Потiм, заточуючись, качка пiдвелася, сумним оком поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули її бадьорого притакування...
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
— Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?
"Так-так-так", — радiсно погоджується качка i пiдiймає вгору потрiсканий од старостi дзьоб.
Вiд цiєї розмови навiть Обмiннiй стає весело, вона, мотнувши головою, ошкiрює зуби i каже "Ги-ги-ги!"
"Ги-ги-ги", — обзивається у третьому дворi її молодша подруга, що саме розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.
А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискакує блохотрус Рябко i з розгону кидає переднi лапи на мої плечi. Я кулаком даю йому "бокса", вiн вiдповiдає головою i лапами, i ми одразу обоє опиняємось у кучугурi: сторож — зверху, господар — знизу; вiд цього Рябко має бiльше радостi, анiж я: вiн, жируючи, повискує, крутить хвостом, смiється, пританцьовує, ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк не можу вивернутись зiсподу: вхоплюся за снiг — м'який, вхоплюсь за Рябка — вислизає.
— Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, — чую знайомий в'їдливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.
Посеред вулицi iз кужелем в руках зупинилась тiтка Марiйка, жiнка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвiтськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломi. Вона й кужiль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хитає головою:
— То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
— А чому й не вийде? — обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка нiколи не проспить нi чужої, нi своєї грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, пiсля того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!
— Хiба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снiгу?
— Е, тiточко, а хiба ви не знаєте, що снiг надає одежинцi чистоту й приємний блиск, — згадую прочитане в якомусь давньому журналi.
— Що-що? — спочатку дивується тiтка Марiйка, дивиться на свiй виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо вiдкопилює м'якi, з шафранистою окантовкою губи: — Що той блиск, коли головне — мiцнiсть. Ось так треба думати, господарю! — переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горiхових очей от-от капне весела олiя.
— Чи так, чи не так — не скажу: чого не знаю, того не знаю. — Я хочу здимiти з двору, але балакучiй тiточцi, в якої, кажуть, язик не має спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в'їсти меншого.
— То не знаєш? Так-так. I який же пiсля цього буде з тебе хазяїн-господар! I що ти знаєш, опрiч писати-читати? — допiкає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бiдних — це чужа худоба i свiй батiг.
— Еге, чого я тiльки не знаю! — одразу поважнiю, прикидаючи в головi, що тут мене голiруч не вiзьмеш.
— Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусiдiв.
— От лишень лiчiть! — загинаю великий палець на руцi. — Читати — вмiю, писати — знаю, шарувати — теж, пiдгортати — так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi — знаю i полiтграмоту — також. А на бiльше — не вистачає пальцiв.
Але не мої чорнилом завазьканi пальцi, а полiтграмота доконала тiтку Марiйку.
— А що воно таке — ця полiтграмота? — запитала збентежено, усi її зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.
— Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, — переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр'я i прихапком зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в пiжмурки: зиркне собi на нього — i сховається за хмару, i знову зирк — ага, не знайшов мене! "Стук-стук-стук"!..
Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червонiй шапочцi. Вiн, трудяга, вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики i осипає на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь.
Чи ж знаєте ви, що наша груша — не просто собi груша, а шматочок iсторiї? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє iз них навiть у газетi друкуються: той, що пiдписується вигаданим прiзвищем, — пише весело, а той, що пiд своїм, — тiльки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. I тепер я теж iншими очима дивлюся на неї, i на її цвiт, i на плiд i навiть люблю iнколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше стоїть менi в очах червоним козацтвом...
Хiба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червонiй пшеницi зчепилися смерть i життя! Тут у передостаннiх корчах шматок старого, прибулого з Європи, свiту стявся з червоними козаками. Над клубками коней i людських тiл висвистували, злiтали шаблi, бiля сердець i в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалiченi конi, стогнали, кликали матерiв i найгiршими словами лаяли матерiв пораненi, i пiд копитами хрустiли костi.
З гарячих соняшникiв, з рожевих гречок i червоних пшениць бiй перекинувся в село, корчами людських тiл вклублювався у вулицi й вулички. I тут, коло тинiв, коло бiлих хаток, побiля вуликiв i вишень, заточуючись, падала, пiдiймалась i знову падала Антанта.
