У нас там єсть адін, таваріщ Мисик,
так он то на акнє тєбя распньот,
і жестью кровельной с баронской мизи
с размаху разорвьйот тєбє живот
і пустіт две туда бальшиє криси,
і вновь зашьйот прокіслий мокрий смрад,
чтоб сделать на земле достойний ад!"
321.
І похолонуло в Степана в жилах
враз від чекістового язика,
і серце в грудях стало, мов крижина,
і чуб заворушився на висках,
і в очі глянула на збитих шинах
без жадного отоса й мотузка
грабарка обшеська, якою мертвих
ховати возять без попа та церкви.
322.
І горе, горе, розпач твій пристиг
у непотрібній легковажній сварці,
гляди, щоб не прийшлося відвезти
і сина молодого на грабарці,
та й скупчити густіше ще хрести
на цвинтарі, у Чабановій балці...
І кинув батько все своє життя,
аби спасти немудрее дитя.
Степан
323.
, ,ТЗлНс гірший ти від всякого бандита
і певно до ноги спакуєш нас?
І в Сталіна твого душа несита
нехай проклята буде тьмущий раз,
бо, вилізши із спільного корита
московського соціялізму, сказ
на правду схожий, скаже це й воловник,
мов роги в сатани на молитовник!
324.
І силою моїх останніх сил,
приречених для смертних мук і спраги,
та ще й гарячкою з мужицьких жил,
і стогоном і муки, і зневаги
кричу, що ви наш чобіт на копил
ледачого казанського бродяги
такі ясні, мов баранові скло!"
Калькутін
325.
"С табой то я уж вєнітєрєвєні
нє буду разводіть сєбє во врєд" ...
І, висмикнувши револьвер з кишені,
махнув ним розлютовано вперед.
І після випалу в чекіста з жмені
крутився дим у хилитливий лет,
та серед тиші люди гнали подих,
ще не збагнувши зробленої шкоди.
326.
І хоч могутніший знадвору гук
у вікна бив соломою та снігом,
і, ніби вглядівши даремність мук,
у вивід вив гієнним довгим сміхом,
і там хоч на стіжку на стрельний звук
підвівся й Вовк, неначе перед бігом —
у хаті моторошна тишина
біліла біля кожного вікна.
327.
Нарешті поточився зо два кроки
стражданням зосереджений Степан,
і, хилитнувшися, постояв, доки
не підхопив його Свирид за стан.
З обох куточків уст криваві стоки
текли так само, як і все, у тан.
І батька положив Свирид поволі
біля ослона на солому долі.
328.
,,Ох, Боже ж мій, і страшно й млосно знов" ...
Кость застогнав: "Покиньмо цю квартиру"...
І Васька крикнула, з-під мокрих дров,
велику витягаючи сокиру:
"Хапай ген тикву та прокляту кров,
що раптом з нашого сказився жиру,
по черепі паскудному гати,
і геть забризкай мозком їм роти" ...
329.
І Кость за шийку тикву згріб, мов півня,
й несамовито вискочив на стіл,
і бахнув так Калькутіна у тім'я,
не вкобенивши навіть Боже ім'я...
Але відгув під ним тривогу діл,
де глечики стояли чорні й рижі,
і став ще непорушніший від тиші.
330.
В одчаяної Васьки у віччю
і стало червоно, і стало жовто,
і чорний час, це кожний серцем чув,
відмірився в гарячім роті ковтом
і правдою засвічену свічу
в душі поставив, ніби десь під бовтом,
аж парувало парою з плечей,
спливаючи туманом до очей.
331.
І на момент стихійною бідою
підкинутий угору від землі
Кость, шийку з тикви тиснучи рукою,
понуро вирізбився на столі:
і слина висіла під бородою,
і з рота щирилися зуби злі,
і хуґа била в вікна околотом,
немов цікавлячися ідіотом.
ПРОЯСЕНЬ:
І спитав сусіда на перший день Великодня своєї маленької
хрищениці: "А чого то в тебе перев'язана ручка?" — "Еге, чого?
Мама мені сказали: Христос Воскрес, і поцілували тільки в руч-
ку". .. "То що ж, вона в тебе болить?'' — "Ні, я перев'язала по-
ціловане місце, щоб довше був у мене на руці мамин Христос
Воскрес" .. . Боже мій, чи єсть вся наша Батьківщина — нень-
чині поцілунки, тільки не перев'язані на нашому єстві, бо якби
були перев'язані, то були б видні, і тому, мабуть, би ніколи не
було національних воєн між людьми!
ЖАХ
332.
