Зрештою вона була весела, жартовлива жінка і в противенстві до свого чоловіка не боялася нічого, а особливо мужиків.
— Я їм нічого злого ніколи не робила, а не одного й рятувала з біди, то в мене сумління чисте, і ніхто мені не зробить кривди. А ти, — говорила до пана, коли сей жалувався, що по ночах мучать його страховища, — ти, видно, маєш нечисте сумління, то терпи тепер.
— Що там сумління, — нерадо бурчав пан. — Я також нікому кривди не зробив. А що карав, та в арешти саджав, та сікти велів — то се ж моє право, сього вимагала дисципліна, без сього би чоловік між тим хлопством за пса поваги не мав. Без того не можна було.
— Ну, то й задоволяйся тим, що мав колись повагу, а тепер не маєш.
Пана ся резолюція мало заспокоювала, та тепер, вертаючи з ганку до покою, де вже на столі стояла заставлена кава, він був веселий і реготався сердечно.
— Представ собі, Мілечко, хлопи до вчора не знали, що нам за панщину буде плачено.
— Не знали? То як же вони думали?
— Мабуть, думали: один цісар подарував, другий може відібрати. І все боялися, що як лише вони добровільно підуть до панів на роботу, то панщина верне знов, цісар велить їм робити на віки вічні. І для того воліли торік буки брати від вояків, ніж іти добровільно на заробок.
— А, господи! — скрикнула пані. — І так вони через свій недогад канчуків набралися! І ти знав се і не заспокоїв їх давно?
— Я знав? Хіба я знав, чого бояться? "Не хочемо йти на роботу, хоч нам які гроші давайте, та й не хочемо". Що ж мені було робити? І по інших селах було так само, і скрізь аж під ландсдрагонськими канчуками робили.
— О господи, господи! — зітхала пані. — А я то скілько наплакалася, скілько їх напросилася!
— І шкода було твоїх сліз і слів. Дурня і в церкві, а руського хлопа й на свободі б’ють. Він не доріс до свободи, любить ярмо так, як кобила батіг.
В тій хвилі почувся знов рівномірний стук кінських копит і знайомий голос воєнної трубки. Се приїхали ландсдрагони. Пан Субота, голосно регочучись, вибіг на подвір’я і привітався зі знайомим капітаном.
— Пане капітане, запізно прибули! — кричав він.
— А що сталося? — з жахом запитав капітан. — Я й сам боявся, щоб не було якого конфлікту.
— Та нічого, богу дякувати! — сказав пан. — Усе минулося, весь страх, усе роздразнення, вся їх упертість, усе се була тілько одна помилка. Представте собі!
І він почав капітанові виясняти, в чім було діло. Капітан також засміявся.
— Ну, такого б і не придумав! От іще фанатики! І дістали ж торік за своє! Ну, але позвольте, ще піду вашій пані ручки поцілувати.
— А я так раджу, пане капітане. Вашу компанію велю тут троха погостити, бо задурно їхала, і нехай вертає назад, а ви лишіться сей день у нас. І так ваша служба тут почислиться.
— Добре, — мовив капітан і, видавши компанії відповідну інструкцію, пішов до покою.
Привіталися з панею Суботовою, капітан випив каву, яку подала Галя, і тільки зачав оповідати якісь міські новини, коли служниця ввійшла і сказала пошепки до пана:
— Хлопи прийшли, прошу пана.
— Що за хлопи?
— Та так, із села.
— Чого хочуть?
— Та хочуть поговорити з вельможним паном.
— А багато їх?
— Та два... чи три.
— Проси їх сюди
За хвилю ввійшов Яць Коваль і Степан Чапля, сей остатній держав хліб під пахою.
— Слава Ісусу Христу, — сказали вони.
— Слава навіки..А чого ви, люди?
— Прошу вельможного пана, просимо хліб святий на стіл положити, — сказав Коваль.
— Кладіть.
— Просимо вельможного пана, чи позволите нам сказати те слово, задля якого ми сюди прислані?
