Нехворощ

Пономаренко Любов

Глава перша про те, як я скоїла дурість

Будинок манив і тривожив. Не будинок, а замок. Триметрові стіни у дві цеглини, у зріст людини вікна. І столітні дерева скриплять, гудуть завивають. Стіни будинку пофарбовані у світло-зелене. Тут більше десятка зелених кольорів. Доки я дивуюся величі цієї споруди, доки торкаюся в’юнких троянд на терасі, що здичавіли і мають присохлі, наче хворі, квіточки, — брат оббіг усі кімнати. Він став переді мною грізний, мов скеля. І сказав:

— Це руїна. Ти ж не наробиш дурниць? Щоб тут жити, треба вкласти мішок грошей. Ти розумієш?

Я не відповідала. Береза кинула позолочений листок. Десь у піддашші святкували прощання ластівки. І вітер, вітер то налітав, то падав грудьми додолу.

Він не зрозуміє. Цього ніхто не зрозуміє. Коли я вперше прийшла на вулицю Свободи, коли глянула в очі цьому дому, вже знала — він мене не відпустить. Щоб вибрати такий будинок з високим дахом і флігельком, з поваленою огорожею, запущеним калічним садом, треба все життя поневірятися по чужих кутках, по клітках на верхньому поверсі, де вічно сваряться сусіди, пахне борщем і варенням. Треба надихатися тютюновим димом на сходах і надивитися в очі бабусям, які вічно клюють твою аморальність. Щоб зважитись на всю цю безодню роботи, треба принаймні бути багачкою або божевільною. Я продала двокімнатну квартирку, єдине надбання за все безпутне журналістське життя, де завше можна прийняти ванну, зварити каву і вивісити на балконі білизну. Тоді я ще не знала, що продала — я продала навіки спокій і затишок.

— Ти можеш купити доглянену хату з усіма зручностями, — продовжує брат, — при нинішніх цінах на газ хати нічого не варті. У нас є ще три адреси.

Стою, немов заворожена. Бачу вибиті шибки на другому поверсі, у флігелі. Бачу дах, що роками засипався листям і не чистилися ринви. Чи вистачить мого життя, щоб навести тут лад? Напевне, почувши мої думки, внук господарів здалеку щось каже. Я тільки чую "сім кімнат", "великий підвал", "ставок у саду". На мить злякалася: а якщо він підніме ціну і в мене не вистачить грошей?

Залишаю брата, підлітаю до хлопця і кажу:

— Я беру, беру, беру! Ходімо оформляти документи!

Молодик знизує плечима — сьогодні ж субота, установи не працюють.

— Хто це… спорудив? — запитую його.

Він знову знизує плечима.

Я не хотіла жити на степовій Полтавщині, мене завжди кликала Сіверська земля з лісами, пагорбами й долинами, стрімкими бурчаками навесні. Але щось у цьому будинку притягує. Бувають на землі такі місця, один раз глянеш, і вже розумієш, — це твоє. Біля будинку вісімнадцять сотих, скільки тут можна насіяти квітів, і як усе червоно палатиме.

Брат не любить це місто, крутить пальцем біля скроні, кидає об землю камінчиком. Той камінчик з людським обличчям підскакує. І йде. Хлопець повертається від хвіртки і подає мені ключі — зв’язку великих старих ключів на мідній дротині. Він, мабуть, жаліє мене. Я застигаю біля вхідних дверей, боячись їх торкнутись. Тепер ми наодинці, — я і будинок. Торкаюсь до облущеної фарби, до тріщини в стіні і кажу: "Ти ж не сердишся, що в мене зовсім немає грошей? Якщо ти допоможеш, ми разом щось придумаємо". Глухо стукнула стара віконниця — чи то він дав мені знак?

Двері скрипнули, наче вжахнулися, що хтось іде. Підлога дубова, ніде не схитнеться. Я вмикаю світло і бачу на всю стіну портрет молодої жінки, обліплений павутинням. Жінка, мабуть, належала до шляхетного роду — оксамитова сукня облягає стан, на руці простенький перстень. Чому я не побачила це раніше? Світла ж не було, а вітальня надто темна. Жінка дивиться прямо в очі, ніби хоче щось сказати. На мить мені стає моторошно — вона що — так і житиме тут?

Праворуч кухня та їдальня. Крізь вибиту шибку звисають довгі батоги хмелю. Напевне, тут варили на плиті — стіни чорні, наче в кузні. Біля плити стоїть кочережка. Відчиняю настінну шафу — там змостили гніздо горобці, вони пурхнули звідти з вереском, легко вдаряючись об мої руки.

Трохи далі — комірчина для вугілля. Відхиляю двері і жахаюся — біля стіни, навпроти малесенького вікна лежить гадюка. Вона підняла голову і погрозливо глянула на мене. Я блискавично хряснула дверима на комірчині, побігла до виходу, брязкаючи великими ключами. Перевела подих тільки на подвір'ї.

Пішла вечірніми вулицями, як іде людина, що несе важке. Пішла до своєї квартири, яка вже продана, але в якій я могла б іще трохи пожити. Над балконом, немов рана, червоніло помираючи сонце. Упала на ліжко й голосно заридала. По дорозі, неподалік від цього балкону, кожного ранку проїжджає на машині чоловік. Я дивилася на ранок, на жовтаве листя і думала про нього. Раділа, коли машина з’являлася по той бік вулиці, раділа, коли він осміхався мені. Так пройшло десять років. Минали весни, літа й зими, наставали осені. Листя на деревах поволі падало, я виразніше бачила його в машині. У нього посивіли скроні, але він все так же дивився на мене і всміхався.

