Галапочка Робінзон Іванович.
Почувши ім’я "Робінзон", лікар ще більше насторожився. Тоді лагідно спитав:
– Як, Робінзон? А може, Робінзон Крузо?
– Ні, Робінзон Галапочка.
– Нічого, нічого. Може бути і Галапочка… Сядьте, будь ласка, на отой стілець.
Галапочка пересідає навпроти лікаря. Той пильно дивиться йому в очі.
– У вас в роду були ще… Ну… Робінзони, а може, Наполеони?
– Ні, ні! Не було. Батька звали Іваном, діда Микитою.
– Скажіть, а зараз у вас вдома все гаразд? Жінка, діти здорові?
– Нема в мене ще жінки. Дітей також.
– Може, щось трагічне сталося в родині? Може, хтось помер?
– Слава Богу, всі живі.
– Може, у вас на роботі якісь неприємності?
– Ніби все нормально.
– Може, ви закохалися, а вас не люблять?
Галапочка зніяковіло одвернув погляд.
– Та як вам сказати… Таке було… Ось розламалося…
Лікар тріумфально підняв догори палець:
– О! Запам’ятайте, молодий чоловіче. Без причини не буває наслідків! Я вам поки що випишу рецепт. І рекомендую: спокій, спокій і ще раз спокій. Як її звуть, ту вашу причину?
– Крузя, – сказав півголосом Робінзон.
– Крузя? А-а-а. Ну, звичайно, Крузя. Ви Робінзон, вона Крузя… Нічого, нічого. Все буде в порядку. Основне – не хвилюйтеся. Основне – спокій…
Пише рецепт, простягає Галапочці:
– Ось візьміть. Обов’язково – через тиждень до мене…
Галапочка здивовано:
– А довідку? Мені потрібна довідка.
– Не хвилюйтесь, товаришу Наполеон… тобто, вибачте, Робінзон. На все свій час. Сам я вирішити цього питання не можу… Треба консиліум…
Майстерня Галапочки. Робінзон обробляє невеликий корінець. Тихенько насвистує якусь мелодію.
У дверях з’являється п’яний.
– Здрастуй, борода!
– Здрастуйте, – насторожився Робінзон.
– Діло є, борода. Венька Рябий каже: "Ти, Гоша, художнику бородатому предложи…"
Дивиться, що Робінзон стоїть як укопаний. Підходить до нього.
– Чо дивишся, як на явлєніє Христа народу? – Простягає руку для знайомства. – Гоша Косий. Я, брат, тоже художник. Хто не знає? Собака і той знає. Спитай любого. Хто так фільонку наведе, як Гоша Косий? А кольори підбере? Я, брат, скіки квартир перемазав. Якщо хазяїн не жмот – Гошу Косого зове… Ти чо так дивишся на мене, ніби в тебе легкий шок після триденного перебору? Занімайся своїм чортом, я тебе отвлєкать не буду. Діло є… А чорт в тебе як живий. Пару червоних можна за нього взять у переході… Ти в якому переході збуваєш?
Галапочка ледве стримується, щоб не зірватися.
Ханига безпардонно підходить до етюдника, розглядає штрихи. Здивовано:
– Чо, сам, може, ізображаєш? Дама, чи що, буде? Вроді дерево… Я тоже пробував. Одному на стіні у спальні даму намалював. Так він після того тиждень за мною бігав: "Гоша, просю тебе, зішкрябай, бо я скоро інфаркт схоплю…" Іскуство, брат, волнує…
Робінзон не витримує. Затискає п’ястуки, наступає на ханигу.
– Слухай, талант, ану, рви звідсіля…
Ханига задкує.
– Ти що, борода? Що ти очима блимаєш, як фонарями? Я тобі діло предлагаю. Мішок алебастру і бідон білил мається. Віддаю за безцінь…
Галапочка зупинився, з цікавістю розглядає ханигу. Спокійно:
– Ні алебастр, ні білила мені не потрібні.
