— Он краще бiжи до воза, найди вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.
— Ми вже вечеряли, дiду.
— Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й пiдхвалював.
— Ой! Справдi сам Котовський їв? — завмираю, мов заворожений. — То ви його бачили?
— Навiть фотографiю з нас обох робили.
— Розкажiть, дiду!
— А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани, ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.
А кулiш у дiда i справдi був такий смачний, що його й Котовський мiг пiдхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, i старий був цим дуже вдоволений.
— Дiду, а Григорiй Iванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв кулiш?
— Дерев'яною, тiльки трохи бiльшою за твою, — змовницьки посмiхнувся старий i потягнув мене за чуба. — Все, Пшеничний, хочеться знати?
— Ой, хочеться! Це ж так цiкаво!
— Розкажiть йому, дiду, трохи про себе, бо вiн тепер i менi спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. — Тато бере казанок i намiряється з ним пiти до рiчечки. — Вас же i в газетi друкували.
— Та друкували, i не самого, а з волами.
— З волами?! — аж пiдскакую я.
— З отими самими, що зараз бiля воза туман видихають. Он бачиш, скiльки надихали його?
Справдi, бiля воза й на долинi проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повiрив би, що його надихали воли. I хто тiльки з дорослих не пiдсмiюється над нами. Ось i зараз... Я вже й надiю втратив, що дiд Корнiй щось розповiсть, але тепер вiн, косуючи на мене, сам запитав:
— То що тобi розказати? Може, казочку про сiрого бичка?
— Е, нi, про сiрого бичка я ще в колисцi чув.
— Так довго в колисцi вилежувався? Тодi, може, про дiда, бабу й курочку рябу?
— От розкажiть, як воювали.
Дiд Корнiй сумно похитав головою.
— То все людський поговiр, що я воював. От син мiй i воював, i в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й менi. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, пiд чужими дулами, й сивина моя виспiла. А от як стояли в нас денiкiнцi, присилає вiн до мене посланця iз лiсу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає менi. Просить син, щоб я рятував загiн — привiз у лiси заховану зброю.
"Як же її через денiкiнцiв переправити? — питаюся посланця. — Може, голубами?"
А той, рудий чорт, тiльки посмiхається:
"Та нi — волами".
"Волами? А як?"
"У вас, дiду, в коморi лежить труна?"
"Та лежить, засипав її житом".
"Для чого ж це?"
"Для того, щоб менi житечко i на цьому, i на тому свiтi пахло".
"То ми, дiду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собi, посвистуючи",
Йому ще тодi про свист думалось... I де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарi, в мармуровому склепi нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й пiсля смертi не дали спочинку. Вночi винесли ми зброю — бомби i набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я iду бiля волiв, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбi, шапкою очi витирає, наче й справдi когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотiв, аж тут налiтає кiнний роз'їзд.
"Що везеш, дiду?!"
Стою на дорозi, мовчу, — якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мiй рудий дiдько i плаче такими правдивими сльозами, що навiть роз'їзд подобрiшав. Так ми й проїхали повз нього. Тодi я й питаю посланця:
"Як же ти, безсовiсний, так зумiв чистi сльози розпустити?"
"А в мене очi вiд природи на мокрому мiсцi, — вiдповiдає вiн i смiється. — Бувало, мама ще не встигне замiритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збiгається".
"Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пiшов?"
А вiн вiдповiдає:
"Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, дiду!"
Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.
"Як же тебе зйати?" — питаю.
"Себастiяном".
— Ой! Це не дядько Себастiян з нашого села?! — аж скрикнув я"
— Та вiн же! — вiдповiв дiд Корнiй.
— Життя... — сказав тато, i, здається, я вперше почав розумiти, як багато криється за цим словом...
— Привезли ми ту зброю гарненько в лiс. Ото радостi було! Пiдiймали мене партизани на "ура" i все, що в дiдовiй торбi лежало, поїли: голоднi були — страх! Погомонiв я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.
"Ви ж, тату, домовину викиньте", — каже менi, прощаючись.
"А ти її робив, щоб я викидав?"
"Хоч i не робив, та подумайте, хто вас буде зустрiчати".
"Я її краще десь сховаю, щоб нiякий дiдько не знайшов".
Та й поїхав поволеньки. Думав собi, гадав — i пожалiв кидати труну. В'їду в село iншою дорогою, та й годi. Пiд'їжджаю до села iншою дорогою, а на мене вiд крайнiх хат вилiтає двоє вершникiв. Я тiльки побачив, як блиснули шаблi, як розкраялось сонце на них, i закрив голову руками. А що вже далi було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денiкiнцi в домовину, ще й вiком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як надi мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тiльки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали спiвати такої жалiсної, як архирейська пiвча в соборi. "То це ще не гiрше, — думаю собi, — значить, у рай душа йде, — i розплющую очi.
