Бреде в ній Данило Бондаренко, а обабіч сиве жито й червона пшениця шепочуть свою колискову. І вся земля, росяніючи, тепер здається колискою, колискою життя, надій. То нічого, що будень молотить його ціпами практицизму, щодня обвалюється великими й дрібними турботами, щодня ставить віч-на-віч не тільки з правдою, а й з гріхоплутством, Данило має в душі велику віру, а в очах оте, що одні звуть наївністю, другі — поезією. Та, зрештою, хіба оце похилене жито, оця червона пшениця, оце чорноките просо не поезія? Не тільки той поет, що засіває віршами папір, але й той, що має в душі раі дощі й тривогу хліба, радощі й тривогу людини..
"Отак можна хоч боком притертися до чиєїсь слави", — присадив насмішкою свої думки і в цей час од татарського броду почув неквапливі кроки. Теж комусь не спиться перед жнивами, теж хтось має радощі чи тривогу хліба. Та ні, це той, хто тільки на копійці завис. Треба ж у таку ніч зіпсувати собі настрій. і...
— О, це ви, Даниле Максимовичу? — аж зупиняється з тієї радості Магазаник, однією рукою він поштиво скидає прогнуте решето картуза, а другу відтягує від шомполки, що висить за плечима.
— О, це я, — пускає вголос частку робленої Магазаникової поштивості.
Лісник сідлає голову картузом, ображено розводить волохатими руками.
|| — Ех, Данило Максимовичу, коли те було, що ми розцуралися з вами, а ви й досі ніяк не вірите мені.
— Таки не вірю.
— І надаремно, — зітхає Магазаник. — Я хотів би погомоніти з вами, наче з рідним, а ви на мене косуєте, немов на Марка Проклятого. І чого? Невже тому, що в наших дуплянках, — торкнувся пальцем чола, — не однакові бджоли рояться?
Данило засміявся:
— А я думав, що у гашій дуплянці не бджоли, а шершні гудуть. Лісник знову зітхнув і заговорив, наче на сцені, де й досі грав старостів, куркулів і різних жмикрутів:
— Це все насмішечки зеленого маю. Що раннє, то, кажуть, скороминуще. У молодості ми всі ще необтовчені житейською ступою; тоді ми дуже правдиві, непримиренні, носимося з ідеями, сердечностями та правдивостями. А потім, коли зіткнемося віч-навіч з крутежем часу, з гризотою серця, з людською веремією, коли побачимо, що ідеї чистіші за людей, а ще коли захопимо нестатків, то й почнемо равликом-павликом залазити в свою рідненьку шкаралупу. Ідеї — це, звісно, цвіт, але й вони зжовкнуть, коли за твого чуба чи печінки візьметься прожиття. Ось одружитесь, розживетесь на діточок, і коли одне скаже "тату", друге — "папи", а жінка — "неси щось до хати", то побачите, як довкруги і в душі поменшає романтики. Тоді й мене не будете судити судом отих праведників, яким досить ідей у голові і підбитого вітром пальтечка на плечах.
Данило з подивом прислухався до крученої мови Магазаника:
якесь вариво він, певне, й захопив із різних книг та й пристосував його до своєї сплюгавілої душі.
— Щодо ідей у вашій голові я маю сумнів, але щодо достатків у вашій хаті й закапелках — тут не сумніваюсь. На них півсела могло б прожити!
— У чужі криниці легше заглядати, аніж свою викопати, — спохмурнів Магазаник. — Невже нам, Даниле Максимовичу, мало місця на землі? Чи ви як ніяк не хочете забути минулого?
— Не можу.
— І знову ж таки надаремне! За те минуле я маю більше гніватись на вас, аніж ви на мене. Так я, забувши свої збитки, забув< ши свої пропащі тисячі, забувши печію і стиск, що мав тоді в грудях, шукаю з вами хоч сякої-такої злагоди. Пам'ятаєте, як ви мене тоді кинули навзнак?
