1
Давно за синю хмару сонце впало,
з-над Києва пісок густий одплів,
а денний клекіт одійшов помалу
туди, де сквери квітнуть та гаї
і веселять муровані будівлі
та ловлять роси із небес вечірні
у соковитий та тремтючий лист,
що на вітри небесні ясно звис.
2
Туди, під дерева старі, ставнисті,
з казарми від наук спішить солдат
і наймички-селянки від колиски,
що цілий день возили паненят
та сумували мовчки за ріднею,
за стиглою, гривастою пашнею:
вона в степу там колосом трясе
і зерна дух на вітрі їм несе.
3
І ці боління носите у сквери,
мої селючки, завше ув очах
і там свою невинність на шинелі
віддаєте солдатам у сльозах,
а потім вас вигонять догнивати
з хворобою важкою в рідні хати —
й над гробом вашим в рідному ж селі
справляють пранці чорні пожарі.
4
І от у сквері городському сквернім
вирує публіка, кипить, гуля —
повії хлопців зупиняють чемно:
"Пардон, таваріщ, нєт лі в вас агня?"
Од ліхтаря, що світить у тремтінні,
спадають довгі фантастичні тіні,
Дивіться також
давно літать круг нього почали.
5
Під липою на довгому ослоні
у байронці, з цигаркою в руці,
Комар Пилип. Він дивиться у дзвонні,
вечірні вулиці, немов мечі,
що на камінні темним дзвоном грають;
од їх аж іскри в небо одлітають,
а ті пливуть на мовчазних вітрах
і світять скрізь вночі по городах.
6
Сидить і курить цигарки нервово,
жіночу постать всяку огляда,
що стежкою іде згори до нього
і за каштани темні заверта.
Провівши оком, голову одводить
і знов до хвіртки, де вже інша входить,
та все ж тії ніяк не впізнає,
котра думки йому лоскоче та снує.
7
Пилип Комар колись бував у бандах,
з радянським військом бився у лісах:
і прапора підносив над димами,
і хмари над степами примножав.
Коли ж повстанці загубили сили,
Пилип яри і ліс густий покинув,
пішов до влади в канівський повіт
і щиро склав за товариство звіт.
8
А нині служить… і в часи вечірні
гуляти любить в шумах городських
і стежити, як вітер плав надгірний
по вулицях широких та стрімких
несе і обмива жіночі ноги,
немов живі колони мармурові,
а очі сірі, карі-молоді
гойда, неначе квітки на воді.
9
За кожним поглядом жіночим лине
на полум’ї бентежному жадань;
отак тічки, розгойдані, звірині,
дні теплі та хітливі доганяють,
що в вересні на горах догоряють
та розпускають млосний білий чад
у павутині довгій на лісах.
10
Йому вже одкуріло тридцять років
на битому життєвому шляху,
дружитися ж не має ще охоти,
хоча йому на голову лиху
і падає потроху пил дорожній,
неначе іній кований, морозний
із яблуні зимою та на тин,
Що мерзне під снігами від журби.
11
Він тільки ходить на озерах мутних,
шука незайманих ніким джерел,
що водами з глибин аж камінь крутять
і ловлять у свічада очерет.
Та джерело його притягне чисте
єдиний раз нагнутися напитись.
аби уже ніколи там не пить,
а йти шукати іншої води.
12
І от сидить він на ослоні в сквері,
лисиними стежинами прийшов
уста змочити у новій джерельній,
щоб не томилася у серці кров;
щоб не томилася, грудей не рвала…
неначе пси з ланців своїх іржавих
без краю рвуться під тополі в луг,
де свіжі лози хилить гавкіт сук.
13
Уже й порожнюю коробку кинув
од цигарок на темную траву,
потягся тоскно на закляклу спину
і голову до неба повернув,
що засипалося, мов білим маком,
і ним, як з поля молодого, пахло;
та відти впала в душу чорна мить —
чи недарма ввесь вечір тут сидить.
14
"Добривечір! — ураз до нього збоку. —
Чи вже давно чекаєте мене?.."
Дівочий голос, ніби срібне коло,
що передзвонами іскристими гуде,
як падає на сніг, санками тертий,
морозом костяним забитий твердо…
Дитячий голос, хвиля золота,
душа моя тебе ще пам’ята!
15
Ти в ній палаєш лунами святими
в пустій печері, ніби на степу,
і заглушить тебе не хватить сили
і в цю добу жорстоку та глуху.
Не знаю, чи тебе заглушить гуркіт
груддя землі, що зірветься на груди
з лопати в яму, де, моя труно,
вростеш навіки у холодне дно.
