Гава

Франко Іван

ОБРАЗОК З ЖИТТЯ ПІДКАРПАТСЬКОГО НАРОДУ

І

Батько хотів йому лишити село і при своїх спосібностях, певно, був би сього добився, коли б був не так дуже любив своє потомство. Але що любив Гаву без пам’яті, то й не зумів удержати належної міри в своїй, захланності. Кусав, як то кажуть, більше, ніж міг проковтнути. Ну, і подавився, і лишив Гаву без крейцара.

Вмираючи, сю одну тільки дав йому науку:

— Гаво, коли тобі в житті трафиться дещо доброго, хоч би й що найменше, все кажи: хвала богу, на початок і се добре!

Гаві було дванадцять літ, коли батько його відумер. Виростав він у селі, по цілих днях гуляючи з своїми ровесниками — сільськими хлоп’ятами, волочився по хатах або для іграшки руками ловив раки в потоці. Ще дитиною проявляв він надзвичайну цікавість, проворність і хитрість і знав про хлопське життя-буття далеко більше і докладніше, ніж десятеро хлопських дітей в його віці.

По смерті батька взяла Гаву під свою опіку якась далека своячка, тітка чи стрийна, що жила в Дрогобичі. Була то стара жидівка, проста перекупка, що з свого нужденного зарібку удержувала п’ятеро власних дрібних дітей. Крім них були вже у неї три дорослі сини, що жили на своїм хлібі, робили самі на себе і не думали навіть допомагати матері.

Опікунка віддала Гаву "до терміну" до шевця, але Гаві не сподобалося те ремесло. Бо коли зараз на другий день по його вступленні один челядник, посилаючи його до шинку по горілку, замість грошей на "кватирку" дав йому в потилицю, то Гава, оголомшений таким дивоглядним завдатком, нагадав собі: мимоволі послідній заповіт свого батька і голосно крикнув: "Хвала богу, на початок і се добре!" Той "дотеп" так подобався всім челядникам, працюючим у варстаті, що від того дня щохвиля то один, то другий робив Гаві "добрий початок" то п’ястуком, то потягачем, то шилом, то копитом. Тиждень прожив Гава серед такої муки, але довше бідний хлопчина не видержав: утік від майстра і з слізьми просив свою опікунку, щоб не давала його більше до ремесла.

— Я і без того зароблю собі на хліб! — гордо запевнював він.

— Як же ти, дурнику, заробиш, не вміючи ніякого ремесла? — питала тітка.

— А що ж то я гой, чи що, — скрикнув Гава, — щоб я й без ремесла не зумів жити?

Сей заміт був міткий і переконав Гавину опікунку. Вона дала Гаві повну волю робити, що хоче, а тільки згори заявила йому, що довше як тиждень задармо не може його годувати. Досить, що дасть йому задармо спати в своїй хаті.

— Тиждень задармо! — радісно скрикнув Гава. — Значить, те, що я за сей тиждень зароблю, буде моє! Хвала богу, на початок і се добре!

II

Гава нагадав собі своє сільське життя на улиці, в потоці, серед піль, в лісі з сільськими хлоп’ятами, те життя свобідне, повне забав, свіжого повітря і руху. Але тепер йому було не до забав. В тих споминах хотів він найти щось таке, що би тепер можна було визискати. І найшов.

Проходячи щорана по ринку, завсігди видав бабу, що сиділа коло великого коша, повного живих раків, і продавала їх на копи або й на штуки. Нагадав собі, як то справно він колись умів ловити оті самі водяні сотворіння, і зараз метнувся розпитувати жидів, де і почому можна би продавати раки. Але що питав про таку "трефну" річ, то жиди не то що нічого йому не сказали, а ще й закричали його. Та Гава тим не знеохотився. Пішов просто до тої жінки, що продавала раки. То була жінка мельника з Вороблевич; її чоловік ловив ті раки в тамошнім великім ставі, але в Дрогобичі продаж ішла так добре, що звичайно годі було настарчити на всіх покупців. Стара дуже радо пристала на те, щоб купувати раки від Гави, кілько їх буде мати, і обіцяла йому платити по 10 крейцерів за копу, хоч сама за ту саму копу брала по 15, а часом і по 20 крейцарів. Та Гава рад був і тому. Не гаючи часу, він ушив собі довгий і вузький мішок з мотузком через плечі і на другий день рано, захопивши за пазуху добру байдицю хліба, поплентався за місто шукати місця, де водились раки. Але в ріці, що тече коло Дрогобича, було їх мало — гибли від нафтового фузлю, що стікав з фабрик у ріку і затруював її воду.

От і пішов він горі водою, поки не наскочив на потічок, що плив від села Дерижич посеред сіножатей, попри дубовий ліс Тептюж. Потічок був невеличкий, але що плив звільна, то й багато в нім було крутих закотелевин, глибоких і тихих вирків. Береги його майже без перерви оброслі були лозиною та вільшиною, що понадвисала над саму воду і полоскала в ній своє коріння. Гава аж у долоні сплеснув з радості.

— От місце; раз місце! Як навмисне для раків сотворене! — скрикнув.

І справді, досить було раз уважно глянути на дно потоку, щоб переконатися, що раків у нім тьма-тьменна. Сусідні селяни раків не їли, то й плодились вони собі супокійно. Гава мало що на землю не кинувся та не цілував тих благословенних берегів, котрі вважав уже як свою власність.

Зараз поскидав з себе все шмаття і навіть сорочку, зв’язав усе вкупу і сховав за корчик, перевісив мішок через плечі і поліз у воду. Помаленьку, за порядком, лиш злегка постогнуючи, почав встромлювати руку в рачачі печери і мало що не з кождої витягав величезного рака, що надармо рознімав щипці, кивав довгими вусами і витріщував свої глупі очі, немов дивуючись, що се за новий порядок настав у потоці, де від віку-правіку ніхто не робив ніякої кривди рачачій породі.