– Чудик! Так збудеш. Будеш ремонтувать комусь квартиру. Знаєш, як на білила кидаються? Ну от, бачу, в тебе очі погасли. Значить, діло буде… А ти, брат, псих. Як отой твій го-ох! – показує на чорта і робить на голові з пальців роги. – Я вже думав, по башці чимось хряпнеш. – Знову розглядає еіскіз на етюднику. – А в тебе, брат, получається… Слиш, ізобрази мене. Партрет. Підпиши: так, мол, і так. Роботяга. Норми перегибає. П’ятьорку дам. Як за цвєтноє фото…
– Слухай, ти, ану звідсіля, поки я тебе не "ізобразив"!
Ханига задкує.
– Ти брось угрожати. Я тоже коє-шо могу. Інтелекта з себе корчить. Бороду надів…
Робінзон підходить ближче, бере ханигу за комір. Ханига кричить:
– Ти брось рвать мені одежу! Я не буду через вас, психів, щодня купувати рубаху. Брось, чуєш? Ти що руки піднімаєш на робочий клас?
– Тріска ти від робочого класу… Стружка…
Галапочка випхав ханигу за двері, зачинив їх. Той знову відчинив.
– Я тобі покажу, солоха ти бородата. Я на тебе накатаю скаргу, що ти халтуриш. Чортів продаєш, а налог не платиш.
Галапочка ступив до дверей. Ханига зачинив їх. Із-за дверей ще долинають його погрози:
– Я тобі покажу! Я тебе, бегемота бородатого, посаджу за решотку…
"Посади, посади", – говорить сам до себе Галапочка. І зачиняє двері на защіпку.
Підійшов до кореневища. Орудує різцем:
– Ах ти, порося. Увірветься отаке брудне в чужу душу, наплює і порохкає… Ізобрази його…
Чути стукіт у двері. Галапочка не підходить.
Стукають сильніше. Робінзон взяв баночку з-під майонезу, набрав туди води, кинув фарби, розколотив, йде до дверей:
– Зараз я тебе ізображу…
Стукіт повторюється.
Робінзон обережно знімає защіпку, раптом відчиняє двері і виплескує у щілину каламутну рідину. За дверима чути тривожний дівочий крик:
– Ай! Що ти робиш?!
Галапочка відчинив двері. Перед ним стоїть Крузя. Каламутна рідина стікає їй по щоках. Біла кофта в брудних плямах.
Робінзон здивовано витріщився:
– Крузя? Вибач, я не хотів… Тут один п’яний вривався, то я думав…
Крузя витирає хустинкою кофту, обурюється:
– Отак зустрів… Вчора тільки купила кофту…
Галапочка розгублений.
– Не хотів я… Не знав… Ти заходь…
– Дякую! А я думала, з порога повернеш.
Крузя проходить у майстерню. Галапочка прибирає зі стільця банки, фарби, шматки картону. Витирає стілець ганчіркою.
– Сідай.
Крузя холодно:
– Дякую! Я не надовго.
Галапочка відчув холодний тон Крузі.
– Надовго чи не надовго. У такій кофті не підеш на вулицю… Що люди подумають?
Крузя єхидно посміхається:
– Чому? Ти ж сам казав: "Мені наплювати, що люди подумають…"
– Слухай, давай не будемо з цього починати розмову. Де ти пропадала цілий місяць?
– Там, де завжди. Адресу я не змінила. Якби хотів, міг би знайти…
– Знаєш, я не шукаю тих, хто кидає мене в скрутну хвилину.
– Виходить, я даремно сюди йшла?
– Залежить від того, чого ти йшла.
– Я думала, ти будеш радий моєму приходові.
– А я радий.
– Не відчуваю.
– Скинь із себе пелену самозакоханості. Пуста гордість завжди перешкоджала реальному сприйманню речей та відчуттів.
– Ти так холодно і так жорстоко говориш… Пройшов всього-на-всього місяць, як ми подали заяву до загсу.
– І той місяць я не знав, чи я солом’яний вдівець, чи синя борода.
– Ти міг знати. Та не хотів. Ти зрадів, що знайшовся твій Дракон, і на радощах забув про мене.
– Ревнуєш мене до коня?
– Ні, просто жінки люблять, коли їм більше приділяють уваги.
– У цьому наша фатальна помилка. Якби я менше приділяв тобі уваги, ти так самовпевнено не крутонула б тоді.
– І тепер ти вирішив…
– Я ще нічого не вирішував. Вирішимо удвох.
– З чого ж почнемо?
– З вибачення.
– Хто у кого має просити вибачення?
