Чуєш? От прихились до мене, бо я вже не можу... Отак. Я любив тебе на цьому світі, любитиму й на тому. Тільки ти не вдовуй — виходь заміж, бо я; діти... Мій час минув".
І час зупинився в його очах, а вона стала вдовою.
Хапаючись руками за груди, за одвірки, за двері, сліпнучи од сліз і горя, вона якось вибралась із хати, за якою стугоніла хвиля. Усе-усе, що було перед нею, здалось безкраєю пустелею. Земля вибивалась із-під ніг, і тоді вдова потягнулася руками й очима до неба. Хмара, провисаючи над бродом, насварилася на неї огненною різкою, а далі заплакала на ввесь світ: вона теж збагнула — не стало людини.
Із хати вибіг старшенький, ревно притулився до маминих ніг, охопив їх ручатами.
— Мамо, а чого наш татко все мовчить? — злякано запитав, іще не знаючи, що таке смерть і що таке людська злоба...
У селі десь стрепенулася чутка, що Ярослава присочив Семен Магазаник, або, як звали його по-вуличному, "Чорт із свічечкою". Та зразу ж знайшлися свідки, що в ніч убієнія були з Семеном в окрузі, де він збував саморобні вовняні паліжники, які ще ткала його полохлива дружина. Все життя Семен Магазаник у будні рвався до багатства, у свята — до святенництва. З багатством у нього не витанцювалось через більшовиків, а з святенництвом переборщив: куди раніше не йшов, брав із собою свічечку, запалював її і перед богами, і перед наволоччю, тому й прилипло до нього прізвисько — Чорт із свічечкою.
Правда, коли й тугодуми зрозуміли, що заграниця з усіма Скоропадськими, допікшими і Врангелями по звоюс молоду державу, пронозуватий Семен вирішив перебудуватися. Він закинув свічечки, помаленьку, крадькома продав троян коней і воли, хазяйство перевів на хазяйствечко та на миколаївське золото, зробився аж малоспроможним середняком та й хитромудро-втерся в активісти, вибиваючи собі язиком і нахрапистістю видноти й вигоди.
— Зараз "нейтралом" сидіти не можна, бо епоха! — просвіщав свою, затуркану ним і роботою жінку. — Зараз головне — знати ідеї і пропорції: когось потрібно гробити, комусь треба насолити, а якомусь і ура кричати. Ось тоді до чогось і докричишся. Ну, і ще одне треба знати: де не можна перескочити, там услужінням, поклоном підлізь — від поклону не згорбатієш. Політика — це крутіж і дуже тонке діло, як золота нитка. Політика може кого хоч узяти на решето і пересіяти. Чого ж ти мовчиш? — набирав гніву на жорнувате обличчя.
Жінка з шовкової куделі льону чи з вовни витягувала нескінченну нитку, прислухалась до гудіння садка, в якому вже розморожувався сік, і тоскно думала про свою долю: чом їй не трапилась добросердна людина, без лихої іскри у грудях, без кротячих потайників у мізку, без хитрувань перед богом і людьми. Як би вона однією любов'ю стрічала його з поля чи лугу, як би хмелиною увивалась біля нього, з якою відрадою виколихувала б побіля грудей оті тугі вузлики, що приносять спочатку радість, а потім старість. Та не випало їй це просте селянське щастя. Магазанику треба було тільки одне дитя. За своїм хитрим господарем вона стала не господинею, а наймичкою, без слова, без пісні. Напідпитку Магазаник не раз сікався до неї, чому вона, маючи янгольський голос, не співає ні йому дома, ні богам у церкві.
— Колись заспіваю, — понуро відповідала, відводячи од нього згаслі очі, на які напливали сльози.
— Дурна баба, — сердився Магазаник. — Хоч перед богом плач, а й він знає, що сльози — вода. Кажу, краще заспівай...
І заспівала вона вже перед смертю, та так заспівала, що й у Магазаника прокинулись совість, жаль і страх: бо, все думаючи про свою золоту нитку, він обірвав льняну нитку життя дружини.