16
Пилип держав малу дівочу руку
і гладив чудно, ніби ворожбит;
отак мале дитя курча застука,
у жмені радісно його держить
і тулить губи весело до спини,
жагучо дихає та густо слинить,
аж доки те курча мале зовсім
не стане мокре, ніби на дощі.
17
Ця дівчина, чорноволоса Ліда,
Пилипові не каже в вічі "ти"…
мов та голубка, що недавно тільки
у нас на плечах боязко сидить,
воркує та боїться взяти певно
до дзьоба чистого вівсяне зерно,
туге й блискуче, з нашої руки,
неначе крем’яхи важкі з води.
18
Вона задихано тремтить-говорить:
"Цілуйте в мене руки досхочу, —
іще раз кине смугою за город
летюча зірка, — я від вас втечу:
бо цілий день сьогодні я не дома —
веселая, на пляжі, без утоми,
в метелика літала на крилі,
немов пилинка золота в огні".
19
"Та ще й од швачки прийдуть мати рано
і сядуть з батьком мовчки до вікна
та ждатимуть дочку свою погану,
що вже частенько із очей зника…
О, бачте, зірка пропалила смугу,
де церква в небо загострила дуги…
Пора мені додому одлетіть…
Ой пальці!.. пальці!.. боляче… пустіть!"
20
Пилип підсунувся до Ліди ближче,
жадібно голову вперед нагнув,
вхопив рукою коло стану й дише,
неначе хворий у тяжкім жару;
а під тремтячою його рукою
дівочий стан лозиною тонкою
гарячі хвилі м’яко вигинав
і нерухомо раптом завмирав.
21
"А ти мені казала… говорила, —
шептав-корив стурбовано Пилип, —
що аж сьогодні вже моя квартира
тебе, як у гніздечку приютить…"
Та дівчина не слухає, бо очі
туди напружила, де рівно з ночі
шумів каштан од стрижених кущів,
мов тисячі летіло кажанів.
22
"Та я ніяк… нігде я не ходила
і, думаю, до вас не буду йти…
А вже людей у сквері спорожніло
і вітер як пронизливо шумить…
Мене турбує та самотня постать,
що дивиться на нас неначе скоса
з ослона бокового за кущем…
Ведіть мене додому, от і все!.."
23
Рішучо встала, станом похитнувши,
немов берізка стрімко-молода,
що під корою води запахущі
солодким соком густо розлива
та всі вітри п’янить навколо себе:
вони як зварені блукають степом
і тьмяно-гострим сонячним теплом
у жилах наших бунтом бурять кров.
24
Хвости губили в небі метеори
і разом танули в прозорій тьмі,
зітхав за ними сонний город
одковами далекими підків.
Пилип щось Ліді нетерпляче правив
на вулиці коло низької брами;
вона ж стояла дивно мовчазна,
а в оці плавала сльоза смутна.
25
Але нарешті разом — ніжно й міцно —
узяв під руку дівчину Пилип
і в улицю повів, що бігла скісно
з ліхтариком, похиленим згори;
за ними затінками швидко вельми
пішла якась жіноча постать темна
та й заховалася за той же ріг,
куди Пилип і дівчину повів.
***
РОЗДІЛ ІІ.
26
У теслі Прокопа старого світить
на шафі вкручений малий гасник,
півмрячно осяває чисті стіни,
на гвозді пилку, долі колодки.
У ліжку спить господар нероздітий,
порозстібавши верхній одяг тільки, —
і груди волосаті та круті
на волі дихають, як гони степові.
27
Він, видно, ждав когось, але даремне,
бо на столі з вечері все хрящем;
часово ліг, а спатиме, напевне,
аж доки сонце добре припече.
Одне погано: нероззуті ноги
із ліжка звисли важко до підлоги,
підводяться й звисають знов без сил,
мов ранених у птаха двоє крил.
28
Сіріють вікна угорі потроху —
коротка ніч тікає на спокiй,
бо рaнкова зоря купається до сходу
на горах десь у озері — в воді;
од неї у повітрі линуть бризки,
схиляють верби під росою низько,
а верби скроплять ніч з країв ясних:
і ніч тікає, одлітають сни.
29
Ось двері одчинились до кімнати,
і жінка стала з дивом на поріг…
здалося, ніч як здумала тікати —
забрати сон забігла у цей двір.
Була похожа на широку липу,
мов жлуктами, так дуплами пробиту,
що в листі має гнізда для ворон
і скрипи бурям од усіх сторон.