— Пам'ятаю. А ви хіба забули чого?
— Знаю, але хотів би, щоб ми про це зовсім не згадували. От ви дорікнули мені статками-набутками, а я міг би постаратися й для вас, тобто для колгоспу, і потроїти його добро.
— Ви?! — аж скрикнув з того дива, а далі розсміявся.
— Атож, — не бентежиться Магазаник. — Аби ваша добра згода, я навіть сьогодні вийшов би з глухомані лісів у колгосп і он як знадобився G і йому, і вам.
— Чим?!
— А хочете послухати? — улесливо посміхнувся Магазаник,
— Говоріть.
— Так-от, Данило Максимовичу, сердьтесь чи не сердьтесь, а скажу вам: погано, ох і погано ще ми господарюємо на землі, нераціонально, як пишуть учені. А зиідки ж візьметься та раціональність, коли ми й тепер он як уміємо прогайнувати копійку, вміємо влізти в борги, але ніяк не вміємо чи не хочемо вхопити ту копійку за хвоста. Подумайте, як ми торгуємо? Є готовеньке — продаєм, нема — сидимо, у вус не дуємо, бо так чи сяк, а жалування йде. А гроші у нас же під ногами лежать! Візьміть таке паршивеньке, вічно перелякане дерево осику. Що з нього? "Ні хуху, ні духу", — кажуть жінки, палячи піч. Шипить, сичить, стікає піною, а толку ніякого. А в господарських руках з осичини може потекти не піна, а золота сльоза, — Магазаник підставив черпак долоні під ті невидимі золоті сльози. — З чого ви кращу гонту зробите? З осичини! Гонтою й поміщики вкривали свої будинки. А ми такими забудьками стали, що в нас уже скоро без сліду вимруть осташіі гонтарі. Мало вам гонти — візьміться за осикову стружку, з якої роблять квіти.
— Кому ж потрібні ті мертві квіти?
— Богам і людям! Подивіться лишень, скільки цих квітів у нас: і по церквах, і на кладовищах, і в оселях. Як нема взимку живої квітки, то й мертва згодиться. Ви гадаєте — це копійчана торгівля? Ні! Тут мільйонами пахне!
— Ого!
— Точно кажу. Ви не повірите мені, що одна машина чистого, без сучків осикового торцю, перероблена на широку стружку, дає п'ятнадцять-двадцять тисяч прибутку. Скільки вам треба тисяч пудів хліба продати на такий заробіток?! Звісно, ви скажете — це спекуляція. А от і ні. Хіба не краще, щоб гроші мав колгоспник, а не спекулянт, який всякими правдами й неправдами переводить ліс, наймає фуганщиків і веде кумерцію з бабами, що роблять квіти?.. Не хочете марудитися цим, візьмемо щось інше. Скільки в нашій глушині коштує відро яблук? П'ятдесят-шістдесят копійок. А грушок — найбільше карбованець. А скільки у нас пропадає падалиці? Тільки й маємо з неї гниль та плодожерку, яка знову ж таки свіже яблуко зжоре. Чи думали ви, що черв'як з'їдає більше яблук, аніж люди? От які ми економісти. У віршах розписуємо, як цвітуть сади, але мовчимо, як вони осипаються. Так чому б, к приміру, з падалиці не витиснути сік, не наробити вина? Відро дармовиці дасть вам якихось законних три-чотири карбованці в кишеню. Бог з води робив вино, а ми з дармового соку не хочемо! Або чому б не походити діловим людям по далекому Сибіру? Там одне яблучко — та й свіжий карбованець, там головка часнику — та й другий. Не скажу вам про один рік, а за два наш колгосп став би тричі мільйонером.
— А ви?
— Я теж би себе не зобидив: одколупнув би й па свою долю частку. Інші ж не одколупують, а рвуть, бо час янголів минув! — сказав одверто, засміявся. — На торгівлі не пожалієш конійки — варобиш карбованець. Подумайте добре над копійкою часу! — Х широко всміхнувся, вдоволений "копійкою часу": він теж умів увернути вчене слівце. — Як ви на таке?