Оця золота нитка політиканства згодом почала Семенові приносити зиск, а люди стали побоюватися новоспеченого активіста, бо він, прикриваючись криком та ідеями, міг провчити й прищемити менш рухливого односельця. На це в Магазаника вистачало і хисту, і нахабства, і жорстокості.
Довго придивлявся до цього крутійства старий Мирон Магазаник, який, відділивши сина, перейшов жити на хутірець, де мав утіху під пасіки, під садочка, від невеликого ставка, де наспінпо перечищалися води і хлюпались чирки та качки. Вечорами, коли затихали бджоли, він у незмінному кожусі підходив до ставка, сідав па траву насупроти кладки, що лежала поверх з'їжджених коліс, і прислухався, як на ній підтикані молодиці похапцем прали та полоскали шмаття.
Тоді над водою славно стелилися голоси, соковито гупали праники і гарно окреслювалися жіночі постаті, і святістю віяло від їхніх персів, що вибивалися з грубих полотняних сорочок. Часом якась молодиця проворно кидалась з берега, підіймала з трави біленький вузлик, агукаючи або щось наспівуючи, притуляла його до себе, і немовля, причмокуючи, спивало з материних грудей молоко і місячну дрімоту.
От змалюй таку вечорину, і матір з дитям, і перса, побризкані росою та місяцем, то хоч трохи збагнеш, що .таке скороминуще життя і як треба його шанувати. Однак за дрібним крутежем людина втрачає і велике, і себе. На очах втрачав себе і його син. Надивившись і наслухавшись усякого про Семена, старий уже не заходив до нього в село: соромився лкдай. А син, коли й приїжджав на хутір, то тільки для того, щоб хватопеком набрати садовини, сушні чи меду на потаємний продаж. Ох це ненаситство і потаємні хитрування з кимось і з самим собою! Не доведуть вони до добра!
Якось на святвечір уже підпилий Семен привіз батькові вечерю — узвар, кутю і в'язку в'ялених, гарних, як утемніле золото, лящів. Відчинивши скрипливі двері, він одразу пірнув у настояний святешний півморок, де все тепер мало втаємнене життя: і полохливе сяйво лампадки, і розімлілий мерех воскових свічок, за якими вгадувався подих літечка, і причаєний, із сизою дрімотою в очах вогонь у печі, і строгість вихудлих святих на божнику, і шелест житнього снопа на покутті, якому снилася свіжа рілля і він тихо стікав зерном на долівку.
Усе це одразу повернуло Семена до тих далеких років, коли й він був дитиною у своїх батьків і самого щастя чекав од першої святовечірньої зірки; як тільки затепліє вона, з хати виходила тиха, з привечірніми ласкавцями під віями матір і, посміхаючись і вклоняючись, кликала свого мужа і свого сина на вечерю.
Клубки суму і чогось болючого, навіки втраченого стиснули груди, щем набіг на огрубілі повіки, і Семен відчув, як в ньому почали злущуватися нарости мізерії, якої поназбирувалось за роки більше піж треба. Він хотів поглузувати з себе, але з цього нічого не вийшло: не глузлива, а розгублена посмішка кривить уста. Що ж так розтривожило його? Чи давня святовечірня зірка, •чи згадка про матір, яка так чекала від своєї дитини тільки доброго? Та дитина розгубила усі материні сподівання і вже навряд чи визбирає їх.
З вапькпра вийшов ошатпо зодягіїсшій батько, в руці віп тримав пучок якоїсь сушениці — чи для горілки, чи для чаю. Бо ні того, ні другого питва старий не цурався. Літа лежали на його кощавих плечах, а зима на голові, і син, притлумивши сантименти, статечно привітався, шанобливо подав вечерю, а потім вдихнув пахощі хати і здивувався: на свіжовимитому дубовому столі в мисках і полумисках стояло аж дванадцять пісних страв, вбираючи в себе тремтливий одсвіт півтемряви.