30
"Чого це навстіж ти покинув сіни? —
збудила Прокопа вона від сну. —
Адже злодії бігають, аж пінять,
немов вовки з густого туману,
та пробують замки від кожної кватири,
щоб все до цурочки звідтіль потирить;
а ти ще й двері одчинив свої —
будь ласка, йдіть, злодії дорогі…
31
Усім тварюкам у господі волю
хазяйнувати весело даєш…
а де ж ти дів свою кохану доню,
що вже он ранок небесами йде,
а ліжко чисте досі, не пом’яте
боками теплими твого дівчати!
Подушками до стелі все росте…
На чому ж спить дочка твоя тепер?
32
Чого ж мовчиш, погойдуєш очима,
як з вивода пустого ситий сич?
Адже ж прибігла, бачиш, від дочки я —
її під боком вигріва "панич"…
З дитячої коси зірвав, як вишню,
рожеву квітку, першим цвітом пишну,
а з неї чиста, весняна роса
омила стегна злого ласуна!"
33
"Гей, жінко, — тихо промовляє Прокіп, —
докладніше кажи, просю тебе…
бо за дочку й мені є, певне, клопіт…
у мене ж Ліда — всіх моїх дітей!.."
І на коліно дуже праву руку
поклав, мов скелю, зірвану від ґрунту,
од неї пальці чорні одросли,
неначе з дуба корінь вузловий.
34
Свою дружину Прокіп слухав завше
через мотиви саме ті, що й бик
пастушку слухає на ситій пашні,
коли вона його лозою бить
ушняпиться, аж од усердя пада;
одійде він звідтіль — пастушка рада,
а бик з полегшенням скубе траву,
хвостом тіпаючи на ребрах мух.
35
Коли ж почує ревище за гони
таких, як сам, ставних, міцних биків —
собі на спину закидає роги
й біжить, аж лан під ним гуде, на бій.
А повертається спокійно відти,
лише на розі коливає вітер
зелене сіно, вирваний пирій
і шерсть волячу, рижу від крові.
36
"Ти дома все рубанками тупими
в майстерні дерево гниле стружеш,
сам деревом, не гірше від вербини,
на корені трухлявієш, гниєш:
одна дитина, ніби сонце в небі,
світила в хаті нам, світила в тебе —
ти ж безтурботно тільки в шкурі прів,
а знати за дитину не хотів…
37
Я ж не могла оглянутись навколо,
бо вечори над голкою сиджу
у швачки, щоб моя дитина гола
не йшла на людські шепоти та шум…
І ледве трупом навзнак не упала,
коли сусідка вбігла та сказала,
що прослідила Ліду на Поділ,
як солодко її розпутник вів…
38
Туди побігла я з роботи просто…
горіли тротуари у ногах,
зривалась, падала на цеглу гостру
збивала нігті й шкуру на руках…
У двері там гатила кулаками…
Хтось вийшов звідти й пхнув мене
на камінь,
прочухалась — сіріти почало,
і вогкістю від берега дуло…
39
Бери бриля оно, й ходім негайно
на той гнилий та проклятий Поділ…
Не встигне сонце вийти із-за гаю
у сонному тумані з Броварів —
ми їх застанемо обох у ліжку…"
"Чи не здуріла ти, нещасна жінко,
що йдеш дочці робити сором-глум?
Адже на кривду є закон та суд…"
40
"Чи бач який! про що мені провадить!
так ніби сам забув… забув за те,
як цей тхоряка людям силу збавив
довірливих і недурних дітей:
уже аж двом він платить аліменти
і ще платитиме, бо має щенти, —
та й далі буде бугаєм ревти
понад Подолом темної доби.
41
І я на суд такий, такі закони
ніколи зроду легко не піду,
бо що мені од всього, коли в домі
прийдеться бачити свою біду?
Ще добре, як з дитиною хто візьме,
а як вона не віддана й облізе
самотня дома в мене на вічу
від довгого безгучного плачу?
42
Та я собі скоріше очі вирву
із лоба з мозком на поріг
і сукою скаженою загину
у невгамованій своїй крові,
аніж побачу Ліду без дружини,
аніж почую крик хоча б єдиний
пересудів у себе над двором,
що стелять матерям шляхи стидом!..
43
Ми підемо, і я стягну із ліжка
із ковдрами, з усім собаку ту
та й буду гнати перед себе пішки,
щоб аж курів за ними сірий брук —
і в загсі запишу його з дочкою…
а він працює — здохнуть над водою
та сухарем цвілим твоїй дочці
не дасть і в горницях і на дощі!"
44
"Безумна ти, чого тебе мордує
насипать жару людям на язик?!"
"Не хочеш ти?..