Здається, все валиться і невідомо, чого ми ще сидимо в тих казармах, де недавно падали бомби, від яких до цього часу, зі стелі сиплеться тинка, а на стінах ростуть грибки…
28 березня. Рано знов був у Вісбадені, на цей раз з Григорієм Олександровичем. Тікаємо від руїн. Вісбаден нагадує щось з часів добрих, коли люди могли їздити по курортах, пити, для моди, мінеральну воду і слухати, також модну, музику Оффенбаха. На наших очах зникли, як дим, ті часи, ми увійшли у смугу особливого тиснення тяжких атмосфер нашої політичної плянети. Питання бути чи не бути стоїть на кожній вулиці, де ще недавно бурхливо гарцювало Бути. І мені здається, що, можливо, переможе і тепер Бути, тільки тепер це не буде знак оклику, а тільки знак питання.
Ми блукали вулицями, роздобули трохи паперу і вернулися до наших руїн, у яких ми приймали навіть візити. Нас відвідали наші куми Папари з їх маленькою Мирославою, появився старий знайомий, знаний фотограф Лев Янушевич. У таборі багато людей, що мене знають, часто зупиняють на вулиці, люди переважно молоді і мені не знайомі.
І гарний, теплий соняшний день. Ось сиджу на наших валізах, нотую враження, до відкритого вікна ллється яскраве, західне сонце, блищить Майн, а там далі місто Майнц – французька зона окупації.
Зусилено роблю старання, щоб дістати краще приміщення, у мене ж гора праці, а дні втікають. На нашому коридорі весь уряд УНР і в цьому також своєрідна символіка часу. Українська Народна Республіка, Четвертий універсал, три роки боротьби за його сенс і нарешті ось ці руїни. Зрештою, чи це тільки УНР? А де Річ Посполита Пілсудського? "Наше републіка" Масарика?… А Литва, Латвія, Естонія? А могутній, третій Райх? Розтятий на четверо Берлін. А що далі? З Парижем, Римом, Лондоном? Огненний знак питання над огненними руїнами цивілізації, що її ось тут утверждали ще римляни. Чи справді "Untergang des Abendlandes"?
30 березня. Моторошна вість з табору Геффа, біля самого совєтського кордону, куди завезли частину табору Герсфельд, до якого і ми з Танею належали. Там зібрано еліту нашої скитальщини зі східньої України – Вєтухов, Доленко, Підгайний, Крилов, Бульбенко, щось понад дві сотні люда. Ласий шматок для совєтських людоловів. Створився справжній бій з американськими вояками, які помагали совєтам. Були побиття, арешти.
Покликано перевірочну комісію з шости американців і чотирьох совєтів. Шукали "коляборантів". Усі перейшли те митарство успішно за вийнятком Семена Підгайного, який відмовився сказати, що він не поборював совєтів. – Поборював, поборюю і завжди поборювати буду де тільки зможу. За це мене гноїли в Соловках, трощили ребра в тюрмах, але хай будай тут, у вільному світі, буде вільно мені сказати всім у вічі правду, – відповів він на питання, чи поборював совєтів. За це його арештовано, але совєтам не видано. Він має бути десь тут у військовій в’язниці Франкфурту. Мала, щупла людина, з великим, міцним духом. Нашим завданням – як найскорше його з того ув’язнення вирвати. Особлива делегація до коменданта Франкфурту вже виїхала.
Учора, ми з Танею знов їздили до Вісбадену дивитися на "Напад на Росію". Деякі нотки вказують, що навіть тут починають совєтів розуміти. Слухали також вісті. Ситуація в світі бридка, поступовання Заходу негідне, для Сталіна це барани, яким він крутить роги. Ніяких тут самостійних, ні Польщі, ні Чехо-Словаччини бути не може. Це лиш хворий Рузвельт в Ялті міг їм повірити.
Не менш бридкий мій настрій, моє "нема недоброго, щоб не вийшло на добре" здається, не зможе здійснитись. Звідки воно може взятися? Нас може й не віддадуть "родіні", але розвіють по світі, як вітер розвіває листя осени. На думці домінує самогубство.
Квітень
2 квітня. Тепло, цвітуть дерева, ми на Рейні. Багато часу проводимо у Вісбадені. Учора з Ковпаненком забралися в його курортні місця. Частина його павільйонів й готелів в такті і там царствують гості в уніформах "єнькі" з їх "джіпами", які можуть сидіти в фотелях з ногами на столі, ремиґати ґуму "Спір", курити цигарки "Камель" та розкидати недопалки за якими вержуться ниць горді нащадки Третього райху, що лежить ось тут в безконечних руїнах.
Що має з тими руїнами статися? "Відроджена Европа"? Америка? СССР? Хто буде командувати?
Нема відповіді. Величезний знак питання над руїнами Вісбадену. Ми йшли вверх на взгір’я, покрите деревами, що наповнялися соками весни, під якими скрізь купами білів ряст, стояли вигорілі вілли, залишені залізні огорожі, сліди квітників з розлогими краєвидами, до яких, там трохи далі, у зливі сонця, належала гарна будова церкви візантійсько-православного обряду, побудована тут коштом російських царів у вишукано мистецькому стилі з наміром виміни вартостей. Німці давали руским павільйони, готелі, мінеральну воду, музику Штравса, рускі віддячувались рублями й православієм. За ті гроші, які вони тут витрачували, можна було побудувати вдома десять Вісбаденів, але це не було б по руски. "Что рускому харашо – нємцу смєрть". І навпаки.