— Навіть саламаха є! Яка це спасенна душа так до ладу готувала усе?
— Василина, — засмутився старий. — Така ж молодюсінька — і вже овдовіла.
— Не треба було за бандита виходити! — одразу згріб з душі пом'якшення, бо для чого воно? А сам пригадав круглолицю дорідну вдову, пригадав і щось прикинув собі.
Батько перехопив потаємну гультяйську думку, і на високому його чолі в усіх зморшках прогнулось невдоволення:
— Хіба ж вона в отій завірюсі могла знати, що її чоловік стане бандитом?
— Треба було знати! — В голосі Семена забриніла жорстока байдужість.
Тоді старий і накостричився, наче птах у негоду:
— Достобіса розумні ви стали! А хіба я знав, що ти будеш харцизничати у німецького полизача Скоропадського?
На обличчі Семена одразу вибились гарячі копійки рум'янців.
— Як вам, тату, повертається язик отаке говорити, та ще в святий вечір?
— Не я святий вечір переводив на грішний, — розлив у гранчасті чарки кореневу горілку, що аж ятрилась і ярилася хмелем та чаклунством.
Син заразом вихилив питво, хекнув, вибалушив очі на богів, які одразу ожили — закліпали перестояними віями, — і почав запихати рота що теплою балабухою. Потім, заливаючи неспокій чи совість, перехилив і другу чарку. Хміль запалив його лице і почав розтікатися по шиї.
— Чого ви, тату, сьогодні такі нетерпимі? — спідлоба зиркнув на батька, що сидів біля житнього снопа. Сиві колоски дрімливо спадали йому на сиву чуприну, па свіжу полотняну сорочку, але старому, видать, було гарно відчувати цю добру вагу.
— Чого? — кудись далеко пішов думками старий. — Давно вже хотів, як на духу, погомоніти з тобою. Незрозумілим, чужим стаєш ти. От навіщо тобі кидатися у якийсь крутіж та облудою жити? Хто тебе приневолює топити і своє господарство, і людей? Тільки правду кажи, не хитруй зі мною хоч тепер, коли вже стою на божій дорозі.
— Чого це на божій? Ви ще як дуб-довговік, — вичавив крізь образу і знову потягнувся до коренівки.
— Може, годі уже?
— Думаєте, горілка — невірна дівка? — вчвертьока подивився на старого, що погойдував сивину під сивиною колосків, і, кривлячись, перехилив бісову кров. — Ху... То вам дуже хочеться знати саму правду?
— Тільки її, бо, дивлячись, як ти плюганиш .усо, іподі й сумніватись починаю: чи ти мій син?
— Я, тату, ваш син, — відповів тихо і похилив голову. — А байстрюком мене робить теперішня зрадлива доля і... страх.
— Який ти маєш страх?
— Страх гетьманщини — раз, і нової влади — два. Це ви мудро зробили, що ми вчасно розділились: інакше кілька десятин і відчикрижили б у нас.
У батька тоскно подаленів погляд, сполохано забилися нерозріджені вії, що й досі не мали часу посивіти.
— Краще б не було цих кількох десятинок, а був син, ти ж у мене один зостався... От для чого було перевести нінащо худібку, яка мені, а потім тобі старалася на хліб?
— Так треба, тату, — щоб не ятрити всяких заздренників. Бідність ніколи не розуміє багатства. А хіба ж я не доскочив би його при іншій владі, яка шанує карбованець і зиск? Хіба мені личить господарювати на лічених десятинках, коли й я сотням дав би раду? У мене земля не вилежувалась би облогами, а робила, як наймичка.
Сутінок ліг на підсушене роками .обличчя Мирона.
— Не гребись за багатством, бо переведеш життя нінащо або на самі папірці, а вони не дадуть ні здоров'я, ні радості.
— А ви не гнались за набутком?
— Того й остерігаю тебе.