І кожний був такий, як без доріг
перед Орданською кутею вітер,
який з найвищої могили сніг
змітає краще від новеньких мітел,
аби і спинку кравчикову, й ріг,
і лапки, схожі до китайських літер,
і лист кленовий із десятком плям
ясніше прояснити, як від лямп.
333.
І сталося... Кость плигнув серед хати,
а потім знов через чекістів труп:
хотів життя своє надвір спасати
серед навіяних снігами куп,
та стрельнули від печі всі салдати,
і Кость упав, як збитий громом дуб,
і в двері гримнувся чолом при зрізі,
й вони упали й звисли на завісі.
334.
І криком розпачу і смертних мук
гукнула Васька дика наостанку,
і кинула сокиру з гнівних рук,
але чекіст відскочив, і в лежанку
вона ввігналася, і глухо гук
пішов з кагла в надвірну лихоманку,
і повискакувала цегла з брил,
і закуріла сажа й теплий пил.
335.
А потім кинулася вже без крику,
й чекіста обхопила, ніби вісь,
і притягла руду до себе пику,
і зуби вгородила в мокрий ніс. . .
І кров'ю залило цю пару дику
від бороди аж до безладних кіс —
і він, ревнувши вже нелюдським гласом,
її здавив і повалився разом.
336.
Свирид мерщій підскочив тітчин вік
оборонити, що вже смертю сапав,
і страшно правою ногою в бік
ударив, аж перевернув кацапа ...
Але, побачивши, що в їх обох із щік
кров точиться на револьвер і капа,
з тривожним почуттям великих змін
нагнувся зброю ухопити він.
337.
Та тьма йому важка, неначе ляда,
свідомість притлумила в голові:
йому здалося вже, що сволок пада
і вдавлює живого в неживі
і що чекіст, під лавою не гада
вхопивши, а мотузку у крові,
якою може вносили з повітки
куті гніздо і висушені квітки
338.
внизу обкручував коло кісток
юнацькі ще не виброджені ноги,
а другий же катюга, на висок
йому насів по праву перемоги
й приказував... Неначе молоток
до нігтя доторкав без сили й змоги,
аби влупити в палець потім так,
щоб з нього не лишився й мокрий знак:
339.
"Таваріщ мой, сільнєє еті ноґі
разбойніку, атаману вяжи,
даби атсюда нікаґда дароґі
нє винєслі на волю злой душі...
Таваріщ мой, расєйскіє астроґі
ему как птіцє вольной камиші,
поетаму не дайся мілосердю
і тут же накажи жестокой смертю!"
340.
Але Свирид на диво дивне з див
стрічав спокійно й мовчки небезпеку
так само, як і той, кого судив
московський суд в Сибір, для всіх далеку,
спокійно від'їздить від рідних нив
на інший холод і на іншу спеку,
бо знає, що журитися дарма
скрізь там, де справедливости нема.
341.
Але як і вигнанець в путь останню
єдиний споглядає в серці чин,
що прислужився самоті й вигнанню
причиною жорстокою з причин,
так і Свирид такому спогляданню
підпав, спостерігаючи загин
й ознаки права на московськім каті
творити рабство в українській хаті...
342.
В цей час чекіст над Ваською устав,
й на місці тім, де має ніс людина,
була червона пляма та товста,
з якої бігли соплі, кров і слина...
І, геть заливши вуса і вуста,
текла туди, де горло мов резина
дугою напинало сорочки,
яких не прали може з рік прачки.
343.
І зброю він у блискотінні злому
лежачій жінці справив у лице...
І постріл виплюнув смертельну втому,
після якої потягла правцем
судома жінку в вічність невідому,
де за початком світу та кінцем
голосить час та з туги кам'яніє,
що в відповідь лише німе синіє.
344.
І з виглядом безсоромно страшним,
немов розвалена вночі печера,
схитнувшися над тілом неживим,
він ще раз вистрелив із револьвера...
І вже коли з повітрям злився дим,
москаль промовив люттю людожера:
"Ну, що, сприснула в мене з теплих рук,
гидка розпроносуко серед сук? .. "
345.
І, повернувши кусаную пику
туди, де вкручували, ніби в дріт,
і руки Чичці, без лайок та крику
аж до кісток удавлюючи слід, —
він із безтямного якогось шику
Свиридові сів раптом на живіт,
і щось хотів казати шайці бравій,
бо зуби вишкірив свої криваві...
346.