— Кажіть.
— Отже, ми ловці-молодці, сім літ на лови ходили, до сього краю заблудили. Прислідили ми куницю.
— Ах, ви, драбуги! — скрикнув нараз пан, зірвавшися з місця. — Ви смієте?
— Ми ж просили у пана дозволу, — сказав спокійно Яць.
— І ви сміли приходити до мене з такою безличністю? Хто вас прислав?
— Вельможний пан знають так само, як ми.
— Де він? Кличте його сюди!
Дум’яка не треба було кликати. Він весь час стояв у передпокої і шептав зі своєю улюбленою Галею.
— То ти, Костю, направду робиш собі сміх з мене? — визвірився на нього пан.
В тій хвилі капітан устав з місця, підійшов до Костя і подав йому руку.
— А, Дум’як! — промовив до нього. — Ти вже на урльопі?
— За абшитом, пане капітане. П’ятнадцять літ treu und redlich* прослужив.
— Ви його знаєте? — запитав пан.
— Ну, якже, хто би не знав Дум’яка, що був Vordermann* у гренадерськім полку! Любимець усіх генералів. А ви чули, як він грає? Знаєте, бувши в Відні, заслухався, як грав Паганіні, та й почав собі ж на той спосіб. Варто послухати! Граєш іще, Дум’як?
— У мене тепер роботи багато, рідко коли і в неділю за скрипку беруся.
— Генерал від гренадерів дарував йому скрипку. Талановитий чоловік, шкода, що невчений. Але що ви тут за комедію показуєте? Бо я не зрозумів, що сей чоловік говорив і пощо вони хліб на столі поклали?
— Се у них звичайні обряди при сватанню, — сказав пан. — Я також зразу не догадався.
— При сватанню? Значить, прийшли пана-дідича просити на весілля?
— Дідька лисого на весілля! — скрикнув пан. — Прийшли сватати мою дочку за отсього опуда!
— Ви? Дум’як? — дивувався капітан.
— Так, пане капітан, до розказу. Я чесного роду, тепер вольний чоловік і господар, панна Галя мене любить, до панства її не тягне, і дала мені слово, що піде жити зо мною. От я й приходжу до пана-дідича зі сватами.
— Мовчи, рекрутське вухо! — крикнув дідич, удаючи, що дуже сердиться, хоч направду йому робилося якось смішно з усеї сеї пригоди. — Мовчи, не смій мені навіть згадувати про своє дурацьке сватання. Я тебе ані бачити, ані чути не хочу, ти анархіст, ти на шибениці скінчиш, а моїм зятем не будеш, як світ світом.
— Поперед усього, — холодно і спокійно відповів Кость, — до сватів чемні люди говорять без крику. Так уже звичай велить. Можете нас відправити, але честі нам не уймайте. І я вам не рекрут, а вислужений фельдфебель від цісарських гренадерів.
— А будь ти собі сам вислужений дідько, то я тебе не хочу знати! — скрикнув пан і тупнув ногою. — Альо, старости, беріть свій хліб і забирайтеся з богом до дідька!
Спокій і певність Дум’яка дратували його. Він аж задихався і спотів спересердя, хоч на дні душі чув усю несерйозність і Дум’якового спокою, і своєї сердитості. "Се ж комедія, не жадне дійсне сватання, — думалось йому. — Де ж таки се чувано й видано!" І, обертаючися до своєї жінки, що досі весь час мовчала і дивилася на ту сцену, промовив до неї:
— Мільцю, чуєш, що за комедію робить з нами отсей хамло! Він, недавній підданий і свинопас, підіймає очі і простягає руку по нашу дитину!
— Що ж, — мовила пані спокійно,— — треба її спитати, чи піде за нього.
— Що, її питати? — знов не на жарт озвірився пан. — Та яке вона має право рішати тут, де ходить о гонор усеї родини? Я її радше в монастир запру або в домовину зложу, а не дам за мужика.
