1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах — Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо.
А по розказі і тільки вже мене не кортіло на місто. Не встигну, було, і шаблі одчепить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до мене, мов ті соколи ясні.
— Здорові були, пан лекман!
— Дай вам боже, пани! А що ж там?
— Нічо, добре, богу дякувати.
— Сідайте, братики.
Посідали. А поштар з двома паками на двері:
— Чи тут мешкає п. лекман Федькович?
— Тут! Що там такого?
— А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець.
Я зараз і одібрав як треба. А хлопці до мене:
— Ану розпечатайте, пан лекман,— любий, дорогий, ану розпечатайте!
А я давай дрочитися з ними.
— Еге, — кажу, — не розпечатаю, аж завтра.
— А я сам розпечатаю! — каже фір Хрестик.
— А штокгавз нащо? — кажу я.
— Або в штокгавзі не люди сидя? — Печатки тільки захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно назолочених.
Всі так зараз і обступили його:
— Ох, а оце що?
— Оце, — кажу, — часловець для фіра Стихаря з 15 компанії, коли знаєте. (А я був уперед у 15 компанії, доки пішов до 13.)
— А Стихар же ніби знає читати? — питає капрал Ур— банський.
— Правда, що знає, — я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа, і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихар учить тепер капрала Близнюка, Герман — Сухарюка.
— Оце ж то! — каже Дучак.— Таже Герман волох?
— Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок не дасть! — каже Урбанський. — Я його знаю: ми ходили оба до піонерів.
Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав.
— Мой-мой! — каже. — Отут книжок!!
Дивимось — а оце львівські парубки поприсилали мені і "Кобзаря", і Квітку, і Марка Вовчка, і Куліша. Спасибі їм.
— Та-бо оце не по-німецьки, — каже капрал Павлинчук, що в срібних перснях ходив (а він знав потрохи німецької азбуки, — мабіть, те, що німці вже позабували).
— А я знаю, по якому оце! — каже фрайтер Тевтул.
— Ну, по якому? — питає Павлинчук.
— Або по-руськи! — каже фрайтер.
— Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні?
— Правда, що знаю.
— Ану, то читай, коли знаєш.
Став фрайтер читати, а оце був "Кобзар". Читав він його аж до чапістраху, а ми тільки утираємось. Не то що, але і Хрестик заплакав.
— А я, — каже, — хочу вчиться читати.
— І я, і я, а я также! — стали усім казати. А Дучак
— А ви, — каже, — як мене не виучите по-руськи читати, абих так знав, як ви самі, то не маєте ся чого і крутити в цугу! (А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу.)
— А я з тобов буду учиться, — каже Павлинчук до Дучака.
— А мене таки пан лекман самі навчуть! — каже Хрестик.
— А мене також, — каже Урбанський.
— І мене, і мене, а мене ні?..
За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати.
Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки самі собі листи домів уже писали.
А що вже з моїм "Кобзарем" та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати! Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного "письменного" до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки, — і то ще такі, що хазяйка-бублейниця була б з їх кварту сала натопила.
З "Кобзаря" багато собі дечого повиписували наші "письменні", а багато дечого повиучувались і напам’ять. А ніхто вже так, як той фрайтер Тевтул. Було, хлопці його аж по руках нося:
— Фрайтер, сизий, — ану ще раз тої: "Ух, ух, солом’яний дух"!
А він стане на стів (бо невеличкий собі був) та як утне! Аж чоловікові мороз тілом піде.