Бiля нашої грушi припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращенiй чужими мундирами вулицi, i, розповзаючись, вогнем вiдповiла їм вулиця. Кулi, на щастя, оминули червоних козакiв, та не оминули нашу грушу...
Я не раз придивлявся до її обiдраного, свинцем начиненого стовбура. I не раз я зустрiчався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, пiд їхнiм прапором, умлiваючи од радостi, я колись виїхав за село... I все життя я вiдчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора.
I, напевне, до останньої хвилини менi в очах будуть стояти оцi розколиханi блакитнi свiти, якими пролетiли на конях червонi козаки, пролетiли, наче з легенди, й увiйшли в легенду.
Я й досi пам'ятаю, як у моїх рiдних Дякiвцях пiсля бою плакали осиротiлi конi: вони ранiше дiзнавалися i ранiше оплакували убитих, анiж матерi й дружини...
I хай мою i дитячу, i довiчну любов приймуть отi лицарi революцiї, якi шаблями видобували новий свiт, щоб ми стояли посеред дня!
I хай простять менi деякi скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхнi сльози вiдповiдали мої, дитячi, сльози...
Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталiрського дзвоника. Я оглядаюсь — i вiрю й не вiрю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вiтроногi лошата, паморозь накинула на них заволохаченi скатертi, а за ними на крильчастих санках, учепившись у вiжки, стоїть розпашiлий i гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всi боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмiшку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тiнь, сидить тiтка Ликерiя, а за нею весело, немов м'яч, пiдскакує мiй ровесник Iван.
Значить, у дядьковiй калитцi висвистiвся вiтер, i дядько зiбрався на лошата. Я високо пiдiймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, i я верхом i низом вiтаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, вiн осаджує бiля мене лошат i киває на них бровами й вусищами.
— Ну, як?1
— Змiї! — кажу лише одне слово.
Моя вiдповiдь медом маже дядька Миколу.
— Змiї! — задерикувато округлює рота, а далi так ляскає батогом, нiби когось пiдсiкає: — Хай собi Антанта аж пiниться, а хлiбороб жити буде!
Ми з Iваном значущо ззирнулися, але засмiятися побоялись, щоб не розгнiвити веселуна. Це коли в нашому селi не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець рiзних мiжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозумiле слово.
— Живе собi в Європi, чи не пiд крильцем самої Англiї, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, — бачте, в сiмейному дiлi навiть у королiв не все шито-крито, — є вреднюча-превреднюча жiнка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяцi з-за моря, треба до нашої землi i дядька? Так нi, усе сичить i сичить, i вогнем дихає на нас. З великої злоби i малого розуму зiбрала вона з усiх усюд найманську челядь, ткнула їм рушницi в руки, галети в зуби, покинула свого Антона i притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навiть без маку, бо ми їй з фронту обiб'ємо i ребра, i хвоста, а тим часом король Антон iз тилу ожениться на якiйсь молоденькiй мадемуазелi — i шкреби тодi, Антанто, в потилицi, бо таке дiло...
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю i вже серйозно пояснював, що Антанта — це каолiцiя. А коли хтось допитувався, що означає "каолiцiя", дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, i казав:
— Та це, чоловiче, навiть ярмарковi кури знають, а мої вже й забути встигли.
Отак чогось нiхто й не добився вiд нього, що то за каолiцiя...
— Тату, ви ж обiцяли нас прокатати з вiтерцем! — нагадує Iван.
— Можна й з вiтерцем, за цим дiло не стане, — погоджується дядько Микола, а тiтка Ликерiя безнадiйно зiтхає. — Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..
— Ой людоньки добрi, — стогне тiтка Ликерiя i так говорить, нiби перед нею зiбралась громада. — І нащо, скажiть, я виходила замiж за цього свавiльця? .
— Тiльки для того, щоб не продешевити i в дiвках не засидiтись, — одразу ж вiдповiдає дядько Микола.
А тiтка знову скаржиться невидимiй громадi:
— Через цi лошата, людоньки, мiй ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повiрте, було таке, що зорi стояли в ньому.
— А мiсяць не купався в твоєму молоцi? — безневинно запитує дядько Микола.
Але тiтка Ликерiя навiть бровою не повела на свого мужа, а далi питала поради в людей:
— Як нам тепер, кревнi та рiднi, жити без набiлу?
— Що набiл, головне — рух, i наш, i мiжнародний...