– Подумай.
– Виходить, що я. Тоді прошу вибачення!
– Будь ласка!
– А що далі?
– Далі? Мені набрид отой дипломатичний тон. Так що давай будемо міняти тональність. – Підійшов до Крузі, дивиться їй в очі: – Ну й характер, я тобі скажу.
– Твій не кращий. Яке їхало, такого здибало…
Робінзон рвучко обняв Крузю, та припала до нього.
Відчиняються двері в майстерню. У них з’являється той самий ханига. В одній руці пляшка вермута, в другій – закуска.
– Ти, борода, ізвіні!.. Ах, дама, пардон… Я ось прийшов… Сиграєм мирову…
Крузя стоїть, нічого не розуміючи. Дивиться то на Робінзона, то на ханигу.
Робінзон ледве стримує себе, щоб не вилаятися:
– Та ти…
Ханига по-хазяйськи розстеляє газету з закускою на стільці, ставить пляшку, витирає об штани руки, простягує правицю Крузі:
– Будем знайомі, Гоша. Або просто Косой…
– Крузя.
Галапочка суворо:
– Слухай, ти, Гоша Косой! Що я тобі казав півгодини тому? Чи повторити?
– Хазяїн, не треба. Гоша не дурень… – На всяк випадок відійшов ближче до дверей. – Ти на мене чортом не дивися. Я не зі злоби. Пішов, а совість гризе: що ж ти, Гоша, кажу собі, людині в душу плюнув, міліцією налякав. Ми, можна сказати, родственні душі, художники…
Робінзон насувається на ханигу. Той спочатку відступає до дверей. Тоді швидко кидається до стільця, хапає пляшку, закуску і тікає:
– Всі сьогодні бішені.
Робінзон йому вслід:
– Тікай, бо черепка роздавлю…
До Крузі:
– Ходімо звідсіля, бо той п’янюга буде цілий день ходити.
– Куди?
– Або додому, або кудись у парк. Щоб тут не сидіти. Сьогодні в мене хороший настрій, і я не хочу, щоб його псували.
Крузя задоволено посміхнулася.
– А кофточка? Піду в отаких плямах?
Робінзон підійшов до Крузі. Розглядає плями на кофті.
– Дурниця. Аби на душі плям не було. Зараз впіймаємо таксі, поїдемо додому…
Обняв ніжно Крузю. Та схилила голову йому на плече. Лице її сповнене радості і щастя.
Щасливо усміхнене лице Робінзона.
Насмішкуваті очі коряги-чортика…
…Погідний сонячний день. Лісок на околиці міста. Він то густішає, ніби лісова всячінь зібралася гуртами, щоб погомоніти, то розбігається окремими соснами, березами по галявинах.
По пишному трав’яно-квітастому килиму ходить Крузя. Збирає квіти. Мугикає пісеньку. Пустотливо, по-дитячому, як це тільки властиво дівчині, сповненій щастя, присідає біля квітки, розглядає її.
Здивовано розкриті пелюстки квітки.
Широко розплющені з віями-віниками голубі очі Крузі.
Метушиться на квітці між ворсинками бджола.
По-дитячому налиті вуста Крузі. Золотистий пушок над верхньою губою.
Глибоке голубе шатро неба переплетене сивуватими слідами сучасного досягнення авіаційної техніки.
Лягають мазки на полотно. Куточок лісу переходить на картину художника. На хвильку застигає рука з пензлем. Тоді знову упевнено, врівноважено кладе мазок за мазком.
Зосереджене лице Галапочки. Сповнене творчого натхнення. Пильний погляд карих очей.
Стоїть за етюдником Галапочка на околиці лісу. За його спиною берег невеличкої річки. На другому березі – слід активної меліорації: переорана і вилизана вітром колишня сіножать. За отим вилизаним вітром чортополохом вдалині видніється місто.
Із лісу, з букетом квітів у руках, виходить Крузя. Мовчки підходить до Робінзона, кладе йому на етюдник квіти.
– Поклонники – талантам! – жартує.
Галапочка пригортає Крузю, цілує:
– Таланти – поклонникам.
– Треба поставити в якусь баночку, щоб не зів’яли, – показує Крузя на квіти.
Робінзон з легкою іронією:
– Як це високо і як благородно.