І в найжахливішу хвилину цю,
коли зібрався смерть зустріти Чичка
від неміренно-ницих волоцюг,
кому ні право людське, ні привичка,
ні рабський слізьми з'їдений ланцюг,
ні в націй молодих кордонна тичка
не збудять совість чорну, мов кагло,
бо в зброї серць ніколи не було,
347.
коли вже історичні браття руські
були аж на вершечку перемог,
влетів страшний знадвору лускіт,
і скло, і сніг, і грім останніх змог,
а вслід за ним на рями і на друзки,
і на череп'я скінчених тривог
схопився на столі, в снігах замети,
собака, ніби голова комети.
348.
На шиї в нього повній сніжних плям
звисали до струнких колін могутніх
дві планки від уже розбитих рям,
немов на бовті голощік у грудні...
На мить над іклами зробився злам,
пес хижо загарчав на всіх присутніх,
і з місця дав такого плигу він,
неначе кари Божої розгін ...
349.
І загула з вікна у двері хуґа,
густіша ще від диму у каглі,
а^к срібна погойднулася попруга
на загнанім в одвірок вухналі, —
і вся в господі з ганчірок потуга
поскидана в солому на землі
і на повбиваних німе волосся
від неї шелестінням узялося.
350.
І серед цих стихій за кроком крок,
то з ревищем страшним, то безголосий
качався буйний по землі клубок,
що утворив собака і безносий...
Нарешті моторошний хруп кісток
з гарчанням вже останньої погрози
почувся у снігу біля кочерг
і ніби враз морозами зашерх.. .
351. А ті, які сиділи на Свириді,
видавлюючи гордощі та піт,
схопилися давно несамовиті
дивитися на бою грізний хід,
і револьвери, кулями набиті,
держали аж на той останній зліт,
коли розпачлива надійде криза —
і вбити пса, а не свого харциза.
352.
І Чичка, хоч не корбами скрипиць,
та вкручений лютіше, як жорстоко,
лежав безвольно на соломі ниць
на все і глянути не годен оком.
І без сердечних навіть таємниць,
налитих у єство життєвим соком,
знав, що даремний всякий рішенець
і треба ждати на якийсь кінець.
353.
Та совісно йому було і шкода,
що дома вже у мотузки ганьби
і люта доля і страшна нагода
поклали зв'язаним без боротьби,
І він тепер, немов гнила колода,
закована в скрипучі холоди,
терпить від горя, навіть не зідхає
і, щоб розпастися, весни чекає.
354.
І серце вдарилося об кістки,
аж мозок в черепі загув з висками,
і піт на спині він почув слизький,
неначе хтось потяг під сорочками
по тілі теплім мокрі полозки. . .
І застогнав Свирид між мертвяками,
бо в їх уже спинилися серця,
діждавшися єдиного кінця.
355.
І Вовк собі тимчасом кликав страту,
пустивши здоланого з пазурів,
і голову на всю піднявши хату,
і знов загавкавши на ворогів:
із рота бігла кров у шерсть кудлату,
і капав сніг з розпарених боків,
а другий осідав на спину млою
і пса робив чекістам сатаною.
356.
Але відколи історичний чин
людина в книгах золотих нотує,
і до зірок під холод височин
таємні літери в ряди шикує,
відколи пащу чорних домовин
своєю кров'ю й мріями годує,
карбуючи й на скелях імена,
аби і їх ковтнула давнина, —
357.
відтоді людська пам'ять, часом стерта,
не підхопила на свої щити
ні мудрого, ні славного поета,
ні лицаря із замку самоти,
у кого б голос благородний креда
був силою такої правоти,
як в Вовка, що без людського закону
беззахисним повстав на оборону.
358.
І ось тепер душа моя болить,
що він загинув від чекістів лютих
якраз тоді, коли єдину мить
хотів уже над здоланим зідхнути, —
і гірко взнав, що ворог скрізь не спить
і невсипуще жде на наші груди,
утомлені у боротьбі тяжкій,
аби у серце вцілити набій.
359.
Шуми ж, гуди різдвяна хуґо з лугу,
щоб гнів твій до Великодня не втих,
і завівай мою єдину тугу,
а разом з нею мертвих і живих,
то й сонцю я не застогну наругу,
що мушу в серці мати тільки тих,
які справляли найтепліші сльози
пливти в далекий Вирій проз морози
360.
та ще й нести сердечну самоту,
освітлену, мов королівський човен,
куди я ждав царівну молоду
і радощів, і завмирання повен,
але куди впускали "на ходу"
на творчий може, та на довгий спомин
завжди, завжди, лише не без носів,
найблагородніших на світі псів!
ІІРбЯСЕНЬ :
І злякана Газеля бігла цілий день.