Сокіл в орла та й питається,
Чим же цей світ прикрашається? ...
Народна пісня.
Ми бандітов разобйом,
на Україну жить пойдьом ...
На Украінє добре жить:
є што шамать, є што піть
красних девушек любіть,
можна й дєнєжок нажить ...
Червоноармійська пісня 1919 р.
Ой хто то йде, ой хто то йде?
— Білоруси, білоруси ...
А що вони несуть, а що вони несуть?
— На цілий світ свою кривду!
Янко Купала.
А мої ти куряни свідоми кмети...
Слово о Полку Ігоревім.
ПІСНЯ ПЕРША
Самгородок спав у зелені, (
світова зоря втомилася,
в тумані над лісом кублилась;
та об вікна півні голосно
в сонці сталеними дзьобами
із горища ще не стукали,
ще нікого не полохали.
Тільки в хаті аж край селища
аж від степу вітровійного,
світло з вікон на подвір'я б'є;
а в подвір'ї старосвіцькому
Міцно кінь до льоху прип'ятий
вибиває ями чорнії
копитами аж по черево;
піна з нього тепла падає,
наче сніг шматками білими,
потім знов і знов змітається
гривою важкою, довгою,
ніби ріками падучими,
що дві скелі обполіскують,
двоє колін коня доброго . . .
Сивоусий козак в хаті, гей,
біля столу обпирається,
в нього шабля аж до чобота
хижо з брязком вигинається,
а револьвер біля пояса
і ґранати три почеплено;
і на спину звисла китиця
з шапки чорної, козацької,
мов калини ґроно повнеє
із гіллям лягло обтяженим
уздовж грядки чорноземної . . .
Він мовляє словом-погуком
до господарки бентежної:
"Гей, Зіньчихо, жоно сивая,
ти, дружино щировірная,
відчиняй но скриню давнюю
й сорочки давай попранії
у ставку на білім камені,
що його пригнали лебеді
і великі води травневі
із вершини нам до берега,
та й буди дочку єдиную,
ту дитину чорнобривую:
тут я з вами попрощаюся,
Попрощаюся й до гриви знов
коня змученого втечею
припаду холодним розпачем,
і шлях ляже порозбиваний
вже в ліси густі Макіївські" . . .
Важко віко відчиняючи
скрині давньої, дубової,
жінка злякано питається:
"Ой, мій мужу невгамований,
куди спішиш та ще й квапишся,
що до столу не прихилишся
й хліба й соли все цураєшся ? ..
Може скажеш, може й вимовиш,
який вітер, який птах тобі
ніс коника легконогого
аж на ріднеє родовище,
що убавив навіть щирости
слово добрее промовити
в рідній хаті із родиною?"
— "Гей, Зіньчихо, жоно сивая,
таж дружино щировірная,
з сорочками швидше порайся,
бо за мною три гонитви йде:
щонайпершая від півночі,
а другая вже від Смілої,
а що третяя великая,
то від лісу Чигиринського.
Козаки мої порубані
простяглися там під соснами,
мов дуби вночі злодіями
сокирами з пнів повалені,
і в них рани зараз ятряться
на ввесь край наш недомучений.
І я біг конем від ворога,
аж крізь серце бурі віяли
й вивівали слова дружнії,
і не маю тепер жадного
Щось до серця тобі мовити" ...
"Тату, тату подивітеся
у вікно на наше дворище.