Не минуло й години, а Гава мав уже цілу копу здоровенних раків в торбі. Ще година, і мішок був уже такий повний і тяжкий, що мотузок почав в’їдатися йому в тіло. Гава почув голод і втому. Вода зіссала його, продрог, а ще й трава "різючка", що росла здовж берегів, не в одному місці порізала йому до крові голе тіло.

— Е, досить на нині! — сказав сам до себе і вернувся до своєї одежі, тягнучи за собою по воді мішок з раками.

— Богу дякувати, — гуторив далі, одягаючися і цокочучи зубами, — на початок се зовсім не зле. Рахуючи копу лиш по 10 крейцарів, то я за нинішню здобич дістану більше як 20 крейцарів, а се може мені вистарчити на прожиток на цілий тиждень! Е, добре йде! — крикнув Гава і почав підскакувати на одній нозі над потоком, не знати, чи з радості, чи щоби огрітися по довгій купелі. А відтак виломав суковату палицю, почепив на її кінці мішок з раками і, взявши палицю на плечі, пішов до Дрогобича, доїдаючи дорогою той кусник сухого хліба, що дала йому тітка на весь нинішній день.

До міста було зовсім не близько, щонайменше півмилі, а для Гави, що намерзся в воді, примлів трохи з голоду і ще й двигав мішок на плечах, була се таки дуже далека дорога. Ледве пізнім вечором доплівся до нужденної хатини своєї опікунки. Зразу він боявся, щоб його раки в мішку без води не поздихали, і через усю дорогу прислухувався до їх тихого шелепотання в мішку. Але, переконавшися, що шелепотання те не втихає, набрав надії. А все-таки, коли прийшов додому і висипав свою добич в цебрик з свіжою водою, переконався на свою велику гризоту, що майже півкопи було неживих. Мало хибло, щоб Гава не розплакався по такій страті. Перевертаючися з-боку на бік на своїй твердій постелі, він помимо тяжкої втоми довго сеї ночі не міг заснути, а все думав, як би то йому на будуще так зробити, щоб ані один рак у нього не здох по дорозі. Але самому годі було що путнє придумати, то й заснув Гава з тою постановою, щоб таки завтра розпитати про сю справу в тої старої мельнички, котрій він мав достарчувати раків.

III

У великій пригоді стали Гаві ті раки, та не надовго. Селяни, котрих сіножаті прилягали до того потоку, стрічаючи його мало не щодня в воді, зразу не звертали на нього ніякої уваги, але, додивившися, що се жидок і що ловить раки, і знаючи, що жиди раків не їдять, доміркувалися, що, певне, він ловить їх на продаж, і заказали йому ловити в їх потоці. Гава зразу думав, що се жарт, — та-бо люди почали сварити. Він ще попробував кілька разів ходити крадькома, але коли раз селяни спіймали його, набили, раки відібрали, ще й з одежі хотіли обдерти, то Гава переконався, що заробіткові його прийшов кінець.

Та не досить того, — на ринку появилися тепер небезпечні супірці, що швидко попсували увесь торг. Селяни, бачачи, що за тих бридких і погорджуваних раків можуть бути некепські гроші, кинулись самі ловити їх і посилали день-денно цілі орави своїх дітей на потік. Щодень вивозили на торг цілі мішки раків, так що швидко раки стали зовсім ніпочому. Але так само швидко і потік зовсім опустів, і в ньому лишився тільки дріб’язок, зовсім для торгу не придалий.

Гірко плакав Гава, не так від побоїв, як задля того першого в своїм житті розчарування. Проклинав селян, проймався ненавистю до них, але заразом почував, що против сили нічого не порадить. Другого такого потоку близько не було, та й до чого б він йому придався? Оставалось тільки одно — шукати якого-небудь другого зарібку.

— Чого се ти так волочишся без усякого діла, Гаво? — запитав його раз старий Фавель.

— А що ж маю робити? — відказав Гава.

— Не маєш що робити? — здивувався Фавель. — То зле, коли не маєш що робити. Жид усе повинен мати що робити.

Гава розповів йому про своє горе з раками.

— Дурень ти, Гаво, — сказав на те Фавель. — Не жидівська то річ, трефні раки ловити.

— Але гроші за них не трефні, — відповів Гава. — Я прожив за них більше як два місяці І ще встиг наскладати цілі два ринські!

— Цілі два ринські! — скрикнув Фавель. — Е, то ти богач! Слухай, Гаво, — сказав він, помовчавши хвилю, — ходи зі мною по селах на заробітки!

— Які ж у вас заробітки?

— Не знаєш, які у мене заробітки? "Щетини, кожушини, волосини" — от що я купую. І ти будеш зі мною до спілки. Прийдемо в село, ти візьмеш одну половину, я другу; ти будеш купувати для себе, я для себе.

— Ни, а як накупимо, що тоді?

— Я тебе навчу, що тоді робити, кому і як продавати.

— Е, а може, се кепський гешефт?

— Не бійся, дурню! Старий Фавель на зле тобі не нарадить і обдурювати тебе не буде. Виджу, що ти хоч малий, але хлопак справний, то й гадаю собі, що ліпше ж тобі заробити що-небудь, ніж ту по місті без діла шлятися. Ходи!

— А скажіть наперед, кілько ви можете отак на тиждень заробити?

— Як часом, Гаво. Можна заробити ринського, а можна й десять, не рахуючи страви.

Гавині очі заблищали диким огнем, коли почув, що можна за тиждень заробити й десять ринських.

1 2 3 4 5