Тут тепер тихо, ніде ніяких людей, залишки будівель біліють на сонці, ніби висохлі черепи. Тільки будова церкви лишилась незайманою, була навіть відкрита, і ми з Ковпаненком до неї зайшли. Урочиста тиша, прекрасно виконаний іконостас і навіть лямпадка з червоним світлом перед картиною "Тайної вечері", що над "царськими вратами". Це свідчило, що тут ще жевріє якесь життя, і хтось ще цим турбується.
Але, як сказано – нікого ніде з людей. Ми тут лиш двоє. Стояли в мороці храму мовчазно, боялись порушити його тишу, бо це ж щось, як диво, – шматок такого давнього минулого, що здавалось, ніби ми увійшли до храму древньої антики. Це тут так близько і це там так далеко. Ми ще вміємо молитися в цій вірі, у нас в таборі похідна церква, але цей храм нагадує, що в цьому таїться якесь закінчення якоїсь доби. Храми маїв Мексика, храми Люксору Єгипта, храми Акрополісу Атен, храми Кремля… Чи й православіє відходить до музеїв? Чи зможуть рятувати його залишки патріярхату в турецькому місті Істамбулі, або в наших таборах? А що з Ватиканом в оточенню марксизму? "Епоха здійснення утопій і порох спопелілих вір", як це казав колись Маланюк у "Посланії" до М. Рильського.
Віддаємо шану домові молитви наших предків і вертаємось назад. До речі, мій приятель Данило Ковпаненко належить до діяльних громадян скитальської України, член різних комітетів і голова Українського Центрального Комітету з часів Ваймару, походить з Київщини, брав участь у визвольній боротьбі армії УНР, активний діяч Державного Центру, тому ми раз-у-раз торкалися питання екзильного уряду, що оце, разом з нами, перебуває в руїнах казарм Майнц-Кастелю. Які його перспективи? Що має з ним статися? Як далеко пощастить йому пронести факел УНР бодай у теперішньому вигляді.
Ковпаненко реальна людина і його думка проста: коли, казав він, історія поставила перед нами таке завдання і воно, бодай на короткий час, було здійснене, то це значить, що воно закономірне. Росіяни нас розбили, їх більше, вони щасливіші своїм стратегічним положенням, вони безоглядні. Ми оточені зо всіх боків ворожими кордонами, ми відкриті для всіх вітрів інвазії, ми вибиті з колії й ритму політичних процесів, але ось протягом століть, ми не лишень задержуємо за нами наше місце на плянеті, але й втримуємо балянс існування Російської імперії взагалі. І якщо Москва не зможе знайти правильного рішення цієї справи з її власної ініціятиви, вона, одного разу, опиниться в стані такої кризи, з якої ледве чи зможе вибратись. Забагато за нею відповідальности, тягар її злочинности затяжкий, посховзнись вона на своїй дорозі і її розірвуть на шматки. І єдиний її проти цього рятунок – поліція, армія, русифікація. Ані натяку на якусь справедливу формулу рішення.
УНР своєї боротьби не програла, її уряд вигнано з її території, але бій за неї ведеться далі. Скільки жертв було віддано за неї за весь цей час? Всі ті минулі роки від перших днів революції, це наш фронт. Розуміється, що нашу столицю, наші міста і наші села – хати і поля, і багатства землі забрав ворог, але чи чується він там вдома? Їх преса, їх радіо, їх пропаганда, як день, як ніч, роками й роками тільки цим і займається, що доказує їх "дружбу", добродійство "старшого брата", але вони знають, що це "чепуха" і до того "на посном маслє". Англійці відходять з Індії, французи з Індонезії, італійці з… Зрештою, це аксіома. Світ самочинно звільняється від колоніялізму і не поможе тут ніяка русифікація. Український народ на російській мові скорше довідається куди йдуть багатства Донецького басейну чи Кривого Рогу, ніж на українській… І це буде рішати. Час УНР непомильно наближається. Цей титул все більше і більше набирає сили в світі, але це були ми, що його вжили вперше.
Такі ось розмови і ми до них вертаємось і вертаємось…
У таборі три дні святкують Шевченка. Я ще не знайомий з тутешніми керівниками цих справ, але вже дістав запрошення зачитати доповідь про Шевченка… Маючи під рукою щось на цю тему вже готове з назвою "Во время люте" і вчора, при дуже заповненій, великій залі його зачитав. Несподівано великий успіх.
Взагалі, це великий і досить хаотичний табір, переважно молодь і багато "східняків". Сьогодні, аматорський гурток ставить "Наталку Полтавку". Винятково слабе виконання, я зміг витримати лишень одну дію.
У нашій кімнаті п’ятеро мешканців і в тому мала дитина, яка захворіла і цілу ніч квилила. Спання, очевидно, не було. Нам обіцяють краще приміщення, але покищо це щось, як і було в Оффенбасі. "Обєцанка цацанка, а ґлупєму радосць", кажуть поляки.
3 квітня. Тому тікаємо до Вісбадену, бачили фільм "Доктор Ерліх", – біографія знаного бактеріолога, винахідника сальварзану.
Шкода, що минають так марнотратно гарні дні і тижні. Скільки за цей час можна б зробити потрібного. Тож-то у мене купа праці. Серед таких умов не легко втримати нерви. Був би найщасливішою людиною, коли б міг покинути табір взагалі. Не можу жити в натовпі.
Ми дуже зраділи, що випустили Підгайного. його поведінка американцям подобалась. Цей випадок треба спопуляризувати.
Треба б дощу, земля висихає, багато куряви. Але й маємо вигоди, бо стіни нашої кімнати, на яких появились грибки, майже висохли.
6 квітня.