Не розпитувала про нього, мені світило те, що він кожного ранку проїздив повз мій балкон. І от одного разу побачила його з дружиною. Він ішов поруч з нею, мов у кайданах, звичайний собі чоловік із сумками: голосно розмовляв і нецензурно лаявся. На мене мов упала кам’яна брила.

З балкону обрій золотисто-фіолетовий. Сонце от-от сховається у свій небесний замок. Я завжди сумую, як воно заходить, золотить бані Свято-Георгіївського храму. На дерева спадають сутінки, і, здається, закінчується ще одне життя.

Годі, годі думати! Але наперекір собі повертаюся до одного й того ж — до будинку. Скільки ходить по місту людей. Скільки купують житло, але ніхто, ніхто не утнув дурниці. Ось таку спокійну відремонтовану умебльовану квартиру віддати за руїну. З гадюками, дверима наохляп, засипаними димоходами. З гнилими трубами, обвислими віконницями. Із запиленими люстрами, з прогорілою електропроводкою. Боже, Боже, Боже! Чому ти мене не зупинив, коли я заходила до того двору?

Телевізор заважає мені спілкуватися з Небом. Клацаю пультом, зриваюся з дивана. Де, коли і в якому місці заспокоїться моя душа?

Сон не йде. З балкону видно, як молодь на вулицях бавиться феєрверками, чути, як вищать біля під’їзду машини. Пахне квітами. На вулиці Радянській завжди море чорнобривців, але той запах радше уявляю.

Схоплююся з дивана, дістаю дорожню сумку, схожу чимось на стару замучену людину. Кидаю в неї віник, совок, мило, миючий засіб, крейду, щітку, ганчірки, відро, свічки, старі кеди, халат. Залишається викликати таксі. Але диспетчер вибачається — вільних машин немає. Треба зачекати хвилин п’ятнадцять. Я не можу чекати! У мене немає часу! Перекидаю все це у валізу на візку. І в дорогу, до будинку.

Глава друга, що розповідає, як вислужувався нотаріус

У нотаріальній конторі Пирятина на розі вулиці Жовтневої три дні працював слідчий. Утворився безлад, після якого старший нотаріус намагався все устаткувати. Він переглядав папки зі справами, перекладав окремі документи, осудливо схитуючи раз по раз головою. А потім ставав на драбину і розташовував папки на полицях. Полиці від самої стелі до підлоги були вщент заповнені справами. Багато з них були давно закінчені, спадщини, які він оформляв, кілька разів по тому переходили з рук у руки. Угоди, які він укладав, давно перестали існувати. Власність, ним узаконена, уже сто разів перепродувалася. Але нотаріус все те зберігав. Якби хтось запитав його навіщо, він би не відповів. Він звик сидіти між запиленими папками, в яких були заховані чиїсь долі, чиїсь перемоги, переживання і страждання. В тих папірцях був захований час — між сторінками причаїлися дні й години, роки й десятиліття, які можна було відновити в пам’яті, але не можна було втиснути між хвилинами й годинами нинішнього буття. Бо вони лежали під брилами того часу.

Нотаріус побожно ставився до справ, справи були завжди. Коли Сава маленьким приходив з матір'ю до контори, де працював батько, то полиці все так же були забиті зв’язаними паперами. Деякі поруділи від часу, покривилися. Повисолоплювали язики, і він їх боявся, як буває діти бояться статуй. Мати ставила його на стілець біля батькового столу, і вже тоді він, як маленький нотаріус, відчував трепет перед усім, що його оточувало.

Відчуття могутності і величі кабінету залишилося назавжди. Нотаріусу ніколи не спадало на думку перебрати справи і викинути старі. Там не було зайвого — кожна папка засвідчувала мудрість і знання.

Харитон Захарович ходив у світлих сорочках і чорних нарукавниках. Він був сутулим від сидіння за столом, його пальці вимазані чорнилом. Часом він відчиняв двері в бокову кімнатку, де стояв умивальник і столик. Діставав із шухляди яскраву коробочку і давав синові льодяника.

Батько був немолодий, контора — державна, і він боявся, що місце нотаріуса займе один із студентів-практикантів, які приїздили щороку. Радянська влада дала йому роботу, поважне місце в суспільстві, і він трепетно його цінував. Ніхто не знав, чому він так вислужується — він беріг місце для сина. Сава народився, коли батькові було сорок сім, а його дружині на десять років менше. Харитон заборонив дитину панькати — малого називали тільки на повне ім’я, не цілували й не чукали.

У них була квартира на дві кімнатки в одноповерховому будинку з продовгуватими вікнами. Був сарайчик, у якому штабелями лежали дрова, що їх нарубував конюх Віктор. Коли протікав дах чи коли обвисав до стежки бузок або забивалися димоходи, незмінно кликали Віктора. Він вносив до помешкання дух сіна й морозу, шумів, сміявся й жартував. Завше тихі й скупі в словах Одаричі терпіли, бо так не робив ніхто: Віктор був акуратистом і зайвого не брав.

Коли Сава підріс, його попереджали, що не варто вживати некультурні слова, як Віктор. І не варто піддаватися на його запросини покататися верхи. Одного разу по дорозі зі школи Сава таки сів на воза. Кінь біг підтюпцем, вони з Віктором реготали й горлали кожен своє. Потім Сава став часто завертати на стайню, щоб розбавити пісне інтелігентне життя.

Мати знаходила в його торбинці грудочки цукру і скоринки хліба, хлопець відбріхувався. Аж доки одного разу не витрусила з кишені самокрутку. Він сполотнів, а потім схопився, запалив ту цигарку і став жадібно смалити, приказуючи: "Ось вам, ось вам! Я давно вже це роблю, щоб ви знали!"

Вона стояла розгублена — тиха, домашня картоплинка, що не мала іншої відради, крім дитини.

1 2 3 4 5 6 7