, мов 14 великих невтомних черв’яків.

Між рубачами працює й Микола ось уже від року. Він став іще нужденніший і сухіший, але сьогодні рубає з якимось завзяттям, немов та смерека — його смертельний ворог.

"Чей нині остатній раз, господи, чей остатній раз!" — думає він собі, високо замахуючи сокирою.

Він нині щасливий. В його ремені завиті в шматині лежать у безпечнім сховку 50 ринських, зароблені за рік. 40, рахує Микола, буде жидові, а 10 на початок господарства. Нині вечором кінчиться його робота, а завтра він піде домів.

І справді, другого дня ще не світ не зоря, а Микола Прач опирав уже далеко від Людвіківки. Він ішов швидко, аж задихався. Думка його літала в будущині, не хотячи ані раз глянути поза себе, де нічого не стрітила б, як тільки недолю та недостаток.

"Насамперед піду до жида, — думав собі бідний чоловік, — викуплю поле й хату, а тоді вже до жінки… "Ходи, — скажу, — час прийшов обстати знов на своїм!"

Ота думка додавала сили його слабим ногам. Сонце стояло над заходом, коли дійшов до свого села. Серце забилося в його груді, коли побачив здалека свою напіврозвалену хату і широку коршму край села. Добуваючи остатніх сил, він поспішав до неї.

— Добрий вечір, Мортку! — крикнув він, уходячи до коршми.

— Добре здоровля! А, то ви, Миколо? — сказав Мортко. — Де ж то ви бували, що вас так довго не було видно?

— Був на роботі, — сказав Микола. — Слухай, Мортку, я тобі маю щось сказати.

— Ну, що таке?

Микола видобув з череса шматину, розв’язав її і положив перед жидом чотири десятки.

— На, видиш! Віддай мені грунт і хату.

— Що, що, що? — скрикнув жид і відступився. — Ти хочеш за сорок ринських купити грунт і хату? Ха, ха, ха!

— Не купити, але своє відобрати?

— Відобрати? Ов, а то як відобрати?

— Я тобі віддаю, що тобі винен, а ти мені віддай грунт і хату.

— Овва! Ти, бачу, Миколо, десь набрався великого розуму. У нас так не йде! Мені за той грунт дають триста ринських. Я хочу чотириста, а тобі дам за двіста п’ятдесят. Розумієш?..

Микола став мов остовпілий від тих слів. Жид, бачилось, злякався, бо шморгнув до ванькира і запер за собою двері. В коршмі було кілька знайомих селян. Ті обступили Миколу, зачали вітатися з ним і потішати його, але він стояв, мов стовп, не зводячи очей із того місця, де перед хвилею стояв жид. Довго-довго простояв так бідний чоловік, а далі обернувся до людей.

— Люди, чи то може бути? — спитав він глухим тремтячим голосом.

— Що ж, кумочку, зробиш жидові, коли все в його руках? — відповів один.

— І права нема на тото ніякого?

— Нема.

— Га! — сказав Микола і замовк, тільки грубі пекучі сльози покотилися по його блідому, замученому, порохом припалому лицю.

— Люди добрі, — сказав він по хвилі, — візьміть оті гроші, прошу вас, і дайте моїй жінці. Мені їх не треба! Поклоніться їй від мене і кажіть, що незадовго верну. А про се, що ту із жидом було, — ані слова! Чуєте, ані слова!

— Добре, кумочку, добре!

— А тепер бувайте здорові!

Він натис капелюх на голову і вийшов.