Данило з бридливістю і жалем обміряв Магазаників самовдоволений обвід.
— Гарно ви говорили і про мертві квіти, і про мертву копійку, і про те, що минув час янголів і як на чужому горбі можна вигребтися до статків. Не гендлярський, а щирий хліборобський буде наш достаток.
— Коли це що буде, бо стільки маємо труднощів у сільському раюванні... — зачепив Магазапик болюче, ще й сіллю посипав: — От чогось ви про них мовчите?
Данило спалахнув:
— Бо про них більше трублять оті, що збоку стоять. Ми з шкури вилузуємось, щоб скрутити в'язи цим труднощам, а дехто на них славу праведників і грошву воднораз вибиває. І чи не здається вам, що якогось давнього року сам диявол жадоби зашморгнув вашу душу в гендлярську калитку?..
— Ет, я вам одно, а ви знову про колишнє! — не зрозумів чи вдав, що не зрозумів, страшного присуду. — І, зрештою, не дорікайте мені жадобою: на ній сотні років тримаються десятки держав! — накостричившись, б'ючи прикладом вагітні колоски, Магазаник швидко пішов до лісу...
А Данилові згадалось оте "колишнє" — перший рік його вчителювання. Почався він для нього в облупленому колі святих і грішних. Річ у тому, що його школа вибудувалась із колишнього панського палацу, де були не тільки різні покої, а й церковиця, розмальована талановитим і завзятим місцевим маляром.
Він і для святих, і для грішників частенько брав натуру із свого села, зодягав і взував її теж по-своєму: в козацькі жупани й шаровари, в чоботи й постоли.
Пан, який був далеким родичем славнозвісного художника Рокотова з Літинщини й ходив у лібералах, був цим дуже вдоволений і залюбки показував свою церковицю гостям. Зате батюшка прокляв і пана, і маляра, бо той його досить грішну, нічим не прикриту статуру помістив у пекло. Уздрівши таку дивоглядію, село реготало кілька днів. Та аби ж на цьому окошилося, а то й далі у сільській церкві час од часу людям згадувалась натура батюшки в пеклі, і тоді іі урочисту службу вривався здушений сміх якогось гайдамаки, а за цим так починали реготати дядьки, що біля святих свічки гасли. Оцей регіт і вижив батюшку з парафії. Виїжджаючи:, він і за солом плювався у бік харцизяк-пересмішників...
Коли одного серпневого надвечір'я Данило приїхав до школи колгоспної молоді, то, заклопотаний ремонтом, сівбою і збиранням шкільного врожаю, завідуючий скинув на нього карі, підсвічені зсередини очі, — запропонував переночувати у колишній церковиці.
— Такої ночівлі, напевне, ніколи не матимете, то спробуйте для інтересу, — добряче посміхнувся Максим Петрович, і навколо його уст гарно вибились кілька півмісяців зморщок. — Правда, якщо ви не з полохливців. Тут колись нашому фізику приснилися гоголівська панночка і Вій. Бідолашний не помер, як філозоп Хома Брут, але більше ніколи не заглядав до церковиці. То й подумайте, чи не присниться вам панночка і Вій?
— Для мене досить і панночки, — ніяково сказав Данило, не знаючи, жартує чи всерйоз говорить чоловік, що зібрав аж кілька півмісяців навколо пуст. Для чого б таке багатство?
— А папночку-пронозу знайдете в нас! Прислали містечковий кадр, що до міста не доріс, а село поневажає. Маємо з ним халепу. Апіт звати її. lie Ганна, не Ганнуся, а тільки Аніт. І собою нічогенька, і очі христовоскресні має, і куделиця, адов ранній підбіл, золотиться, тільки лихомовство позичала у відьмуги.