— І я би радив запитати панну Галину, — сказав капітан. — Адже як вона не захоче йти за нього, то все балакання відразу стає безпредметове.
— Еге, як не захоче! — мовив пан, махнувши рукою. — Якби-то вона була панна аристократка, з великими амбіціями і високим тоном, то, певно би, не схотіла. Ато ж вона у нас дурна, проста, зросла більше з мужиками, ніж з нами, то боюся, що їй сей валило якраз буде до вподоби. Ні, краще й не питати її.
Та мати вже подзвонила срібним дзвінком, що лежав на столі біля її руки, і Галя ввійшла до покою. Була се дівчина 22 літ, крепка, здорова й рум’яна, з блискучими очима, низьким чолом і круглою, як молоко білою, борідкою, зовсім не похожа на дурну та просту, а, навпаки, зовсім свобідна і самостійна в кождім своїм руху, в кождім слові.
— Галю, дитино моя, — мовила до неї мати, — ти знаєш отсього парубка?
— Як же не знати, знаю! — мовила Галя, І лице її обіллялося ще густішим рум’янцем.
— І знаєш, чого він прийшов до нас?
— Знаю.
— І що скажеш на се?
— Піду за нього.
— Що? — скрикнув батько, хоч відразу надіявся такої відповіді. — Підеш за нього, за хлопа неотесаного, злидаря, що нині не п’є, завтра може розпитися?
— Що може бути, того ніхто не знає, — скромно, але твердо відповіла Галя. — Я можу завтра вмерти.
— Воліла б нині вмерти, ніж маєш таке говорити! — скрикнув пан, тепер почуваючи, до чого воно справді йдеться.
— Антоне! — з докором промовила мати. — Гамуйся! Що ти говориш! Се ж наша дитина.
— Неправда! Не може бути моя дитина! — кричав пан, забуваючи сам себе. — То якась хлопська дитина, яку тягне з двора під солом’яну стріху, до скіпок, вівсяного журу та чоловічих кулаків. Моя дитина ніколи б на таке не пішла.
— Таточку, — озвалася Галя, — а що мене мало тягти до тих кавалерів, яких ви мені раяли досі? їх титули, що один граф, а другий барон?
— А хоч би й так.
— А один сточений хоробою, напівідіот, а другий п’яниця і картяр, що, видимо, тілько й спекулював на ваш маєток. Я вашого маєтку не хочу і не хочу бути його додатком та його жертвою. Я вже повнолітня і хочу йти за того, хто мені до вподоби. А запирати мене до монастиря ані навіть держати мене в своїм домі против моєї волі ви не маєте права.
— Не маю права! — аж скрикнув пан. — А ти відки до того приходиш учити мене права?
— Бо бачу, що ви його не знаєте, коли таке говорите. Я такими словами не дам себе залякати.
— Побачимо, чи се пусті слова. А поперед усього забирайся відси з покою. Що родичі скажуть, те й буде.
— Я родичів шаную, — сказала Галя, — але в таких річах, як замужжя, маю свою волю. І наперед вам кажу, не мучтеся ніякими нарадами. Я хочу бути Костева і буду Костева.
— Против нашої волі?
— Тут я маю свою волю. __
— Але ж я тебе прокляну! Я тобі ніколи благословенства не дам!
— То й не давайте. Обійдуся. Аби мене бог благословив. І мама поблагословить.
Мати всміхнулася до неї, та не сказала нічого.
— Я тебе видідичу! Я тобі нічого в посазі не дам! Іди гола з моєї хати!
— І піду. Хата, в якій мене на силу хочуть держати, була б мені тюрмою.
— Ну, чи сказилася дівка! — кричав пан. — Що вона говорить! Се ти, анархісте, так збаламутив її! — обернувся він до Дум’яка.
— Я вам казав, пане, що я певний Галі, — відповів Дум’як. — І думаю, що найліпше зробите, відложивши свою сердитість і даючи нам своє благословенство. На ваш маєток ані я, ані Галя не маємо ніякого забагу.