А в моїй хатi i за столом, i на лавах, i на порозi, i на припiчку сидить розчервонiла рiдня i жалiсно виводить:
Та забiлiли снiги,
Забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька,
Та заболiло тiло,
Бурлацькеє бiле,
Ще й головонька...
"Безсовiснi, — кажу їм стиха. — Я ж думав, що менi янголи спiвають, а це ви, трясця вашiй матерi, уже й напитися на дурничку встигли".
I, думаєте, усовiстив їх? Одна тiльки стара заплакала, а всi, як навiженi, почали реготати, радiти i навiть чарку пiднесли, i закуску теж.
— I ви тодi випили, дiду? — засмiявся тато.
— А що мав робити? Випив, але не закушував i попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене пiд грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання... I все було б нiчого, якби костоправи краще руку склали — випадає з неї серп, хоч що роби.
— Діду, а як ваш син тепер поживає?
— Та поживає: у Харковi в начальствi ходить, телеграми дiду б'є, а в село рiдко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.
— Поїдете?
— Та, мабуть, як обсiюсь, поїду. Внука ж маю там, невiстку. Людей лiкує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлiбороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє — бiльш за мене жне, ще й хитрує.
— Як це вона хитрує у вас? — недовiрливо засмiявся тато.
— Знає мою гордiсть, то крадькома свої снопи на мою загiнку переносить. Хiба ж це дiло? — i старий поворушив посивiле багаття.
З нього посипались iскри, їх стало багато-багато — i в очах, i коло дiдового воза, i по всiй долинцi, i чогось небо наблизилось до землi. Потiм хтось пiдхопив мене на руки i почав гойдати, наче в колисцi, а поперед мене з'явилися воли дiда Корнiя, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: "Спать пiдем, спать пiдем..."
Ще сонце тiльки-тiльки пiдвело свiй вiнець, ще сизо i синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.
— Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.
— Я зараз. А де ж дiд Корнiй?
— Вiн уже, мабуть, перший снiп зв'язав.
— Чого ж ви мене ранiше не збудили? Я б йому спасибi сказав. Тато сумно усмiхнувся:
— Жалiв, дитино, бо хто тебе потiм, як одкотишся од нас, пожалiє у свiтi?
— Ой таточку...
— Бiжи, бiжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде. Ми приїхали на свою десятину трохи пiзнiше за матiр. Вона з вузликом у руцi, з серпами на плечi вже стояла бiля жита й виглядала нас.
— Гарних маю собi женцiв, — наче докiрливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пiлочку. — Бери, Михайлику, свого. I радiсть i острах знову охоплюють мене.
— Поглянь на схiд сонця i починай на щастя жати. Ось я набираю повнi очi сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом — i кладу на рiв.
— Бiльше, бiльше нагинай стебло, щоб не порiзатись, — каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмiнну.
Я так i роблю, як радить тато, а вiд хвилювання мене аж кидає в жар.
— От i дочекалися женчика собi, — пiдхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.
Її похвала пiдбадьорює мене, я вже вiльнiше починаю орудувати серпом, вiльнiше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й пiт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились бiля самої землi, — i знову за роботу.
— Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, — озивається тато. — Не поспiшай так — день i сьогоднi великий. Ось ходи сюди.
Розгинаю спину, а сонце б'є менi у вiчi, а тато й мама дивляться на мене, посмiхаються, i я не знаю, чи вони пiдсмiюються, чи любуються мною.
— Ану складай, що нажав, — каже тато, — i гарненько рiвняй. — Нажате мною вiн оперiзує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує снiп i ставить його гузирем на стерню. — Ось, Михайлику, твiй перший снiп, твiй перший хлiб, — ще й рукою проводить по стеблах снопа. — Запам'ятаєш його?
— Як же його запам'ятати?
— А ти за перевесло косарики чи петрiв батiг засунь. Тодi ми твiй снiп на святвечiр на покутi поставимо.
— Е? — не знаю, що сказати, бо страх остерiгаюся, чи не кепкує тато. I все одно так менi хороше дивитися на свого снопа, наче вiн iз самого золота вилитий.
За цим снопом пiшли iншi, i, коли їх стало дев'ять, пiт зовсiм об'юшив мене, а в крижi просочився вогонь. Воно б i вiдпочити не завадило, але ж соромно. I в цей час до мене обiзвався тато:
— Михайлику, чи не збiгаєш до кринички по воду?
— По воду? — спочатку зрадiв, а далi здивувався, бо ще хвильку тому було пiвглечика води. — Хiба випили всю?
— Та вона нагрiлась, i я вилив її. Принеси свiженької, i не з шляху, а з долинки.
— Та це ж далеченько.
— Зате вода смачна!
Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далi житами, та пшеницями, та вiвсами бiжу на долинку, де так принадно вимлiвають на сонцi пiдкучерявленi верби i стихенька попискує пiд ногами волога земля.